Приспавши сумління цією ідеєю, вони випустили з рук стерно історії, перестали бути насторожі, втратили спритність і дійовість. Отак життя вирвалося їм з рук, зробилося зовсім непокірним і сьогодні пливе навмання, без визначеного курсу. Під своєю маскою щирого футуризму прогресист не турбується майбутнім; він переконаний, що воно не має несподіванок чи таємниць, пригод чи ґрунтовних новин,— він певний, що світ піде вже простою дорогою, без закрутів чи поворотів, і тому він гамує свою тривогу за майбутнє і остаточно влаштовується в сучасному. Не диво, що сьогодні світ здається позбавленим планів, сподівань та ідеалів. Ніхто не взявся підготовити їх. Отак виглядає дезертирство керівних меншин, що завжди знаходяться на відворотному боці бунту мас.
Але вже пора повернутися до цієї теми. Підкресливши відрадну сторону, яку являє тріумф мас, слід глянути тепер на його друге, жаскіше лице.
V
СВІДЧЕННЯ СТАТИСТИКИ
Цей нарис шукає діагноз нашого віку, нашого сучасного життя. Ми вже виклали першу його частину, яку можна підсумувати так: наше життя, як репертуар можливостей, є багате, пишне, вище за всі інші, що їх знає історія. Але тим самим, що його розмір більший, воно виливається з усіх русел, засад, норм та ідеалів, Що їх передала традиція. Воно більш наснажене, ніж усяке інше життя, і тим самим воно проблематичніше. Воно не може орієнтуватися на минуле (9). Воно мусить створити своє власне призначення.
Але тепер треба довести до кінця діагноз. Життя — Це передусім те, чим ми можемо бути, можливе життя; тим самим — це вибір між можливостями, рішення, чим ми будемо в дійсності. Обставини та рішення — це Два основні первні, з яких складається життя. Обставини, себто можливості,— це та частина нашого життя, Що нам дана і накинена. Це те, що ми називаємо світом. ^иття не вибирає собі світ, бо жити — це ж означає еребувати у світі визначеному та необмінному: у теперішньому [39] світі. Наш світ — це первень приреченості, що входить у наше життя. Але ця життьова приреченість не подібна до механічної долі. Нас не виряджено в буття, як кулю з рушниці, що її траєкторія абсолютно передрішена. Приреченість, у якій ми опиняємось, опинившися в цьому світі — світ є завжди цей, себто теперішній,— полягає в цілком протилежному. Замість того щоб нав'язати нам одну траєкторію, вона нам нав'язує кілька і, таким чином, примушує нас вибирати. Дивний жереб наше життя! Жити — це відчувати фатальний примус користуватися свободою, рішати, чим будемо в цьому світі. Ні на одну мить не дозволено відпочити нашому рішанню. Включно коли ми, в розпуці, пускаємось напризволяще, ми рішили нічого не рішати.
Отже, невірно казати, що в житті "рішають обставини". Навпаки: обставини — це завжди нова дилема, перед якою нам треба рішитися. Але рішає наш характер.
Все це важне також для колективного життя. І там є, перш за все, обрій можливостей, а перім рішення, що вибирає й визначає дійову форму колективного буття. Це рішення випливає з характеру суспільства, чи, що є рівнозначне, з типу людей, які в ньому панують. У наш час панує маса; це вона рішає. Не кажіть, що так було вже в епоху демократії та загального виборчого права. Під загальним виборчим правом маси не рішають, їх роль прихилятися до рішення тієї чи іншої меншини. Останні висували свої "програми" (влучний термін). Програми були насправді програмами колективного життя. У них запрохувалося масу прийняти даний проект рішень.
Нині відбувається дуже відмінна річ. Коли ми спостерігаємо громадське життя країн, де тріумф мас пішов найдалі вперед,— а це країни середземноморські,— нас одразу вражає, що в політиці там живуть з дня на день. Явище надзвичайно дивне. Державна влада знаходиться в руках представника мас. Останні такі сильні, що здушили всяку опозицію. Вони опанували державну владу в такий безумовний спосіб, що було б тяжко знайти в історії приклад такого всесильного урядування. А проте державна влада, уряд, живе сьогоднішнім днем; він не виступає як щирий представник майбутнього, він не є явним його провісником, [40] він не стає засновником чогось, що мало б уявлений розвиток чи еволюцію. Одне слово, він живе без життьової програми, без плану. Він не знає куди йде, бо, по суті, він нікуди не йде, не має передрішеного напрямку, передбаченої траєкторії. Коли ця державна влада намагається оправдатися, вона нічим не посилається на майбутнє, а, навпаки, замикається в сучасному і каже з абсолютною щирістю: "Я ненормальна форма уряду, накинена умовами". Себто потребами сучасного, не рахунками майбутнього. Тому його діяльність обмежується тим, що він оминає конфлікти —дня; він не розв'язує їх, а уникає їх, хоч тимчасово, вживаючи будь-яких засобів, навіть коли він цим нагромаджує ще більші конфлікти на завтрашній день. Такою була завжди державна влада, коли нею безпосередньо користувалися маси: всемогутня, та скоромину —ща. Представник мас — це людина, що її життя не має мети і пливе за течією. Тому він нічого не споруджує, навіть якщо його можливості та здатність — величезні.
