Змучений, нещасний лис підвів свою ще недавно таку гарненьку мордочку і з жахом побачив свого запеклого ворога — лань з плямистим ланеням! Доміно лежав, наче мертвий, сподіваючись, що ворог його не помітить. Де там! І зір, і нюх у лані були чудові, вона наїжачилася, форкнула, стала дибки і з зеленими від люті очима кинулася на спійманого звіра. Він відскочив на всю довжину ланцюга, але далі бігти не міг. Вона немов розуміла, що тепер уже ворог від неї не втече. Радіючи з легкої перемоги, лань підскочила так, як підскакують лані, прагнучи роздушити отруйну змію, і з висоти спрямувала всю свою вагу на ненависного ворога. Він кинувся вбік, і ратиця влучила не в нього, а — яке щастя! — в пружину страшної пастки. Залізні щелепи розкрилися, і Доміно був вільний. Щосили шмигнув він крізь ближню огорожу. Поки лань оббігла її, він уже був на тому боці. Хоч який лис був знесилений, але завдяки огорожі врятувався від лані — ланеня пронизливо закричало, гукаючи матір, і вона побігла до нього, а Доміно, шкутильгаючи, ледь потягся додому.
Дурного біда навчить тільки тоді, коли йому доведеться вскочити в неї кілька разів, а розумному досить і одного-єдиного разу, щоб стати ще розумнішим. Цих двох дошкульних уроків було для Доміно цілком досить. Він на все життя запам'ятав, що треба берегтися не тільки запаху заліза й людини, а взагалі всіх незвичайних запахів — вони ховають у собі смерть.
XIV. Літо і дівчинка
Якось на початку літа Доміно блукав, кульгаючи, на трьох лапах біля ферми, що стояла на високому пагорбі. Це був старий будинок з просторим садком та городом, що тяглися майже до лісу. Тут можна було непомітно підійти аж до житла, і Доміно никав повсюди, принюхуючись до всього, що тільки бачив цікавого. Знайшовши курячу лазівку в огорожі, він проліз у город. Там він довго шастав, крадучись поміж картоплинням, а потім поміж густих кущів смородини. Аж раптом він помітив у гущавині щось мале, чорне й блискуче. Він став наче вкопаний і незабаром догадався — та це ж око індички, яка сидить на покладі!
В кожної лисиці в кінці спини, біля самісінького хвоста є невеликий пучок волосся, який при збудженні наїжачується. Звичайно він має якийсь особливий колір, але в сріблястої лисиці — завжди чорний. Тільки з цього наїжаченого пучка можна було здогадатися, як хвилюється Доміно, побачивши таку надзвичайну здобич. Але поки він нерішуче вичікував, як її схопити, ззаду почувся якийсь звук і, повернувши голову, Доміно побачив дівчинку з корзинкою.
— Та ти, лисичко, мабуть, хочеш шкоду зробити? — з докором сказала вона.
Доміно нічого, звичайно, не зрозумів, але й не злякався. Він повернувся до дівчинки, схиливши вбік голову. Вона спокійно підходила до нього, стиха говорячи ласкаві слова. Лис трохи відступився назад і вбік. Дівчинці заманулося його погладити, але тут, біля дому, він її побоювався. Тоді вона витягла з корзинки якусь крихту й кинула лисові. Він понюхав, переконався, що воно їстівне, взяв його в зуби і безшумно побіг у кущі.
Того ж вечора дівчинка спитала батька:
— Тату, якби в тебе індичка сиділа на покладі в лісі, то як би ти її захистив від лисиць, не роблячи їм шкоди?
— Я б поклав навколо індички кілька залізяк, і ні одна лисиця не підійшла б тоді до неї,— відповів батько.
Після цього дівчинка взяла в садку ланцюг, зламаний леміш та підкову і розклала ці символи дружби, праці й щастя навколо гнізда індички. А через кілька днів Доміно знову прийшов по індичку. Він і в гадці собі не клав, що цим міг зробити неприємність дівчинці: їсти живність — це ж така світова річ. Одначе, раніше ніж індичка встигла підняти тривогу, його нюх і зір попередили його про присутність небезпечних речей, які пахнули залізом. Він відступив і спробував підійти з іншого боку, але й там знайшов один із цих зловісних предметів. Голос розсудливості шепотів: "Назад!" — і Доміно пішов собі геть.
Дівчинка так і не знала б про це ніколи, але наступного дня батько їй сказав:
— А знаєш, доню, сьогодні вранці я бачив у картоплинні свіжі лисячі сліди…
Таким чином дівчинці вдалося обдурити Доміно, і він не чіпав індички, але зате знайшов іншу здобич — курку на гнізді, якій відразу ж перегриз горло і поніс додому. По дорозі він пригадав, що треба ж було забрати й яйця. Він швидко загорнув курку в листя й побіг назад. Сховавши яйця в іншому місці, він позначив їх виділенням із своєї мускусної залози, щоб знайти їх самому й попередити інших лисів, що то його власність. Потім вирив курку й побіг з нею додому.
Ці яйця могли пролежати в схованці скільки завгодно. Але на випадок потреби Доміно міг завжди їх знайти і з'їсти навіть тухлими.
Доміно робив запас не вперше. Деякі лиси не ховають їжі, мабуть, тому, що вони погані мисливці і в них немає чого ховати. Ті ж, яким везе на полюванні, обов'язково це роблять. Через місяць Доміно наткнувся на кущ шипшини, який був наче обсипаний червоними ягодами. Він пожував і ковтнув одну-дві. Але зараз він не був голодний, і вони йому не сподобалися. Все ж він, підстрибуючи й далі, зривав червоні грона. Спочатку він просто розкидав їх, а потім наскладав цілу купу. Нарешті, інстинкт запасання переміг: він зарив цю купу в листя і залишив мускусну помітку на сусідньому пенькові. Коли виникне потреба, він знайде цю шипшину навіть під снігом.
