Якщо, на превеликий жаль, його богиня неприступна, він поклоняється їй потай і здалеку; якщо його любов лишається нерозгаданою, вона згасає. Часто ця скороминуща пристрасть, згаснувши в юному серці, живе в ньому осяйною мрією. Чия пам'ять не зберігає таких невинних спогадів, які згодом пробуджуються, стають усе принаднішими й принаднішими і перетворюються на образ досконалого щастя,— спогадів, що скидаються на дітей, які померли зовсім маленькими, і батькам запам'яталися лише їхні усмішки? Отож Гастон де Нюей повернувся з маєтку "Дворики" під владою почуттів, що могли штовхнути його на будь-який розпачливий вчинок. Без пані де Босеан він більше не мислив свого існування; він волів померти, аніж жити без неї. Він був такий молодий, що не міг не піддатися жорстоким чарам, якими прекрасна жінка підкоряє душі невинні й палкі, і йому довелося пережити одну з тих бурхливих ночей, коли молоді люди то віддаються мріям про щастя, то обмірковують самогубство, подумки втішаються всіма радощами життя і засинають у цілковитій знемозі. Найбільше лихо, яке може статися після такої фатальної ночі,— це прокинутися вранці філософом. Та Гастон де Нюей був надто закоханий, щоб заснути, отож він підвівся з ліжка й почав писати листи, але жоден не задовольнив його, і він спалив їх усі.
Наступного дня він пішов блукати навколо садиби "Дворики", але тільки коли смеркло, боячись, щоб віконтеса не побачила його. Почуття, якому він тоді скорявся, належить до найтаємничіших порухів душі, і треба або бути зовсім молодим, або самому опинитися в подібному становищі, щоб спізнати те дивне й загадкове блаженство. Щасливці, схильні бачити в житті лише позитивні цінності, тільки здвигнуть у цьому випадку плечима. Після болісних вагань Гастон написав пані де Босеан ось якого листа — він може правити за зразок писанини, типової для закоханих, і вельми скидається на картинки, що їх діти у великій таємниці малюють до дня іменин свого батька чи матері; такі дарунки, як відомо, всім видаються нікчемною базграниною, за винятком тих, для кого вони призначені.
"Ласкава пані!
Ви настільки заволоділи моїм серцем, душею, усім моїм єством, що віднині моя доля цілком у ваших руках. Не кидайте мого листа у вогонь. Зласкавтеся наді мною і прочитайте його. Можливо, ви пробачите мені першу фразу, зрозумівши, що мій лист не банальне й обмірковане освідчення, а вияв щирого почуття. Можливо, вас зворушить скромність моїх благань, моя покірливість, навіяна усвідомленням, що мені до вас далеко. Зважте й на те, що від вашого рішення залежить, жити чи не жити мені на світі. Я такий молодий, що вмію лише кохати, я не знаю, як можна сподобатися жінці й чим її принадити; але моє серце сповнене п'янкого обожнювання. Мене невтримно вабить до вас, думаючи про вас, я переживаю ні з чим не зрівнянну радість, я мрію про вас з усією пристрастю егоїстичного почуття, яке штовхає нас туди, де ми бачимо для себе джерело життя. Я не заслуговую, щоб ви покохали мене, я знаю. Я надто молодий, недосвідчений, сором'язливий, щоб дати вам бодай тисячну частку того щастя, яке я відчував, коли чув ваш голос, коли бачив вас. Для мене ви єдина в усьому світі. Не мислячи собі життя без вас, я вирішив покинути Францію і скласти голову, взявши участь у якій-небудь відчайдушній авантюрі в Індії, в Африці, однаково де. Адже здолати своє незмірне кохання я зможу лише за якихось надзвичайних обставин. Але якщо ви залишите мені надію — не належати вам, ні, а тільки здобути вашу дружбу,— я не поїду. Дозвольте мені проводити біля вас — хоча б уряди-годи, якщо не можна інакше — по кілька годин, подібних до тих, які я у вас уже викрав. Цього непевного щастя, радість якого ви зможете відняти в мене при першому моєму палкому слові, мені вистачить, щоб гасити жар у крові. Але чи не зловживаю я вашою великодушністю, благаючи вас терпіти взаємини, жадані для мене одного? Та хіба ви не зумієте показати світу,— якому ви так багато приносите в жертву,— що я для вас ніщо? Ви така розумна і така горда! Чого вам боятися? О, якби я міг відкрити вам своє серце, ви тоді переконалися б, що за моїм смиренним проханням не ховається жодної потайної думки! Я не став би говорити вам про своє незмірне кохання, коли просив вас подарувати мені свою дружбу, якби мав надію, що коли-небудь ви розділите глибоке почуття, поховане в моїй душі. Ні, ні, я згоден бути для вас, ким ви захочете, тільки б ви дозволили мені бути біля вас. Якщо ви відмовите — а це у вашій владі — я не нарікатиму, я поїду. Якщо згодом інша жінка посяде якесь місце в моєму житті — значить, ви мали слушність. Але якщо я помру вірний своєму коханню, тоді, можливо, ви відчуєте каяття! Надія, що ви розкаєтесь, пом'якшить мої страждання — іншої помсти не треба буде моєму серцю, якого ви не захотіли зрозуміти..."
