Ми ніколи не мали кишень.
Ну як могла Венді опиратися далі?
— Авжеж, чудово було б!— вигукнула вона.— Пітере, а Джона і Майкла ти теж навчиш літати?
— Коли хочеш, навчу,— байдуже відказав Пітер. Вона побігла до Джона та Майкла й почала торсати їх:
— Прокиньтеся! До нас завітав Пітер Пен, він навчить нас літати!
Джон протер очі.
— Тоді я встану,— озвався він. Але ж, як ми знаємо, він ще перед тим був на підлозі.— Оце маєш!— мовив він.— Та я, виходить, уже встав!
На той час прокинувся і Майкл. Очі його зиркали на всі боки, мов блискучі леза складаного ножика.
Раптом Пітер зробив знак, щоб усі замовкли. Обличчя їхні враз набрали того навдивовижу хитрого виразу, з яким дітвора звичайно дослухається до розмов дорослих. Та довкола панувала незворушна тиша. Отже, все було гаразд. Ой ні! Не все було гаразд. Нена, що весь час перед тим аж заходилася гавкотом, тепер замовкла. Оцю-то мовчанку вони й почули.
— Вимикайте світло! Ховайтеся! Мерщій!— заволав Джон. Оце один-єдиний раз за всю нашу історію йому випало наказувати іншим.
Отож, коли на порозі з'явилася Ліза, тримаючи за нашийник Не-ну, в дитячій кімнаті все було начебто так само, як і раніш. Там стояла темрява, і ви б заприсяглися, що чуєте, як троє малих облудників спокійно дихають уві сні. А насправді вони спритно вдавали сонних, стоячи за віконною завісою.
Ліза була роздратована. Вона саме начиняла в кухні різдвяні пироги, а тут Нена із своїми безглуздими підозрами відірвала її від діла. До щоки малої куховарки прилипла родзинка. Ліза розважила, що найпевніший спосіб угамувати Нену — це на хвильку пустити її до дитячої кімнати, але, звісна річ, під наглядом.
— Ну, ось бачиш, невірна ти тварино,— мовила вона, анітрохи не співчуваючи скривдженій Нені.— Все тихо-мирно, правда ж? Наші янголята солодко сплять собі. Послухай, як рівно дихають.
Майкл, підбадьорений успіхом, так гучно засопів, що їх мало не викрили. Нена добре знала, що це означає, і намагалася випручатись із Лізиних рук. Та Ліза нічого не зрозуміла.
— Ну годі вже, годі, Нено,— суворо звеліла вона й потягла Нену геть з кімнати.— І затям собі: якщо знову гавкатимеш, я піду по хазяїна та хазяйку, приведу їх із гостей додому, і отоді вже хазяїн тобі дасть, ой дасть! Та й по заслузі!
І вона знов прив'язала бідолашну собаку надворі. Та ви гадаєте, що Нена перестала гавкати? Привести додому хазяїна та хазяйку! Адже саме цього вона й хотіла. Ви гадаєте, її страшила кара? Нехай би її навіть і відшмагали — аби тільки нічого не сталося з малими!
Та Ліза, як на те, знов заходилася коло пирогів, і Нена, розуміючи, що допомоги від неї нема чого сподіватись, смикала та смикала ланцюг, аж поки зрештою таки розірвала його. А ще за хвильку прожогом влетіла до вітальні будинку № 27 і закинула догори передні лапи — вона робила так завжди, коли хотіла сповістити про якусь надзвичайну подію.
Містер і місіс Дарлінги враз дотямили, що дітей спіткала якась біда, і, навіть не попрощавшися з господинею, вискочили на вулицю.
Та відтоді, як троє малих поганців сопіли за віконною завісою, минуло аж десять хвилин, а за десять хвилин Пітер Пен може накоїти чимало всякого.
Отож повернімося до дитячої кімнати.
— Усе гаразд!— оголосив Джон, виходячи із схованки.— Слухай, Пітере, а ти справді вмієш літати?
Не завдавши собі клопоту відповісти йому, Пітер скочив на камін і облетів кімнату.
