А злодій скаже, що це нахабство з мого боку, бо там було лише три марки п'ятдесят пфенігів. От лиха година!"
Кондуктор підходив щоразу ближче. Тепер він стояв уже на дверях і голосно питав:
— Хто ще не має квитка?
Він відривав довгасті білі папірці й щипчиками пробивав їх. Люди на площадці давали йому гроші й брали квитки.
— Ну, а ти? — спитав він Еміля.
— Я загубив гроші, пане кондукторе,— сказав Еміль. Адже ніхто не повірив би, що гроші в нього вкрадено.
— Загубив гроші? Це я вже чув. А куди ти їдеш?
— Я... я ще не знаю,— затинаючись, пробурмотів Еміль.
— От вийдеш тоді на наступній зупинці й поміркуєш, куди тобі треба їхати.
— Ні, я не можу вийти, я повинен їхати, пане кондукторе, дуже вас прошу.
— Коли тобі сказано вийти, треба виходити. Зрозуміло?
— Дайте хлопчикові квиток,— озвався раптом чоловік, що читав газету.
І простяг кондукторові гроші. Той дав Емілеві квиток, але зауважив чоловікові з газетою:
— Якби ж ви знали, скільки тих хлопців щодня катається в трамваї, і всі, як один, запевняють, що загубили гроші. А потім глузують із нас.
— Цей з нас не глузуватиме,— відказав чоловік. Кондуктор знову повернув до середини вагона.
— Щиро вам дякую, добродію,— сказав Еміль.
— Нема за що,— і чоловік втупився в газету. Трамвай знову спинився. Еміль визирнув, чи не вийшов
злодій. Але Грундайсового котелка ніде не було видно.
— Чи не скажете мені своєї адреси? — спитав Еміль у пана з газетою.
— Навіщо?
— Щоб я міг повернути вам гроші, як тільки їх матиму. У Берліні я пробуду, мабуть, із тиждень, тож міг би зайти до вас. Звати мене Тішбайн, Еміль Тішбайн із Нойштадта.
— Ні, гроші на квиток я тобі подарував, про це нема й мови. Може, дати тобі ще трохи?
— Ні, ні,— рішуче заперечив Еміль.— Я більше не візьму.
— Як хочеш,— і чоловік став переглядати газету. Трамвай їхав, спинявся, знову їхав. Еміль прочитав
назву широкої гарної вулиці — Кайзер алеє. Він їхав невідомо куди. У передньому вагоні сидів злодій. А може, в цьому трамваї сидять і стоять ще й інші злодії? Ніхто не зглянувся на Еміля. Правда, незнайомий чоловік купив йому квиток, але тепер знову читає газету.
Місто таке величезне. А Еміль такий маленький. І жодна людина не поцікавиться, чому в нього немає грошей і чому він не знає, де йому виходити. У Берліні — чотири мільйони людей, але нікому немає діла до Еміля Тішбайна. Ніхто не хоче знати, який клопіт в іншої людини. У кожного доволі своїх турбот і радощів. І коли кажуть: "Як я вам співчуваю", то здебільшого мають на думці: "Дай мені спокій!"
Що воно буде? Еміль важко зітхнув. І відчув себе зовсім, зовсім самотнім.
Розділ сьомий
ВЕЛИКЕ ПОЖВАВЛЕННЯ НА ШУМАНШТРАСЕ
Поки Еміль їхав трамваєм № 177 по Кайзералее і не знав, де виходитиме, на вокзалі Фрідріхштрасе його чекали бабуся і кузина Поні Капелюшок. Вони стояли, як було домовлено, біля кіоска з квітами і раз у раз поглядали на годинник. Повз них проходило безліч людей. З валізками, кошиками, пакунками, шкіряними торбами й букетами квітів. Але Еміля серед них не було.
— Мабуть, він страшенно виріс, правда? — спитала Поні Капелюшок, котячи туди-сюди свій маленький нікельований велосипед.
Звичайно, не слід було брати сюди велосипед, але вона так довго канючила, що бабуся врешті сказала: "Гаразд, бери його з собою, вперте телятко". І тепер "уперте телятко" було в чудовому настрої і щиро раділо, уявляючи, як шанобливо подивиться на її "велик" Еміль. "Він напевне скаже, що це класна річ",— повідомила вона гоном знавця.
