Гвардійці почали кричати і наступати на наслідника Тутті. Той, що розказував про хлопчика, вихопив шаблю і проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме…
У цьому місці розповіді наслідник Тутті залився сльозами.
— "Ось тобі, вовченя! — казали вони. — Потім ми доберемося і до твоїх гладких свиней".
— Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.
— Вони кинули ляльку і побігли в глибину парку. Вони кричали: "Хай живе зброяр Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть Трьох Товстунів!"
— Чому ж сторожа не стріляла в них? — обурювався зал.
І тоді вихователь повідомив страшну річ:
— Сторожа махала їм капелюхами. Я бачив з-за огорожі, як стражники прощалися з ними. Вони казали: "Товариші! Ідіть до народу і скажіть, що незабаром усі війська перейдуть на його бік…"
Ось що трапилося в парку.
Знялася тривога. Надійні частини палацової гвардії були розставлені на чатах у палаці, в парку, біля входів та виходів, на мостах і по дорозі до міської брами.
Державна рада зібралася на засідання. Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися на вазі головного палацового лікаря. Виявилося, що, незважаючи на хвилювання, вони не втратили жодної краплини жиру. Головного лікаря було заарештовано і посаджено на хліб та воду.
Ляльку наслідника Тутті знайшли в парку на траві. Вона не діждалася затемнення сонця. Вона була безнадійно зіпсована.
Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися. Він обнімав поламану ляльку й ридав. Лялька була схожа на дівчинку. Вона була на зріст така, як і Тутті, — дорога, майстерно зроблена лялька, що на вигляд нічим не відрізнялась від маленької живої дівчинки.
Тепер її сукня була пошматована, а на грудях чорніли діри, проколоті шаблями. Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти, усміхатися, танцювати. Тепер у горлі і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла зламана пружина, як хрипить старий годинник, перш ніж пробити час.
— Вона вмерла! — бідкався наслідник Тутті. — Яке горе! Вона вмерла!
Маленький Тутті не був вовченям.
— Цю ляльку треба полагодити, — сказав Державний канцлер на засіданні Державної ради. — Горю наслідника Тутті немає меж. Щоб там не було, а ляльку треба полагодити!
— Треба купити іншу, — пропонували міністри.
— Наслідник Тутті не хоче іншої ляльки. Він хоче, щоб ця лялька воскресла.
— Але хто ж зможе полагодити її?
— Я знаю, — сказав міністр освіти.
— Хто?
— Ми забули, панове, що в місті живе доктор Гаспар Арнері. Ця людина може зробити все. Доктор полагодить ляльку наслідника Тутті.
Всі радісно загорлали:
— Браво! Браво!
І вся Державна рада, згадавши про доктора Гаспара, заспівала хором:
Як лисиць за хвіст ловить,
Воду з каменю робить,
Як здійнятись вище хмар,
Знає доктор наш Гаспар.
Тут же склали наказ докторові Гаспару.
"ПАНОВІ ДОКТОРУ ГАСПАРУ АРНЕРІ.
Надсилаючи при цьому пошкоджену ляльку наслідника Тутті, Державна рада уряду Трьох Товстунів наказує Вам полагодити цю ляльку до завтрашнього дня. Якщо лялька знову матиме свій здоровий і живий вигляд, Вам буде видано нагороду, якої Ви побажаєте; на випадок невиконання загрожує Вам сувора кара.
Голова Державної ради державний канцлер…"
І в цьому місці канцлер розписався. Тут же поставив велику державну печатку. Вона була кругла, із зображенням міцно натоптаного мішка.
Капітан палацової гвардії граф Бонавентура в супроводі двох гвардійців рушив у місто, щоб розшукати доктора Гаспара Арнері і передати йому наказ Державної ради.
Вони мчали верхи, а позаду їхала карета. У ній сидів палацовий чиновник. Він тримав ляльку на колінах. Вона сумно припала до його плеча гарненькою голівкою з підстриженими кучериками.
