Я знаю, чого слід чекати. Такі бурі для мене не первина. В карету, мерщій, благаю вас/ Лишилися лічені секунди. Чуєте, як завиває? Мерщій, поки нас не накрила хмара куряви!
Плантатор та його син разом зіскочили з коней і зайшли в карету. Колхаун і далі вперто сидів у сідлі. [31]
Чого б то в і н мав ховатися від якоїсь уявної небезпеки, що нібито зовсім не лякає цього незнайомця в мексиканському вбранні?
Тим часом молодий вершник озирнувся і, побачивши наглядача, який не встиг сховатися, звелів йому негайно залізти в найближчий фургон. Той квапливо виконав його наказ. Тепер незнайомець уперше за весь цей час дістав змогу подбати й про себе.
Відв'язавши від сідла своє серапе, він швидко розгорнув його і накинув на голову коневі, а тоді, відтягши поли назад, зав'язав їх на його шиї, як ото зав'язують мішок. Потім так само швидко і вправно розмотав свій шарф з китайського шовку, обвинув його навколо капелюха й заклав один край за стрічку, а другий спустив над крисами, так що вийшла шовкова запона.
Перш ніж зовсім закрити обличчя, вершник знов обернувся до карети й з подивом побачив, що Колхаун і досі сидить у сідлі. Хоч він уже й почував підсвідому неприязнь до цього чоловіка, проте людяність взяла гору.
— Сер, я ще раз дуже прошу вас сісти в карету. Якщо ви цього не зробите, вам доведеться гірко пошкодувати. Не мине й десяти хвилин, як ви, можливо, загинете!
Переконаність, з якою було вимовлено ці слова, справила враження. Стикаючись з ворогом віч-на-віч у бою, Кассій Колхаун не був боягузом. Та цього разу він мав справу не з людиною, не із звичайним смертним,— ворог, що наступав на обоз, був загадковий і незбагненний. Він уже провіщав своє наближення лунким, наче грім, гуркотом і чорними тінями, які немовби змагалися з мороком ночі. Хто б не відчув страху перед лицем такої навальної руйнівної сили!
І відставний офіцер не наважився знехтувати ці грізні застереження — і земні, й небесні. З удаваною нехіттю,— щоб ніхто не зміг назвати його боягузом,— він зліз із коня й сховався в кареті за щільно запнутими завісками.
Те, що сталося далі, годі змалювати словами. Жоден з подорожніх не спостерігав цього видовища, бо ніхто не наважувався й визирнути назовні. Та навіть коли б такий сміливець і знайшовся, він однаково б нічого не побачив. Хвилин через п'ять після того, як мулам [32]позакутували голови, обоз оповила непроглядна темрява.
Ми можемо описати лише початок тієї страшної бурі, що його встигли побачити подорожні. Один із смерчів, що насувався на обоз, зіткнувся з фургонами й розсипався на густий чорний пил — так наче з неба раптом линув пороховий дощ. Та головне було ще попереду.
На якийсь час трохи проясніло, і на подорожніх війнуло жаром, наче з величезної печі. А потім із свистом налетів поривчастий крижаний вітер і сповнив прерію таким завиванням, немовби то озвалися разом усі Еолові сурми |(2), сповіщаючи появу самого Короля Бур.
Минула ще мить — і норд уже бурхав між фургонами. Обоз, що застряг на субтропічній рівнині, раптом огорнуло таким холодом, який буває хіба тільки серед айсбергів у Північному океані.
Нічого вже не було видно, нічого не чути — лише завивання буревію та його глухий рев, коли він ударяв у боки фургонів. Мули, інстинктивно повернувшись крижами до вітру, стояли непорупіяі ** принишклі. Голосів людей, Щ° напружено перемовлялись у фургонах і каретґ, було майже не чути за шумом бурі.
Всі отвори були щільно затулені, бо невдовзі виявилося, що досить вистромити голову з-під полотнища фургона — і можна задихнутися. Повітря було вщерть сповнене попелу, збитого вітром зі згарища й перемеленого на дрібнісінький ядучий пил.
Понад годину кружляли в повітрі чорні хмари пилу, і весь той час подорожні просиділи у своєму добровільному ув'язненні. Нарешті за віконцем карети почувся голос, що ніс їм звільнення.
— Можна виходити! — сказав незнайомець, відкинувши свій шовковий шарф на криси капелюха.— Буря не вщухла, вона триватиме до кінця вашої подорожі, а може, й ще днів зо три. Але вам більш нема чого боятися. Весь попіл змело геть. Змело й понесло вперед, і ви навряд чи наздоженете його по цей бік Ріо-Гранде.
— Сер! — мовив плантатор, квапливо сходячи з приступки карети.— Ми вам завдячуємо... завдячуємо...
— Життям, батьку! — підказав йому Генрі.— Сподіваюся, сер, ви зробите нам ласку й назвете своє ім'я?
(12) Еол — у давньогрецькій міфології бог вітру.
[33]
— Моріс Джеральд,— відповів незнайомець.— Хоч у форті я більш відомий як Моріс-мустангер (13).
— Мустангер! — зневажливо пробурмотів Колхаун, але так, щоб почути його могла тільки Луїза.
"Якийсь мустангер!" — подумав аристократ По-йндекстер, і його палка вдячність враз охолола.
— Тепер вам не потрібен провідник — ви знайдете дорогу без мене й без мого ласо,— сказав ловець диких коней.— Кипарис онде, їдьте просто на нього. Коли перейдете річку, побачите прапор над фортом. Ви ще встигнете доїхати завидна. А я не можу більше баритись і мушу попрощатися з вами.