Бабуся врешті занепокоїлась.
— Я не можу збагнути, що сталося. Вже двадцять хвилин на сьому. Поїзд мав уже давно прибути.
Вони чекали ще кілька хвилин, а тоді бабуся послала дівчинку спитати про поїзд.
Поні Капелюшок узяла, звичайно, велосипед із собою.
— Чи ви не скажете, чому спізнюється поїзд із Ной-штадта? — спитала вона в контролера, що стояв на виході з перону.
Контролер стежив, чи всі люди, що проходять повз нього, мають квитки, і пробивав ті квитки особливими щипчиками.
— Нойштадт? Нойштадт? — Він на мить замислився.— А, той, що прибуває о вісімнадцятій годині сімнадцять хвилин... Поїзд уже давно прийшов.
— Ой, а ми стоїмо он там, біля кіоска з квітами, й чекаємо на мого кузена Еміля.
— Це приємно, приємно.
— А що тут приємного, пане інспекторе? — спитала здивована Поні й дзенькнула велосипедним дзвоником.
Контролер нічого не відповів і повернувся до дівчинки спиною.
— Але ж ви кумедний тип,— образилася вона.— До побачення!
Кілька чоловік засміялися. Контролер з досади аж прикусив губи. А Поні Капелюшок побігла до кіоска з квітами.
— Бабусю, поїзд давно прибув!
— Що ж сталось? — занепокоїлася старенька.— Якби хлопець взагалі не поїхав, то його мати телефонувала б. Чи він зійшов не на тому вокзалі? Але ж ми все точно описали.
— Нічого не розумію,— поважно сказала Поні.— Мабуть, він таки зійшов не там, де треба. Хлопці часом
бувають такі роззявляки. Можу закластися, що так воно і є.
їм не було іншої ради, як чекати. І вони чекали. П'ять хвилин.
Тоді ще п'ять хвилин.
— От безглуздя! — вигукнула Поні.— Тут можна стояти довіку. Чи немає ще одного кіоска з квітами?
— Піди подивись. Але не гайся.
Капелюшок знову взяла свій велосипед і об'їхала всю привокзальну площу. Іншого кіоска ніде не було. Тоді дівчинка розпитала двох залізничників і з гордим виглядом повернулася назад.
— Так от, іншого кіоска з квітами на вокзалі немає,— оголосила вона.— Це було б навіть смішно — два кіоски. Що я хотіла ще сказати? Ага, наступний поїзд з Ной-штадта прибуває о двадцятій тридцять три, тобто приблизно о пів на дев'яту. Ходімо тепер додому, а рівно о восьмій я приїду на велосипеді. Як і тоді Еміля не буде, то хоч у листі віддухопелю його, поганця.
— Поні, треба висловлюватися пристойніше!
— Ну, то він дістане від мене такого листа, що його аж замармудить. Можна і так сказати.
Бабуся заклопотано похитала головою.
— Все це мені не до вподоби. Все це мені не до вподоби,— бурмотіла старенька. Коли вона хвилювалася, то завжди повторювала все принаймні двічі.
Вони пішли додому. Дорогою, на Вайдендамському мосту, Поні Капелюшок спитала:
— Бабусю, може, ти сядеш спереду на велосипед?
— Таке вигадаєш!
— А чого? Ти ж не важча за Артура Ціклера, а той часто сідає до мене.
— Коли ще хоч раз таке станеться, батько забере в тебе велосипед.
Коли вони дійшли до Шуманштрасе, п'ятнадцять, тобто прийшли додому, батьки Поні, Гаймбольди, дуже схвилювалися. Ніхто не міг здогадатись, де ж подівся Еміль.
Батько запропонував дати телеграму Емілевій матері.
— Боже борони! — вигукнула Поніна мама.— Вона помре з переляку. Ми ще раз підемо на вокзал о восьмій годині. Може, він приїде цим поїздом.
— Будемо сподіватися,— жалібно мовила бабуся.— Хоч би там що, але це мені не до вподоби, ох, не до вподоби!