— Оце-то штука!— захоплено вигукнули Джон і Майкл.
— Як прекрасно!— підхопила Венді.
— Атож, я прекрасний! Ого, який я прекрасний!— почав величатися Пітер, знов забувши про гарні манери.
Здавалось, усе так просто, і троє дітлахів спробували й собі полетіти — спершу з підлоги, а тоді з ліжок. Та чомусь летіли щоразу не догори, а вниз.
— Слухай, як ти це робиш?— запитав Джон, потираючи забите коліно. Він був хлопець діловий.
— Просто треба думати про щось гарне й дивовижне,— пояснив Пітер.— І ті приємні думки самі піднімуть тебе в повітря.
І знову показав їм, як він літає.
— Ти в цьому ділі мастак,— сказав Джон.— А покажи-но ще раз, зовсім поволі.
Пітер політав і поволі, і швидко.
— Венді, я все зрозумів!— гукнув Джон.
Та він тут-таки переконався, що нічого не зрозумів. Ніхто з них не міг пролетіти анітрохи, хоч Майкл уже вмів читати двоскладові слова, тимчасом як Пітер не знав жодної літери.
Ви, звісно, розумієте, що Пітер морочив їх,— адже ніхто не може полетіти, якщо не дмухнути на нього чарівним пилком. На щастя, як ми вже казали, одна рука в Пітера була замащена тим пилком, і він дмухнув потроху на кожного з дітлахів. Наслідки цього були разючі.
— А тепер поводіть плечима, отак,— сказав Пітер,— і злітайте. Усі троє вже стояли на своїх ліжках, і хоробрий Майкл зважився
перший. Він, власне, й не— дуже хотів цього, та все-таки ступив уперед, і його враз щось підхопило й понесло.
— Полетів!— на весь голос закричав він, опинившись у повітрі.
Джон і собі подавсь за ним і вже десь коло ванної зустрівся з Венді.
— Ой, як гарно!
— Ой, як чудово!
— Гляньте на мене!
— Ні, на мене!
— Ні, на мене!
Хоч вони літали далеко не так зграбно, як Пітер, і ноги в них мимохіть сіпалися, проте голови їхні раз по раз легенько стукались об стелю, а чи може бути щось приємніше?! Спочатку Пітер подав Венді руку, але Дзінька зчинила такий лемент, що йому довелося відступитись.
Вони злітали догори, спускалися вниз, виписували коло за колом по кімнаті. Венді почувала себе на сьомому небі.
— Слухайте!— гукнув Джон.— А чом би нам усім не полетіти надвір?
Як ви розумієте, саме цього й хотів од них Пітер. Майкл був ладен летіти куди завгодно: йому хотілося дізнатись, за скільки часу він пролетить мільярд миль. Але Венді вагалася.
— Русалки!— нагадав їй Пітер.
— О-о-о!
— І пірати там є.
— Пірати!— вигукнув Джон, хапаючи свого святкового капелюха.— Зараз же летімо!..
Саме в цю мить містер і місіс Дарлінги вискочили разом з Неною із будинку № 27. Вони вибігли на середину вулиці, звідки було видно вікно дитячої кімнати. Вікно було ще зачинене, проте в кімнаті ясно світилося. Та найдужче защеміли їхні серця, коли вони побачили на віконній завісі три тіні в нічних сорочечках, що кружляли по кімнаті — та не на підлозі, а в повітрі!
Аж ні — не три тіні, чотири!
Тремтячи з лиховісного передчуття, вони розчинили надвірні двері. Містер Дарлінг хотів був мерщій кинутись нагору сходами, та місіс Дарлінг зробила йому знак ступати нишком. Вона силкувалася навіть угамувати своє серце, щоб не так лунко билося.
Чи встигнуть вони вчасно дістатись до дитячої кімнати? Якщо встигнуть — їхнє щастя, та й усі ми зітхнемо з полегкістю, але тоді не буде ніякої історії. Ну, а як не встигнуть? Дарма, я урочисто обіцяю вам, що й тоді все зрештою скінчиться добре.
