Еміль убрався в літнє пальтечко своєї кузини й натяг на голову її жовтий солом'яний капелюшок, прикрашений червоними лакованими вишеньками. В руці він тримав розкриту строкату парасольку і, наче якась дивакувата пані, пихато крутив її над головою.
Але найкумедніший був Густав. Він начепив собі на голову капор Емілевої бабусі, а чорні шовкові стрічки від нього зав'язав собі під бородою. Та так міцно, що ледве міг розтулити рота. Очі йому прикривали мотоциклетні окуляри. Однією рукою хлопець тримав валізку, а другою граційно вимахував Поніною торбинкою.
З незворушним виглядом хлопці сіли на плетені стільці. Професор дзенькнув чайною ложкою по чашці, і раптом усі троє вигукнули:
— Добривечір!
— Бідолашні хлоп'ята! Сонце напекло їм голови,— сказав Професорів батько.— І це на другий день канікул. Який жаль!
І він знову втупився з газету.
— Треба покликати лікаря,— зауважила Поні.— Тільки, хлопці, начувайтеся, якщо зіпсуєте мені торбинку.
— Кельнере! Обслужіть нас! Це, врешті, кав'ярня чи не кав'ярня? — І Густав мерщій розв'язав стрічки капора, бо мало не задихнувся.— Наступного разу я куплю собі на голову капот, тобто капор, в іншій крамниці. Це казна-що і на голові не тримається.
Поні подивилася на бабусю і спитала:
— Що сталося з хлопцями? Може, вони тяжко захворіли?
— Пусте! — заперечила бабуся.— Звичайна недуга, що зветься "перехідний вік".
Радник юстиції кивнув:
— Я знаю цю недугу з власного досвіду. Колись і я на неї хворів.
Після сніданку з'явився Вівторок і покликав хлопців купатися. Професорові батьки зосталися вдома, а решта, в тому числі й бабуся, подалися на пляж. Хлопці вирішили йти босоніж, бо це, мовляв, корисно.
Піднявшись на дюну, всі спинилися. Тепер море мало зовсім інший вигляд, ніж напередодні. Воно виблискувало проти сонця зеленаво-синіми барвами. А часом, коли налітав вітрець, море так яріло золотом, що аж очі сліпило. Бабуся надягла темні окуляри, які позичила їй Клотільда Зеленбіндер.
Морська гладінь увесь час брижилась. І Поні сказала:
— Це схоже на сувій блискучого шовку, що його розгортає крамар.
І вона пішла стежкою вниз. Еміль і бабуся подалися за нею. Ступивши кілька кроків, Еміль озирнувся і побачив, що його приятелі стоять на тому самому місці й ніби не збираються йти далі.
— Чого ви не йдете? — гукнув Еміль.
Хлопці обережно рушили вперед, та, трохи пройшовши, знову зупинилися. Густав стрибав на одній нозі і страшенно лаявся.
Бабуся засміялася.
— Твої берлінці не звикли ходити босоніж, та ще й по гальці.
Еміль побіг назад.
Густав скривився і пробурмотів:
— Старий, хіба це корисно? А Професор сказав:
— Красно дякую. В мене ступні не з волячої шкури.
— Ніколи більше не піду босий,— поклявся Вівторок і спробував ще трохи пройти. Він переступав з ноги на ногу, немов півень.
Густав спустився вниз і пішов по траві. Але то була колюча бережина, і хлопець так поколов ноги, що аж закричав і вискочив знову на гальку.
— У бережині багато кремнієвої кислоти,— пояснив Еміль.
— Ніколи не уявляв, що кремнієва кислота така колюча,— гнівався Густав.— То все одно, що бігати по гострих ножах.
Еміль розповів ще про будову клітин у рослинах і про особливості бережини.
— Усе дуже добре,— сказав Професор.— Ти можеш стати видатним ботаніком. Але я збігаю додому по свої спортивні тапки.
Так він і зробив. А Густав і Вівторок побігли за ним.
Еміль вернувся до бабусі. Вони сіли на лавку й довго дивилися на море. Біля причалу стояв невеличкий білий пароплав. Еміль пошукав очима Поні. Вона вже пішла далеко вперед.