Сам сатана верхи на пекельному коні не був би такий схожий на себе, як був схожий на нього Моріс-мустангер, коли вдруге залишав плантатора з його обозом.
Та ні чорна від попелу постать, ні невисоке становище не могли зашкодити йому в очах тієї, що в думках своїх уже віддала йому перевагу над усіма,— в очах Луїзи Пойндекстер.
Почувши його ім'я, хоча вже й відоме їй, вона ніжно притисла до грудей візитку і в млосній задумі прошепотіла:
— Морісе-мустангере, хоч ти зараз і чорний як ніч, хоч ти й не бозна-хто,— ти полонив серце креолки. Боже мій, Боже! Він надто схожий на Люцифера (14) — я не можу гордувати ним!
Розділ V ОСЕЛЯ ЛОВЦЯ ДИКИХ КОНЕЙ
Там, де Ріо-де-Нуесес, або Горіхова річка, вбирає у свої води добру сотню річечок і струмків, що помережили карту, наче віти розложистого дерева, лежать надзвичайно мальовничі місця. На всі боки простяглася прерія з дубовими й горіховими гайками, які то там, то там по берегах зливаються в суцільні зелені смуги.
Подекуди ці довгасті гаї переходять у справжні хащі, де ростуть переважно різні види акації, а поміж ними — і копайський бальзам, і креозотовий чагарник,
(13) Мустангер — ловець диких коней.
(14) Люцифер — за біблійною легендою, архангел, який повстав проти Бога й був скинутий у пекло.
[34]
і дике алое, і химерний цереус, і кактуси, і деревоподібна юка.
Ці колючі рослини осоружні оку сільського господаря,— адже ростуть вони на зовсім пісних, неродючих грунтах,— проте незмінно ваблять ботаніків і всіх, хто любить природу, особливо коли цереус розкриває свої величезні, немов воскові, квітки, а фукієра підносить над чагарями розгорнутий прапор розкішного ясно-червоного цвіту.
Але не вся місцевість така. Є тут і ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в'язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі,— і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.
Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб — жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.
Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії — команчі |(5),--та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.
Мабуть, саме тому справжні діти природи, дикі тварини, обрали ці місця собі за домівку. В жодній іншій частині Техасу ви не побачите стільки оленів і полохливих антилоп. На кожному кроці трапляються тут кролі — і звичайні, і велетні-"мули", трохи рідше тхори, опосуми, дикі свині.
Оживляють краєвид і прегарні барвисті птахи. З шурхотом злітає зі стежки лісова перепілка; ширяє в повітрі королівський гриф; край горіхового гаю вигріває на сонці свій розкішний комір величезний дикий індик; серед пірчастого листя акації мигтить химерний, схожий на ножиці хвіст чудернацького птаха-кравця, якого тутешні мисливці називають "райським птахом".
Дивовижної краси метелики, широко розгорнувши крильця, пурхають у повітрі, а коли сідають перепочити на якусь яскраву квітку, то здаються її пелюстками. Величезні оксамитові джмелі дзижчать серед усипаних
(15) Команчі — індіанське плем'я
[35]
цвітом чагарників, змагаючись із не набагато більшими за них колібрі.
Та не всі жителі цього прекрасного краю мирні й безневинні. Більш ніде в Північній Америці немає таких великих гримучих змій — вони ховаються в густій траві, так само як і ще небезпечніші мокасинові змії. Тут може вжалити і отруйний тарантул, і скорпіон, а отруйна стонога лише проповзе по шкірі людини — і вже спричинить гарячку, яка може призвести до смерті.
Серед дерев та чагарів по берегах річок можна побачити плямистого оцелота, пуму (16), а також їхнього більшого й дужчого родича — ягуара; саме в цих місцях проходить північна межа його поширення.
По узліссях самотньо й тихо скрадається худий техаський вовк, а інший представник цього роду, боягуз койот, віддає перевагу відкритій прерії і шукає здобичі тільки гуртом із своїми братами.
В тій-таки прерії, поряд із кровожерними хижаками, живе і найкраща, найблагородніша з усіх тварин, найрозумніший і найвірніший чотириногий друг людини — кінь. Незалежний від людських примх, не знаючи ні вуздечки, ні сідла, ні в'юків, він живе собі там вільним і диким життям, як велить його неприборкана вдача.
Та навіть і в цих заповідних місцях він не завжди має спокій. І тут його переслідує, полонить і приборкує людина, і людина ця — Моріс-мустангер.
На березі Аламо — чи не найпрозорішої з річечок, що впадають у Ріо-де-Нуесес,— стояла оселя, скромна, як і більшість осель у Техасі, й, певна річ, така ж мальовнича.
То була хатина, споруджена з розколотих уподовж стовбурів юки, вбитих сторч у землю, з покрівлею із цупкого гостроконечного листя цієї ж таки гігантської деревоподібної лілії.
Щілини між стояками, на відміну від інших будівель у Західному Техасі, були не замазані глиною, а завішані зсередини кінськими шкурами, що трималися не на цвяхах, а на колючках мексиканського столітника.
Високі крутосхили, що підносилися над долиною річки, були вкриті деревами й кущами, які правили за
(16) Оцелот, пума — хижі тварини з родини котів.
[36]
матеріал для хатини: тією ж таки юкою, агавами та іншими невибагливими рослинами.