її вигляд збігався з описом, який зробив продавець ювелірного магазину.
— Це вона до нього ходила?
— Так.
Мегре приставив крісло до шафи з дзеркалом і оглянув верх. Шафу покривав грубий шар пилу, але на ньому виразно відтиснувся чималий-прямокутник, слід якогось предмета: великого конверта або книжки.
— У нього був ключ від кімнати?
— Був, але йдучи, він залишав його в мене,
Мегре вийняв з рамки знімок пані Антоніни.
— Ви маєте телефон?
— Бастілія 22-51.
— Ваше ім'я?
— Марієтта Жібон.
— Дякую.
Під зливою, що ніяк не вщухала, Лапуент і Мегре пірнули до автомобіля.
— Під'їдь до рогу вулиці,— кивнув водієві Мегре і, звертаючись до Лапуента, мовив: — Повернешся назад. В кімнаті нагорі я залишив люльку.
— Навмисне?
— Так. Забавиш Марієтту на кілька хвилин, а потім прийдеш до мене.
Сам Мегре кинувся до телефону і зв'язався з П. Ж.
Це ти, Люкасе?.. Треба негайно налагодити підслухувана кя номера: Бастілія 22-51.
— Ось ваша люлька, шеф.
— Ти не застукав її на телефонній розмові?
— Не знаю. Вона розмовляла з двома жінками.
— Добре. Побачимося на Ке дез'Орфевр сьогодні по обіді.
Комісар назвав водієві адресу Леонії, вулицю Кліньянкур.
Дорогою прихопив коробку шоколаду.
— Для вашої матері,— сказав він Леонії.
— Ви й про неї подумали.
— Я хочу показати вам цю фотографію.
Леонія глянула на неї і одразу сказала:
— Це пані Машер!
Мегре відчув задоволення.
—■ Звідки ви її знаєте?
— Вона працювала в Каплана. Недовго, щось близько семи місяців. Це дружина поліцая, я її добре пам'ятаю.,,
— Чому вона покинула роботу?
— Наскільки мені відомо, її мали оперувати.
Комісар вискочив з крамниці.
— До префектури.
Мегре зайшов у відділ кадрів і спитав про Машера. За кіль-* ка хвилин він знав, що поліцай Машер загинув два роки тому Э якійсь вуличній колотнечі. Він мешкав тоді на алеї Доменіль. Вдова отримала пенсію. Дітей подружжя не мало.
Мегре занотував адресу. Щоб вигадати час, він подзвонив до Люкаса.
— Вона нікуди не дзвонила?
•— Поки що ні.
— І до неї ніхто не дзвонив?
— Дзвонили, але не до неї. До дівчини Ольги..,
Мегре знову сів до чорного автомобільчика.
— Алея Доменіль.
Вона виглядала так, як на фотографії, і так, як її описав продавець у ювелірному магазині: висока і дужа, спокійна ї стрцмана.
•— Я прийшов, щоб побалакати про Луї.
— Я цього сподівалася.
Хоч вона була смутна, але трималася хоробро.
— Ви приятелювали з Луї?
— Він мене дуже любив. Він ніколи не був ЙШЛЙВИЙ.
— Ви не довідалися, що він робив?
— Ні. Я не дійшла до того, щоб його розпитувати...
— Він не розповідав про свою дружину і дочку?
— Часто про них говорив.
— Що саме?
— Ним нехтували вдома... Докоряли, що він усе життя вдо=* вольнявся нудною посадою комірника.
— Чи ви ходили до нього на вулицю Ангулем?
— Так. Він хотів, щоб я побачила, де він прбвбдив свій час. Називав норою і дуже нею пишався.
— Він не казав, навіщо найняв кімнату в місті?
— Щоб мати куточок для себе хоч на дві годйнй протягом дня.
— Ви стали його коханкою?
— Я ходила до нього частенько.
— Він дарував пані коштовності?
— Півроку тому купив мені сережки, а недавно перстень, і все.
— Де ви зустрічалися?
— Майже завжди в нашій кав'ярні, а іноді на розі вулиці Сен-Мартен і бульварів.
— Він точно приходив?