Бабуся зсунула темні окуляри на пооране зморшками чоло:
— Нарешті ми хоч на хвильку зосталися самі. Як тобі живеться, мій хлопчику? І твоїй мамі?
— Спасибі, спасибі. Дуже добре. Стара скоса глянула на хлопця.
— А ти не з балакучих. Розкажи-но трохи більше. Ну ж бо, хлопче!
Еміль дивився на море.
— Але ж, бабусю, ти все знаєш із наших листів. Мама багато працює. Але без роботи вона не могла б жити. А я — я й досі перший учень у класі.
— Так, так,— пробурмотіла бабуся.— Так, так. Чути це дуже приємно.— Вона ласкаво поплескала його по плечі.— Чи ти говоритимеш відверто, шибенику? Щось тут негаразд. Щось тут негаразд. Емілю, мені більше промовляє твоє обличчя, ніж твій язик.
— Що може бути негаразд, бабусю? Все в нас якнайкраще. Повір мені!
Вона підвелася й мовила:
— Можеш розказувати це комусь іншому!
Нарешті всі зібралися на пляжі докупи.
Бабуся сіла на пісок, зняла черевики, панчохи і простягла ноги проти сонця. Всі поклали біля неї свої рушники. А тоді взялися за руки і побігли, галасуючи, просто в хвилі. Якась огрядна жінка, що сиділа по шию у воді недалеко від берега й потихеньку собі куняла, раптом розплющила очі й почала люто лаятись.
Бабуся підтикала спідницю, ввійшла у воду й чемно спитала:
— Чи ви були коли-небудь дитиною, люба пані?
— Звісно, була.
— Отож,— сказала бабуся.— Отож.
Нічого більше не пояснюючи, вона знову сіла на теплий пісок і з радістю стала дивитися на дітей, що весело стрибали між хвиль. Тепер виднілися тільки їхні голови, і то не завжди.
Густав плавав краще за всіх. Він перший виліз на пліт, заякорений віддалік від берега, щоб плавці мали де відпочити. Поні та Еміль припливли водночас і допомогли одне одному вилізти на пліт. А Вівторок і Професор добралися аж згодом.
— Як це у вас виходить? — спитав Вівторок, коли вже всівся поруч з іншими.— Чому ви плаваєте швидше, ніж Тео і я?
Професор засміявся.
— Не завдавай собі клопоту. Втішайся тим, що в нас добряче працюють голови.
— От вам голови й заважають,— посміхнувся Густав.— Ви надто витикаєтесь з води. Вам треба навчитись плавати кролем.
Він стрибнув у воду і показав, як це робити.
Потім всі повернули назад. Густав плив попереду кролем, а решта намагалися його наслідувати. При цьому Професор зіткнувся з якимось чоловіком, що спокійно плив на спині.
— Треба бути уважнішим! — обурився чоловік.— Де твої очі?
— Під водою,— буркнув хлопець і незграбно поплив за своїми друзями.
Вони вже добулися до мілкого місця, де купалися ті, хто не вмів плавати. Діти спинилися перед велетенським гумовим тюбиком зубної пасти (то була реклама). Всі силкувалися вилізти на нього, та як хтось опинявся нагорі, тюбик перевертався і плавець падав у воду. Ото було галасу!
Натомившись, друзі почали роздивлятися пляж. їхню увагу привернув турнік. На ньому розгойдувався якийсь дядько. Зробивши ривок, дядечко перевернувся, просунув ноги між руками, знов сильно гойднувся і сів на поперечину. Тоді перегнувся назад, вивільнив обидві руки, зачепившись за турнік тільки ногами. Далі гойднувся вперед, якусь мить наче висів у повітрі, зіскочив на пісок і елегантно вклонився.
— Сто чортів! — вигукнув Густав.— Навіть я так не вмію.
Дядечко відійшов від турніка, а його місце зайняли два хлопчики. Вони високо підстрибнули, вхопилися за поперечину, розгойдались і обоє точно повторили ті самі важкі вправи, які щойно виконав чоловік. Коли хлопчики під кінець повисли на ногах, а потім, перекрутившись, зіскочили вниз і граційно приземлилися, їм зааплодував увесь пляж.