І цей тип людини рішає в наш час. Отже, слід проаналізувати його характер.
Ми знайдемо ключ до цього аналізу, коли повернемось до початку цього нарису і запитаємо себе: звідки взялися всі ці натовпи, що переповнюють тепер історичний кін?
Кілька років тому визначний економіст Вернер Зом-барт відзначив кілька дуже простих даних, що повинні б бути на умі в кожного, хто займається сучасними справами. Цих простих даних вже вистачає, щоб прояснити нам образ сучасної Європи, а як не вистачає, то вони настановляють нас на путь до прояснення. Дані ось які: відколи в VI столітті починається європейська історія, аж до 1800 року — себто протягом цілих дванадцяти сторіч — Європа не могла досягнути кількості населення вищої, як 180 мільйонів. А від 1800 року до 1914-го — себто трохи більше, як за одне сторіччя — європейське населення зросло від 180-ти до 460 мільйонів! Я гадаю, що протиставлення цих чисел не лишає місця на сумнів щодо плодючості минулого сторіччя. За три покоління воно створило гігантську людську кашу, що прорвалася потоком на історичний "Рортф і залляла його. Повторюю, цих даних вистачить, щоб зрозуміти тріумф мас і все, що в ньому віддзеркалюється і провіщається. З другого боку, треба [41] зачислити їх як найконкретніший складник життя, який я вже раніше ствердив.
Та, рівночасно, ці дані показують, що захоплення, з яким ми підкреслюємо зріст нових країн, як, наприклад, Сполучених Штатів Америки,— цілком безпідставне. Нас дивує їх зріст, що за одне сторіччя досягнув 100 мільйонів, тоді як справжнє диво — це плодючість Європи. Ось ще одна підстава виправити той викривлений образ Європи, яка, мовляв, американізується. Навіть ота риса, що могла б здаватися найха-рактеристичнішою для Америки,— а саме швидкість, з якою зростає населення,— не є американською особливістю. Європа зросла за минуле сторіччя куди більше, як Америка. Америка склалась із європейської надвишки.
Але хоч це обчислення Вернера Зомбарта не є настільки знане, як треба, все ж таки загальний факт, що європейське населення значно зросло, так широко відомий, що годі було б його спеціально підкреслювати. Отже, в цитованих числах мені ходить не про самий зріст населення, а про паморочний темп зросту, випнутий контрастом тих чисел. Оце нам тепер важне. Бо цей паморочний темп означає, що на історичну сцену линули вали за валами людей у такому прискореному ритмі, що тяжко було наситити їх традиційною культурою.
І дійсно, пересічний тип сучасного європейця — здоровіший та сильніший духом, ніж європеєць минулого сторіччя, але й куди простіший. Тому він іноді справляє враження примітивної людини, що виринула серед стародавньої цивілізації. У школах, якими так пишалося минуле сторіччя, можна було навчити маси техніки модерного життя, але годі було їх виховати. Дано їм знаряддя, щоб жити напружено, але не дано почуття історичних обов'язків; нашвидку прищеплено гордість і потугу модерних засобів, але не прищеплено духу. Тому цей дух їм зовсім чужий, і нові покоління наміряються перебрати владу над світом, немов світ — це рай без слідів минулого, без традиційних і складних проблем.
Отже, минулому сторіччю належить слава і відповідальність за те, що воно кинуло на поле історії великі маси. Тим самим цей факт дає нам найвідповіднішу перспективу, з якої можна безсторонньо судити те [42] сторіччя. Певно в ньому було щось надзвичайне, незрівнянне, коли його підсоння виплекало такий урожай людських плодів. Воліти засади, що надихали будь-яку минулу добу,— легковажно й смішно, якщо ми раніш не усвідомили собі цього важливого факту і не спробували перетравити його. Суцільна історія схожа на гігантську лабораторію, де роблено всякі спроби розкрити формулу громадського життя, яка найбільше сприяла б тій рослині, що її ім'я "людина". І, відкидаючи всяку софістику, ми бачимо вислід: піддавши людське насіння впливові двох засад, ліберальної демократії та , технічного знання, за одне лише сторіччя європейський рід потроївся.
Якщо ми не зрікаємося здорового глузду, то такий яскравий факт примушує нас зробити наступні висновки: по-перше, ліберальна демократія, заснована на технічному знанні, є найвищим з дотепер відомих видів громадського життя; по-друге, цей вид життя, либонь, не є найкращий, який можна собі уявити, але той, що нам здається ліпшим, повинен буде затримати його основні засади; по-третє, всякий поворот до форм життя, нижчих від життя XIX століття, є самогубством.
Коли ми вже зрозуміли це в усій чіткості, що її вимагає чіткість самого факту, треба повстати проти XIX століття. Якщо явно, що в ньому було щось надзвичайне та незрівнянне, то не менш явно, що воно мусило страждати від певних корінних пороків, певних конституційних недостач, коли воно породило расу людей — збунтовану масу,— що безпосередньо загрожує тим же засадам, яким вона завдячує своє існування. Якщо цей тип людини надалі буде паном Європи і остаточно рішатиме, то вистачить тридцяти років, Щоб наш континент повернувся до варварства. Правова и матеріальна техніка вивітриться з такою ж легкістю, як губилися стільки разів таємниці виробництва (10).