— Завжди. В понеділок було холодно й хмарно. Отож ми пішли в кіно.
— На бульварі Бон-Нувель?
— І про це пан знає?
— О котрій ви розлучилися?
— Коло четвертої, за півгодини перед його смертю, якщо те, що пишуть газети, правда.
— Ви не знаєте, він домовлявся про якусь зустріч?
— Він нічого мені не казав.
— Не розповідав вам про своїх приятелів, про" людей, з яки* ми спілкувався? —
Жінка заперечливо хитнула головою.
— Луї ніколи не казав про розлучення, щоб одружитися з вами?
— Він надто боявся жінки.
— І дочки також?
— Дочку він любив.
— Ніколи його не заставали на лаві?
— На лаві? — перепитала жінка. Вона завагалася.— Єдиний раз, коли я ходила вранці на базар. Він розмовляв з якимось худим чоловіком, що справив на 'мене дивне враження.
— Чому?
— Бо скидався на циркового блазня або якогось коміка, що змив свій грим. Я не додивлялася до його обличчя. Зауважила, що черевики у нього були стоптані, а штани пошарпані.
— Ви спитали пана Луї, хто то був?
— Він відповів мені, що на лавах є всякого люду і це, власне, забавно.
Вийшовши від неї, Мегре звелів одвезти його на набережну дез'Орфевр.
Він не зайшов одразу до свого кабінету, а подався до відділу моральної поліції.
— Знаєте таку собі Марієтту або Марію Жібон? Я хотів би, щоб заглянули до картотеки.
— Молода?
— З п'ятдесят років.
Інспектор присунув скриньку з пожовклими та припалими порохом карточками. Шукати довелося недовго. Дівчина з прізвищем Жібон, родом із Сен-Мало, від одинадцяти років фігурувала в тій картотеці. її двічі затримували за обкрадання гостей.
— Сиділа?
— Випускали за браком доказів.
— А пізніше?
— Зачекайте, будь ласка. Я візьму іншу скриньку.
Інспектор знайшов її слід у свіжішій картотеці, але й та була десятирічної давності.
— Перед війною вона була помічницею масажистки на вулиці Жертв. Тоді вона жила з таким собі Філіппом Наталі, якого засуджено на десять років за вбивство.
— Наталі на волі?
— Помер у Фонтевро.
Ці відомості, власне, нічого не давали.
— А тепер?
— Не знаю. Якщо й вона не померла...
— Не померла.
— Очевидно, дійшла до розуму.
— Вона здає кімнати з меблями на вулиці Ангулем, але не зареєструвалася в Нагляді за готелями. У неї мешкають дівчата, але я не думаю, щоб вони промишляли вдома.
— Розумію.
— Треба почати стежити за тим будинком і добути відомості про мешканців.
Як тільки Мегре зайшов до свого кабінету, прочинив двері Люкас.
— Що чути?
— Це не стосується телефонних розмов. Але сьогодні вранці стався цікавий випадок. Якась пані Тевенар, що мешкає зі
своїм небожем на вулиці Гей-Люссака, вийшла з дому. Коли вона повернулася ї відчинила комору, щоб сховати покупки, то помітила, що ковбаса зникла. Дві години тому ковбаса там висіла. Потім під небожевим ліжком вона знайшла чужого носовичка та хлібні крихти*
— Що робить небіж?
— Його звати Губер, Він студент. Оскільки Тевенари неба-" гаті, він працює цілий день продавцем у книгарні на вулиці Сен" Мартен: Ви розумієте?
— Альбер Жоріс приятелює з ним?
— Так. Це Жоріс ублагав Губера сховати його на кілька днів у своїй кімнаті.
— Під яким приводом?
— Ніби він посварився з родичами, і батько був такий лю*
тий, що міг би його вбити. , '
— Він провів дві доби під ліжком?
— Лише одну добу. Першої ночі він Тинявся по вулицях. Шмаркач, певно, знову вештається містом"
— Він має гроші?
— Губер Тевенар цього не знав"
— Ти дзвонив на вокзали?
— Усе готово, шеф. Я б здивувався, коли б його нам не привели до завтрашнього ранку..,
— Сантоні немає в кабінеті?