— Здуріти можна! — хвилювався Густав.— Зроду не бачив, щоб шпінгалети отаке витинали.
Хлопець, що стояв поруч них у воді, пояснив:
— Та це ж "Три Байрони". Акробати. Батько і двоє близнят. Увечері вони виступатимуть у готелі.
— Це треба подивитися,— сказала Поні Капелюшок.
— Вистава починається о восьмій вечора,— повідомив незнайомий хлопець.— Інші номери теж найвищого класу. Я раджу вам піти.
— А чи будуть вільні місця? — спитав Вівторок.
— Я можу залишити для вас один стіл.
— А ви теж акробат? — зацікавився Еміль. Хлопець заперечно похитав головою.
— Ні. Хоч я теж непогано підтягуюсь на турніку. Але я — учень кельнера у прибережному готелі.
— Учні кельнерів рано вмирають,— зауважив Густав.
— Чого це? — здивувався Вівторок.
— А ти бачив коли-небудь літнього учня?
— Не мели дурниць! — скривилася Поні. Раптом чужий хлопець сказав:
— Відколи я востаннє бачив Густава, він дуже виріс. А взагалі зовсім не змінився.
Усі здивовано перезирнулися.
— А звідки ти мене знаєш? — збентежено спитав Густав.
— Я всіх вас знаю,— запевнив кельнерів учень.— А Густав навіть якось вбирався в мій одяг.
Густав аж рота роззявив.
— Що ти верзеш? Я зроду не вбирався в чужий одяг.
— Ні, вбирався.
Решта не знали, що й думати.
— Як тебе звати? — спитала Поні.
— Ганс Шмаух.
— Уперше чую,— сказав Густав.— Ніяких Шмаухів я не знаю.
— Ти й мого батька знаєш,— запевнив Ганс Шмаух.— І Еміль його знає.
— Що далі, то незрозуміліше! — мовив Еміль. Здіймаючи бризки, Густав кинувся до кельнерового
учня й напосів на нього:
— Ану, малий, розповідай! А то я так довго триматиму тебе під водою, що ти вже ніколи не станеш кельнером.
Ганс Шмаух засміявся:
— Раніше я був ліфтером у Берліні. В готелі "Крайд" на Нолендорфській площі. Пароль "Еміль"!
Що тоді зчинилося! Вони танцювали навколо малого Шмауха, наче знавіснілі індіанці, а бризки морської води здіймалися високим водограєм. А потім хлопці так узялися тиснути Гансові руку, що в того аж кістки хрускотіли.
— Оце радість! — вигукнув Еміль.— Твій батько, портьє, був такий ласкавий до мене. Він позичив мені десять марок. І ми з Густавом навіть ночували у вашій вартівні.
— Еге. Це була шикарна історія, правда? — сказав Ганс.— Я пам'ятатиму її довіку, навіть як стану власником готелю. До речі, коли в мене буде вільний час, ми зможемо покататися на вітрильнику. Тут, у Корлсбютелі, живе мій дядько. Він капітан великого торговельного пароплава.
— Хіба торговельний пароплав — вітрильник? — спитав Вівторок.
— Та ні. Мій дядько має ще й чудовий вітрильник. І сам він хлопець хоч куди.
Усі зраділи й веселим гуртом побігли до бабусі познайомити її з малим Шмаухом. Бабуся тішилася разом з ними. Але примусила всіх ретельно повитиратися.
Густав приязно дивився на Ганса. Енергійно розтираючись рушником, він мовив:
— Я тільки одного не збагну.
— Чого саме? — спитав Ганс Шмаух, підводячи очі на високого Густава.
Той похитав головою і, дивлячись згори вниз, сказав:
— Не збагну, як я тоді міг влізти в твій одяг.
Розділ шостий
ГУСТАВ І ФІЗИКА
Вервечкою бігли щасливі дні. Сонце пряжило так, наче дивилося на Балтійське море крізь збільшувальне скло.