Наслідник Тутті перестав плакати. Він повірив, що завтра привезуть воскреслу здорову ляльку.
Так тривожно минув день у палаці.
Але чим же скінчилися пригоди летючого продавця повітряних куль? Його винесли з залу — це ми знаємо.
Він знову опинився у кондитерській.
І тут сталася катастрофа.
Один із слуг, що ніс торт, наступив на апельсинову шкурку.
— Держись! — закричали слуги.
— Рятуйте! — заволав продавець, відчуваючи, що його трон хитається.
Але слуга не вдержався. Він гепнувся на тверду кахельну підлогу. Він задер довгі ноги і протяжно завив.
— Ура! — захоплено закричали кухарчуки.
— Чортяки! — сказав продавець з безнадійним сумом, падаючи разом з блюдом і тортом на підлогу слідом за слугою.
Блюдо розбилося в друзки. Крем сніжними грудками полетів в усі боки.
Слуга схопився і втік.
Кухарчуки підстрибували, танцювали і горлали.
Продавець сидів на підлозі серед уламків, у калюжі малинового сиропу і в хмарах смачного французького крему, що сумно танув на руїнах торта.
Продавець з полегкістю помітив, що в кондитерській лишилися тільки кухарчуки, а трьох головних кондитерів нема.
"Кухарчуків я підкуплю, і вони допоможуть мені втекти, — вирішив він. — Мої кулі мене врятують".
Він міцно тримав шворку з кулями.
Кухарчуки обступили його з усіх боків. По їхніх очах він бачив, що кулі — скарб, що заволодіти хоча б однією з них — для кухарчука мрія і щастя.
Він сказав:
— Мені дуже набридли пригоди. Я не маленький хлопчик і не герой. Я не люблю літати, я боюся Трьох Товстунів, я не вмію прикрашати парадні торти. Мені дуже хочеться звільнити палац від своєї присутності.
Кухарчуки перестали сміятися.
Кулі погойдувались, крутилися. Від цього руху сонячне світло спалахувало в них то синім, то жовтим, то червоним полум'ям. Це були чудесні кулі.
— Чи можете ви влаштувати мені втечу? — спитав продавець, смикаючи шворку.
— Можемо, — сказав один кухарчук тихо. І додав: — Віддайте нам ваші кулі.
Продавець переміг.
— Гаразд, — сказав він байдужим тоном, — згоден. Кулі коштують дуже дорого. Мені дуже потрібні ці кулі, але я згоден. Ви мені подобаєтесь. У вас такі веселі, симпатичні обличчя і дзвінкі голоси.
"Чорт би вас забрав!" — думав він при цьому.
— Головний кондитер зараз у кладовці, — сказав кухарчук. — Він розважує продукти на печиво до вечірнього чаю. Нам треба встигнути до його повернення.
— Правильно, — згодився продавець, — гаятись не варто.
— Зараз. Я знаю одну таємницю.
З цими словами кухарчук підійшов до великої мідної каструлі, що стояла на кахельному кубі. Потім він підняв кришку.
— Давайте кулі, — рішуче сказав він.
— Ти з глузду з'їхав! — розсердився продавець. — Навіщо мені твоя каструля? Я хочу втекти. Що ж мені, в каструлю лізти, чи що?
— Атож.
— У каструлю?
— У каструлю.
— А потім?
— Там побачите. Лізьте в каструлю. Це найкращий спосіб втекти.
Каструля була така велика, що в неї міг влізти не тільки худющий продавець, а й найтовстіший з Трьох Товстунів.
— Лізьте мерщій, коли хочете втекти.
Продавець зазирнув у каструлю. У ній не було дна. Він побачив чорну безодню, як у криниці.
— Добре, — зітхнув він. — Коли в каструлю, то й в каструлю. Це не гірше повітряного польоту і кремової ванни. Отже, до побачення, маленькі пройдисвіти! Беріть ціну моєї волі.
Він розв'язав вузол і роздав кулі кухарчукам. Вистачило на кожного: рівно двадцять штук, у кожного на окремій шворці.