— Я не бачив його від ранку*
— Напиши йому записку, щоб він завтра вранці чатував при вході до фірми "Жебер і Бащієльє". Коли панна Туре при^ йде, хай її припроводить до мене*
— Сюди?
— Так, до мого кабінету...
Розділ шостий
Прохачі
— Що вона робить?
— Нічого. Сидить випростана, голову задерла і дивиться пе" ред себе.
Телефон на вулиці Ангулем уперто мовчав*
Неве, котрий з колегою навперемін стежив за її будинком, не помітив нічого незвичайного.
Щодо Альбера Жоріса, то було відомо, Щр другого дня о шостій вечора він перебував ще у Парижі. Постовий Дамбун, котрий, як усі поліцаї, отримав опис особи молодика, вздрів його о тій годині на розі майдану Кліші і бульвару, коли той виходив з бару. Жоріс дав драла, пірнувши в юрбу. Власник винарні сказав, що його відвідувач по телефону не дзвонив, з'їв п'ять крутих яєць із булочками і випив три склянки кави. Він мав вигляд зголоднілого.
Лишався ще ніж. Ранковою поштою дістали листа від фірми, яка виробляла ті ножі.
В листі зазначалося, що як показує номер, вибитий на колодочці, ніж, знайдений на бульварі Сен-Мартен, був серед товару, надісланого чотири місяці тому оптовикові в Марселі.
— Що маю робити, шеф? — запитав Жанв'є, який займався цим ділом.
— Попередь Марсель. Далі візьмеш із собою Моерса або когось іншого з лабораторії і підете на вулицю Ангулем. Нехай Моерс візьме всі відбитки пальців, які знайде в кімнаті. Не забудьте оглянути верх шафи з люстром.
Моніка чекала весь цей час.
Без чверті одинадцять Мегре сказав нарешті:
— Запросіть її.
Він зустрів Моніку стоячи.
— Будь ласка, сідайте.
Вона сіла, поправила волосся і поклала торбинку на коліна. Мегре зайняв своє місце, підніс люльку і буркнув, перш ніж її запалити: •
— Дозволить панна?
— Мій батько курив.
— Я хотів би, зрозуміло, поговорити з панною про батька.—• Вона кивнула.— А також про вас... Ви дуже любите матір, пан-' но Моніко?
— Ні.
— Хочете сказати, що ви не мирите?
— Ненавиджу її.
— Чому?
Вона легко здвигнула плечима.
— Пан був у нас дома. Бачив її,
— Що ви маєте на увазі?
— Моя мати думає тільки про себе та про свою старість.
— А батька ви любили?
— То був бідолашний чоловік.
— Як ви це розумієте?
— Він не робив нічого, щоб змінити наше життя.
— Коли ви довідалися, що батько вже не працює на вулиці Бонді? — спитав комісар.
Він чекав якоїсь несподіванки, але помилився. Мабуть, вона передбачала це питання і вже заздалегідь приготувала відповідь.
— Приблизно три роки тому. Я не знаю достеменно. Це бу-ло начебто з січня. Був мороз. Фірму "Каплан" зліквідовано наприкінці жовтня. У січні й лютому батько ще шукав роботи. Настав час, коли він, вибиваючись уже з грошей, насмілився, хоч і неохоче, позичити у панни Леонії та старого бухгалтера.
— Батько сам сказав вам про це?
— Ні. Це сталося простіше. Мені довелося йти до клієнтки, перукарки за професією, що мешкала в тому самому будинку, де працював батько. Я заглянула на подвір'я. Вже смеркло, а в будинку світло не горіло. Здивована, я звернулася з питанням до двірнички і довідалася, що фірми "Каплан" уже немає.
— Повернувшись додому, ви сказали про це матері?
— Ні.
— А батькові?
— Він не сказав би мені правди,
— Ви стежили за ним?
— Так.
— Що він робив того дня?
— Заходив у кілька контор. Потім подався до дверей редак-* ції якоїсь газети, щоб прочитати дрібні оголошення. Я збагну-* ла, що він шукає роботу...
— А проте ваш батько наприкінці кожного місяця приносив платню.
— Це мене, власне, й дивувало.