Той, хто сам не пережив солодких мук юності, той, чию палку уяву не підносила у височінь прекрасна химера з пишними стегнами і чотирма осяйно-білими крильми, той не зрозуміє, яку муку витерпів Гастон де Нюей, коли подумав, що його перший ультиматум уже в руках у пані де Босеан. Він уявив собі віконтесу холодною, насмішкуватою, вона знущалася з кохання, як людина, котра більше не вірить у нього. Він хотів би забрати свого листа назад, лист тепер здавався йому безглуздим, в нього виникали тисячі думок, набагато кращих, набагато зворушливіших, ніж ті кляті надумані фрази, закручені, мудровані, пишномовні — правда, на щастя, написані криво й косо і майже без розділових знаків. Він намагався не думати, не відчувати; але він думав, відчував і страждав. Якби йому було тридцять років, він випив би якогось дурману, але цей молодий і наївний мрійник ще не приохотився ні до насолод опію, ні до інших дарів найсучаснішої цивілізації. Не було з ним поруч і жодного з тих добрих паризьких приятелів, які так доречно вміють сказати: "Paetae, non dolet!"6 ставлячи на стіл пляшку шампанського або тягнучи вас на товариську гульню, де забуваються всі тривоги непевності. Чудові то друзі! Коли ви багаті — вони, звичайно, розорилися, коли ви маєте в них потребу — вони, звісно, де-небудь на водах, коли ви просите їх позичити луїдора — вони щойно його програли. Зате в них завжди є напоготові кульгавий кінь, якого вони намагаються вам продати, зате вони — найкращі хлопці на світі й завжди згодні вирушити з вами в дорогу, щоб разом котитися згори, марнуючи і час, і душу, і життя!
Нарешті Гастон де Нюей отримав з рук камердинера Жака листа з гербом Бургундії, написаного на веленевому папері і запечатаного запашною печаткою — листа, від якого віяло чарами прегарної жінки.
Гастон негайно зачинився у себе, щоб скоріше прочитати й перечитати листа від неї.
"Ви суворо покарали мене і за добрий намір пом'якшити різкість відмови, і за те, що я піддалася чарам вашого розуму, чарам, до яких я не байдужа ніколи. Я довірилася благородству юності, але ви ввели мене в оману. А тим часом я, хоч і не відкрила вам усього свого серця, що було б смішно, все ж таки говорила з вами щиро і відверто змалювала своє становище, щоб моя холодність не так прикро вразила вашу молоду й недосвідчену душу. Я не була цілком байдужа до вас — і тим гостріший біль, якого ви мені завдали. Від природи я добра й лагідна, але обставини зробили мене лихою. Інша жінка спалила б вашого листа, не читаючи; я ж його прочитала і відповідаю на нього. Мої слова доведуть вам, що хоч мені й дало певну радість почуття, яке я несамохіть пробудила, я далека від того, щоб розділити його, і моя подальша поведінка підтвердить мою щирість. А зараз, для вашого ж таки добра, я хотіла б один тільки раз скористатися владою над вашим життям, яку ви мені надали, щоб зняти запону з ваших очей.
Мені скоро буде тридцять років, добродію, а вам навряд чи сповнилося й двадцять два. Ви самі не знаєте, якими будуть ваші думки, коли ви доживете до мого віку. Всі ваші клятви, що їх ви з такою легкістю даєте сьогодні, згодом можуть видатися вам обтяжливими. Сьогодні — і я охоче вам вірю — ви без жалю віддали б мені своє життя, ви навіть погодилися б померти за швидкоплинну мить щастя; але в тридцять років, здобувши життєвий досвід, ви станете іншою людиною, і вам нелегко буде щодня приносити жертви коханню, а мене принижуватиме необхідність приймати їх. Настане день, і все, навіть сама природа, звелить вам мене покинути, а я вже сказала вам, що волію вмерти, аніж бути вдруге покинутою. Як бачите, лихо навчило мене тверезого розрахунку. Я стала розсудлива, я не здатна на пристрасть. Ви приневолюєте мене сказати, що я зовсім вас не люблю, що я не повинна, не можу й не хочу любити вас. Для мене минула та пора життя, коли жінка піддається нерозважливим поривам серця, я ніколи вже не стану коханою, про яку ви мрієте. Розради в своєму горі я чекаю від Бога, а не від людей. До того ж я надто добре читаю в серцях при сумному світлі ошуканого кохання, щоб прийняти дружбу, якої ви просите, яку мені пропонуєте. Сліпо довіряючи своєму серцю, ви вводите в оману самого себе і покладаєте надії не так на свою силу, як на мою слабкість. Все це ви робите, скоряючись бездумному інстинкту. Я прощаю ваші дитячі хитрощі, вони поки що неумисні. Я наказую вам в ім'я цього скороминущого кохання, в ім'я вашого життя, в ім'я мого спокою залишитися на батьківщині, не відмовлятися від прекрасного й почесного життя тут, у Франції, заради мрії, яка неминуче згасне. Згодом, коли ви вийдете на шлях, призначений вам долею, й у вас розвинуться всі почуття, закладені в чоловікові, ви належно оціните мою відповідь, яка зараз, можливо, видасться вам надто сухою. Тоді вам любо буде зустрітися із старою жінкою, чия дружба стане для вас приємна й дорога; така дружба не залежатиме ні від мінливостей пристрасті, ні від життєвих розчарувань; благородні релігійні переконання збережуть її чистою і святою. Прощайте, добродію, виконайте мою волю і тіште себе думкою, що я радітиму вашим успіхам у своїй самотині. Згадуйте про мене так, як згадують про тих, кого з нами вже немає".
Прочитавши цього листа, Гастон де Нюей негайно написав відповідь:
"Пані, коли б я перестав кохати вас і, як ви мені радите, обрав би шлях людини пересічної, я заслуговував би на свою долю, признайте це! Ні, я не послухаюся вас і клянуся вам у вірності, яку порушить тільки смерть.