— Мені це теж не до вподоби,— сказала Поні Капелюшок і замислено похитала голівкою.
Розділ восьмий ПОЯВА ХЛОПЦЯ З КЛАКСОНОМ
На розі Траутенштрасе і Кайзералее чоловік у котелку зійшов з трамвая. Побачивши це, Еміль схопив валізку й букет, сказав панові з газетою: "Ще раз вам щиро дякую",— і вискочив з вагона.
Злодій обійшов передній вагон, перетнув трамвайну колію й подався на той бік вулиці. Трамвай поїхав далі, і тоді Еміль знову побачив злодія, що спершу нерішуче спинився перед кав'ярнею, а тоді піднявся сходами на її терасу.
Тепер знову треба було добре пильнувати, як це роблять справжні детективи. Еміль швидко зорієнтувався: побачивши на розі газетний кіоск, він одним стрибком опинився за ним.
Схованка виявилася чудова — між кіоском і афішною тумбою.
Хлопець поклав долі свої речі, зняв кашкет і почав стежити.
Злодій усівся на терасі біля поручнів і закурив сигарету. Видно, він був у прекрасному настрої. Як жахливо, подумав Еміль, що злодій взагалі може бути задоволений життям, а той, кого обікрали, страждає і не знаходить ніякої ради.
Який сенс у тому, що він сховався за газетним кіоском, наче злодій,— він, а не той, у котелку? Який сенс з того, що він знає: злодій сидить у кав'ярні "Жості" на Кайзералее, п'є світле пиво і курить сигарети? Коли він надумає піти геть, то гонитва триватиме. А як він сидітиме й далі, то Еміль стоятиме за кіоском, поки в нього не виросте довга сива борода. Ще бракувало тут поліцейського, який скаже: "Ти, хлопче, поводишся підозріло. Ану, ходімо негайно зі мною, тільки без вибриків, щоб не довелося мені вдаватися до наручників".
Раптом позаду Еміля щось загуло. Він злякано сахнувся вбік, обернувся і побачив хлопчину, що стояв і реготав з нього.
— Гляди, старий, не впади зі стільчика,— крикнув хлопець.
— А хто це гудів позад мене? — спитав Еміль.
— Звісно, я! Ти, мабуть, приїхав із села? Бо інакше давно б почув про мій клаксон. Мене тут усі вівчарки знають.
— Я приїхав із Нойштадта, оце просто з вокзалу.
— А, з Нойштадта! Через те на тобі таке блазенське вбрання?
— Припни язика! А то я тобі такої вріжу, що забудеш, як тебе і звати.
— Ти чого, старий, розсердився? — миролюбно спитав хлопець.— Погода для боксу підходяща, тож я не проти, будь ласка!
— Хай потім побоксуємо, зараз мені ніколи,— відказав Еміль і глянув на терасу, чи сидить іще там Грундайс.
— А я гадав, тобі нема чого робити. Стовбичиш із валізкою й букетом за газетним кіоском і сам із собою граєш у хованки. Наче не знаєш, куди час дівати.
— Ні,— заперечив Еміль.— Я стежу на злодієм.
— Що? Мені причулося слово "злодій". А кого він обікрав?
— Мене! — гордо відказав Еміль.— У поїзді. Коли я спав. Сто сорок марок. Я мав віддати їх тут, у Берліні, бабусі. Він пересів до іншого купе і зійшов на вокзалі "Зоопарк". Я, звісно, за ним, сам розумієш. Далі він на трамвай, я теж. А тепер він сидить он там, у кав'ярні, бачиш, отой, у котелку. Сидить собі й не журиться.
— Ой, та це ж здорово, старий! — закричав хлопець.— Точнісінько, як у кіно. А що ти далі робитимеш?
— Не маю і гадки. Йтиму весь час за ним. А що буде далі — не знаю.
— А ти скажи поліцейському, він швидко твого злодія схопить.
— Не можу. Я дещо накоїв у нас, у Нойштадті. І вони напевне цікавляться мною. Тож коли я...
— Зрозуміло, старий!
— А на вокзалі Фрідріхштрасе мене чекає бабуся. Хлопець із клаксоном замислився, потім сказав:
— Ох і цікаво виходить у тебе з тим злодієм.