XV. Нащадок Доміно
Усе літо Доміно був кривий і не міг швидко бігати, але, на щастя, і прудконога Гекла тепер була каліка. Доміно доводилося діставати їжу для своїх дітей, а природа-мати цього року була дуже щедра, і щодня він приносив додому якусь живність: то жабу, за якою лисенятам треба було попобігати, поки вони її зловлять, то гладку полівку, яка ховалася під листя, і лисенята набирали повні роти трави та піску, аж поки якомусь щасливцю вдавалося її спіймати. А одного разу він приніс дітям для науки особливу здобич.
Никаючи в тумані біля річки, Доміно помітив звірка, що бігав по мілководдю, а потім видрався на колоду й почав вправно відкривати і їсти черепашки. Це була величезна хохуля. Своїми міцними жовтими зубами вона з тріском розгризала стулки черепашок і через це не чула, як підкрався до неї наш мисливець. Мигнуло чорне хутро, і Доміно вже тримав її за шию. Даремно вона звивалася, вищала, скреготіла гострими, наче долото, зубами: він мчав щодуху і через двадцять хвилин був удома.
Почувши батькове добре знайоме пирхання, лисенята прожогом вискочили з нори, і Доміно випустив жертву. Лисенята відразу ж кинулися на неї, але хохуля була жива і почала одчайдушно кусатися. Вона кидалася на всі боки, ранила лисенят, які стрибали біля неї, наче собаки біля ведмедя, і скуштувавши її гострих зубів, верещали й відбігали геть. Тільки один, хоч його вже тричі вкусила хохуля, не залишив її.
Він був не більший за неї, не більший і за інших лисенят, але вродився відважний. І поки інші стояли навколо, він бився й далі. Це був поєдинок не на життя, а на смерть. Лисеня інстинктивно добиралося до голови хохулі і нарешті вчепилося ворогові в горло. Воно тримало хохулю за горло, аж поки вона перестала тріпатися, а тоді вся сім'я почала бенкетувати.
Батько й мати спокійно дивилися на цю боротьбу. Чому ж вони не втручалися і не вбили хохулі самі? Може, нам стане це зрозуміло, коли спитаємо себе: а чому батько дає синові вирішувати задачу, що легка для нього, але важка для хлопця?
Це лисеня не було найбільше з усіх, але на масть воно було одне з найтемніших. Пізніше цей лис став схожий на свого батька, і цікаві можуть прочитати його історію в літописах верхів'я Шобана.
"Місяць грому" повільно закінчувався, і лисенята вже помітно виросли. Деякі з них були не менші за матір, тому почався неминучий розпад родинних зв'язків. Спочатку найстарший з братів, а потім і сестри стали все частіше полювати самостійно і не приходили додому по декілька днів. Вони все більш і більш відвикали одне від одного, і нарешті наприкінці "Червоного місяця жнив" розійшлися назавжди. В норі залишилися тільки Доміно та Білянка. Вони жили то разом, то нарізно, але завжди були готові допомогти одне одному. Бо такий неписаний закон у лисиць: діти можуть, навіть повинні забути домівку, але батько й мати тримаються її аж до смерті.
На початку осені лапа Доміно загоїлась зовсім, і він знову став найпрудкішим лисом на Голдерських горбах. Як і раніше, він міг втекти від будь-якого собаки. Тепер він знову був у розквіті сил і виявляв найбільший свій хист — прудкість бігу. Не було жодної лисиці в околиці, щоб могла з ним у цьому позмагатися, не було жодного собаки, якого б він боявся. Легені його, здавалося, ніколи не втомлювалися, а ноги були такі ж міцні, як і легені. Він сам непомалу тішився своєю швидкістю.
Частина третя. Випробування і тріумф
XVI. Дикі гуси
Щороку навесні і восени на Голдерські горби прилітають невгамовні табуни довгошиїх диких гусей. Хоч вони тут залишаються й ненадовго, але вслід за ними завжди з'являються мисливці. Доміно й раніш здогадувався, що гуси смачна здобич, але одного разу йому вдалося переконатися: він знайшов у болоті гусака, що його підстрелив мисливець, і вони вдвох з Білянкою всмак поласували.
Гуси паслися в полі й на болоті. Доміно не один раз намагався підкрастися до них, але вони такі надзвичайно обережні та швидкі, що з таким самісіньким успіхом він міг ловити їх на озері. Але все ж існує спосіб, завдяки якому мисливець може близько підійти до птаха, чи до звіра. Саме цей спосіб і застосував Доміно, полюючи на гусей.
Невеликий табун гусей пасся на голій стерні біля Шобана. Доміно й Білянка полювали разом. Вони підкрадалися до гусей і від річки, і від кущів, і від поля, але звідусюди гусей оберігав відкритий простір, і увесь час, охороняючи табун, хоч одна довгошия голова стирчала вгору, неначе сторожова вежа.
Тоді ці лисиці розпочали гру, яку з давніх-давен застосовують чимало звірів, хоч і не знати, хто її видумав.
Доміно сховався в кущах з одного кінця поля, а Білянка на другому кінці почала виробляти перед гусьми різні дива: то качалася по землі, то перекидалася в повітрі, то лягала животом на землю і крутила хвостом. Всі гуси повернули голови до неї, дивуючись, що могла б значити ця дивна вистава…
А лисиця продовжувала й далі свої фокуси.