Потім з властивою йому неповороткістю він уліз у каструлю, ногами наперед. Кухарчук прикрив кришку.
— Кулі! Кулі! — захоплено галасували кухарчуки.
Вони вибігли з кондитерської вниз — на галявину, під вікна кондитерської.
Тут, на вільному повітрі, було значно цікавіше погратися кулями.
І раптом у трьох вікнах кондитерської з'явилися три кондитери.
— Що?! — гримнув кожен з них. — Це що таке? Що за безладдя? Марш назад!
Кухарчуки так перелякалися, що випустили шворки. Щастя скінчилося.
Двадцять куль швидко злетіли вгору, в яскраве, синє небо. А кухарчуки стояли внизу на траві, серед духмяного горошку, роззявивши роти і задерши голови в білих ковпаках.
Розділ V
НЕГР І КАПУСТЯНА ГОЛОВА
Ви пам'ятаєте, що тривожна ніч доктора скінчилася появою з каміна канатоходця і гімнаста Тібула. Що вони робили удвох на світанку в кабінеті доктора Гаспара, невідомо. Тітонька Ганімед, втомлена і схвильована довгим чеканням доктора Гаспара, міцно спала, і їй снилася курка.
Другого дня — тобто саме того дня, коли продавець дитячих повітряних куль прилетів у Палац Трьох Товстунів і коли гвардійці покололи ляльку наслідника Тутті, — з тітонькою Ганімед трапилася неприємність. Вона випустила мишу з мишоловки. Ця миша минулої ночі з'їла фунт мармеладу. Ще раніше, в ніч з п'ятниці на суботу, вона перекинула склянку з гвоздикою. Склянка розбилась, а гвоздика чомусь почала пахнути валеріановими каплями. У тривожну ніч миша попалася.
Уставши рано-вранці, тітонька Ганімед підняла мишоловку. Миша мала зовсім байдужий вигляд, наче їй не первина була сидіти за ґратами. Вона прикидалася.
— Не їж більше мармеладу, коли він не тобі належить! — сказала тітонька Ганімед, ставлячи мишоловку на видноті.
Одягнувшись, тітонька Ганімед пішла до доктора Гаспара в майстерню. Вона хотіла розповісти йому про свою радість. Вчора вранці доктор Гаспар висловив їй співчуття з приводу загибелі мармеладу.
— Миша любить мармелад, бо в ньому багато кислот, — сказав він.
Це втішило тітоньку Ганімед.
— Миша любить мої кислоти… Побачимо, чи любить вона мою мишоловку.
Тітонька Ганімед підійшла до дверей майстерні. Вона тримала в руках мишоловку.
Починався ранок. Зелень виблискувала в розчиненому вікні. Вітер, що цього ранку підхопив на свої крила продавця куль, знявся пізніше.
За дверима вчувся рух.
"Бідолашний, — подумала тітонька Ганімед. — Невже він так і не лягав спати?" Вона постукала.
Доктор щось сказав, але вона не розчула. Двері відчинилися.
На порозі стояв доктор Гаспар. У майстерні пахло чимось схожим на смалений корок. У кутку мигав, догоряючи, червоний вогник тигелька.
Очевидно, решту ночі доктор Гаспар був зайнятий якоюсь науковою роботою.
— Доброго ранку! — весело сказав доктор.
Тітонька Ганімед високо підняла мишоловку. Миша принюхувалася, водячи носиком.
— Я спіймала мишу!
— О! — Доктор був дуже вдоволений. — Покажіть-но!
Тітонька Ганімед задріботіла до вікна.
— Ось вона!
Тітонька простягнула мишоловку. І раптом вона побачила негра. Біля вікна, на ящику з написом "Обережно!", сидів гарний негр.
Негр був голий.
Негр був у червоних штанях.
Негр був чорний, ліловий, коричневий, лискучий.
Негр курив люльку.
Тітонька Ганімед так голосно сказала "ой", що мало не розірвалася надвоє.