Вони таки встигли б, якби за ними не стежили малі зірочки. І оті зірочки знов дмухнули й відчинили вікно, а найменша з них гукнула:
— Стережися, Пітере!
І Пітер зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини.
— В дорогу!— владно звелів він і миттю опинився в темряві за вікном.
Джон, Майкл і Венді гайнули слідом за ним. Коли містер і місіс Дарлінги з Неною вбігли до кімнати, було вже запізно. Пташки полетіли геть.
З І648-<>
Розділ четверпгий
У ПОЛЬОТІ
"За другий ріг праворуч, а далі навпростець, аж до ранку..." Така, за словами Пітера, була дорога до Небувальщини. Та навіть перелітні птахи, що мають при собі карти і вдаються до них на вітряних роздоріжжях, не знайшли б острова, якби звірилися на цю Пітерову настанову. Адже Пітер просто бовкнув перше-ліпше, що спало в ту мить йому на думку.
Спершу його супутники цілком покладалися на нього. Політ так захопив їх, що ніхто навіть і не подумав, скільки часу вони гайнують, кружляючи навколо церковних шпилів та інших стрімких будівель, що траплялися дорогою.
Джон і Майкл пустилися наввипередки, і Майкл узяв гору. Тепер вони лише зневажливо посміхалися, пригадуючи, якими молодцями здавались собі не так давно, пролетівши перше коло по кімнаті.
Не так давно... А скільки ж часу минуло відтоді? Це запитання почало непокоїти Венді, коли вони пролітали над морем. Джон вважав, що то вже друге море і що загалом вони летять третю ніч.
Часом було темно, а часом видно, вони то тремтіли з холоду, то задихалися від спеки. Чи справді їм час від часу хотілось їсти, чи то
вони просто прикидалися,— може, тому, що Пітер годував їх у такий кумедний спосіб? Ось як він це робив: угледівши птаха, що ніс у дзьобі їжу, придатну для людей, кидався за ним і вихоплював ту їжу просто із дзьоба. Птахи здебільшого не відступались і, наздогнавши Пітера, забирали в нього здобич; і отак вони весело ганялись одне за одним цілими милями й врешті розліталися в різні боки, перед тим приязно попрощавшись. Одначе Венді з легким жалем помітила, що Пітерові, як видно, і невтямки було, що його спосіб годуватися досить-таки дивний. Здавалось, він навіть гадки не мав, що є якісь інші способи.
' А от прикидатися сонними їм не було потреби — їх справді змагав сон. І це становило чималу небезпеку, бо досить було комусь задрімати, як він у ту ж мить починав падати. Та найстрашніше було, що Пітера це тільки потішало.
— О, знов беркицьнувся!— весело вигукував він щоразу, як Майкл зненацька шугав донизу.
• — Рятуй його, рятуй!— волала Венді, з жахом дивлячись на розбурхане море далеко внизу..
' Зрештою Пітер усе-таки пірнав слідом за Майклом і в останню мить, коли той уже от-от мав шубовснути в море, підхоплював його. Він робив це дуже спритно, але щоразу зволікав якомога довше, і видно було, що для нього не так важить урятувати людині життя, як показати свою спритність. До того ж він полюбляв переміни і швидко байдужів до розваг, які щойно захоплювали його. Отож не було ніякої певності, що він кинеться на допомогу, коли хтось знову почне впадати.
Сам Пітер умів спати в повітрі не падаючи — просто лягав на спину та й плив собі, наче за водою. Чимало допомагало йому те, що він був легкий, мов пір'їнка, і досить було лиш дмухнути на нього, як він одразу ж летів швидше.
— Тільки не заїдайся з ним,— шепнула Венді Джонові, коли вони почали гратися в гру "Всі за мною!"
— То скажи йому, щоб він менше викаблучувався,— відрубав Джон.
Гра полягала в тому, що Пітер, пролітаючи понад самою водою, проводив долонею по хвостах усіх акул, які траплялися дорогою.