Веі твої приміщення мають бути заповнені провізією.
— Єсть, ваше високоблагородіе.
— Зайвої чарки команді не давати. Коли дізнаюся про це, пощади не проси. А сам ти горілку п'єш?
— Жодного разу за все життя не був п'яний.
— Чудово. Тільки не подобається мені — нема в тобі належної бадьорості.
— Таким мене мати породила.
Зовсім без злоби, наче тільки для того, щоб показати переді мною свою зверхність, він вилаявся і пішов від мене геть. Аудієнція закінчилась.
За п'ять років служби я так до всього звик, що перестав відчувати образу. Увечері мені видали підвісну парусинову койку з матрацом, набитим дрібним корком. В списках суднової команди проти мого прізвища було поставлено номер. Під цим номером, згідно з судновим розписом, я буду виконувати свої обов'язки під час тієї чи іншої тривоги. Колишню стрічку на кашкеті замінив іншою з написом: "Орел".
Отже, я став членом нової сім'ї у дев'ятсот чоловік, зібраних з усіх кінців Росії. Минали дні, сповнені турбот, і кожен з них зникав у небутті, як крапля, що падає в землю. На судні був гарячий час. Треба було виконувати канцелярські обов'язки, складати звіти, писати вимоги, накладні і одночасно приймати з портових складів солонину в бочках, галети в ящиках, вершкове масло в запаяних бляшанках, крупу, сіль, сухарі, борошно. Все це робилося спішним, бойовим порядком. Людей, призначених нам на допомогу, не вистачало. Під час вантаження старший баталер Пятовський покрикував на них:
— Хутчіш, хутчіш! М'ясо їсти любите, а носити не хочете!
Крім баталерів, на судні були й інші хранителі казенного майна: машинний, мінно-артилерійський і підшкіпер. Вони теж приймали різні запаси, кожний за своєю спеціальністю. Таким чином, до "Орла" безупинно приставали баржі, баркаси, катери, і залізний велетень поглинав усе, що вони підвозили. Здавалося, не діждати того дня, коли наповняться всі величезні приміщення судна.
У вільні години, яких, щоправда, у мене було обмаль, я оглядав внутрішнє обладнання броненосця. Насамперед впадав у вічі розподіл жилих приміщень. Половина корабля з боку корми була відведена під офіцерські каюти, серед яких були навіть запасні, зроблені на той випадок, якщо, може, сам адмірал із своїм штабом надумає переселитися до нас. Звідси виходили всі розпорядження, які ми повинні були виконувати, бо тут жили наші повелителі — три десятки офіцерів. А в другій половині, носовій, містились матроси з своїми капралами й боцманами, а також кондуктори — всього близько дев'ятисот осіб. Кондуктори і боцмани теж мали каюти. А ми жили в неймовірній тісноті. Але мене більше цікавив інший бік броненосця. Він був збудований за найновішою конструкцією. Спускаючись трапами з одного поверха на другий, я заглядав у всі його приміщення, у всі закутки, в численні залізні лабіринти. Крім головних машин, котлів, башт, артилерії, мінних апаратів, радіорубки, я всюди натикався на якісь допоміжні механізми, додаткові прилади. По всіх відсіках, то переплітаючись між собою, то розходячись в різні боки, проходили електричні проводи, переговорні труби, парові або водопровідні труби з безліччю всіляких клапанів. Те ж саме було і за подвійним бортом. Батарейна палуба і башти сполучались елеваторами з бомбовими погребами, розташованими на самому споді, де у нас мали зберігатись величезні запаси пороху та різних снарядів. Коротше кажучи, подиву моєму не було меж перед усією складністю цього залізного чудиська.
РОЗМОВА З БОЦМАНОМ
Один філософ сказав: "Учись добре слухати, бо це корисніше, ніж добре говорити". В моєму становищі нічого не лишалось, як керуватися цим виразом у своїй поведінці на кораблі. Я догадувався, що перебуваю під негласним наглядом. Недаром старший офіцер відразу запам'ятав моє обличчя і при кожній зустрічі дивився на мене підозріло. Хотілося б тільки дізнатися, кому доручено стежити за мною.
Але це не заважало мені самому пізнавати, чим живе команда, вивчати характери офіцерів і організацію служби на кораблі, а згодом — і всієї нашої ескадри.
Поки що для мене був ближчим особовий склад нижніх чинів. Багато матросів було призвано з запасу. Ці літні люди, давно відвикнувши від військово-морської служби, жили спогадами про батьківщину, журилися за домівкою, за дітьми, за жінкою. Війна впала на них нежданно, як жахливе лихо, і вони, готуючись у небувалий похід, виконували роботу з похмурим виглядом вішальників. Серед команди було чимало ново* бранців. Затуркані і жалюгідні, вони на все дивились з застиглим жахом в очах. їх лякало море, яке вони бачили вперше, а ще більше — невідоме майбутнє. Навіть серед кадрових матросів, які закінчили різні спеціальні школи, не було звичайних веселощів. Тільки штрафні, в противагу іншим, тримались більш-менш бадьоро. Берегове начальство, щоб позбутися їх як шкідливого елемента, придумало для цього найлегший спосіб: списувати їх на судна, що йшли на війну. Таким чином, на горе старшому офіцерові, у нас набралося їх до семи процентів.
Серед штрафних іноді проривалось молодецтво:
— Нічого, братці, повоюємо І
— Може, з японочками поодружуємося!
— Снаряд — дурень: він не дивиться, штрафний ти чи ні. Всіх однаково кластиме без всякої панахиди.
Один вечір я провів у маленькій каюті, що містилася в жилій палубі з правого борту. Вона належала двом молодшим боцманам. Обидва відзначалися солідністю зросту, шириною в плечах і здоровою засмагою щік. Один з них, Іван Єпіфанович Павликов, був кругловидий, білявий, з довгими віями, під якими сито поблискували світлі очі. Він ходив по палубі поважною і неквапною ходою пана. Його смутила не так війна, як розлука з коханками, портрети яких висіли над столиком. Про свої перемоги над жінками він розповідав з усіма подробицями, весело при цьому посміюючись. Він подобався мені менше, ніж другий боцман — Максим Іванович Воєводін. Цей останній був серйозніший і вдумливіший. Очевидно, на всі явища життя у нього склався певний погляд практичної людини. І лише часом його обличчя, сірооке, з високим лобом, з золотистими вусами, нахмурившись, набирало такого виразу, наче він розв'язував важку задачу.
Боцмани не могли не дружити зі мною. Я завідував горілкою. А обидва вони були надто сильні, щоб задовольнитись законною чаркою. Це ставило їх в деяку залежність від мене.
Я й раніше чув про дивні випадки, що траплялися з "Орлом". Але тепер від боцманів я дізнався про це докладніше. Павликов розповідав мені густим баритоном:
— Недобру славу здобув наш броненосець. Почалося це ще з Петербурга. Коли "Орел" тільки будувався, він мало не згорів від пожежі на Галерному острові. А в тисяча дев'ятсот третьому році, вже спущений на воду, він під час поводі поліз був на берег. Ледве вдалося врятувати його. Цієї весни привели броненосець в Кронштадт і так само, як тепер, пришвартували його правим бортом до стінки. Швартови були товсті і міцно закручені за пали і кнехти на стінці. І того ж дня чомусь почався крен на лівий борт. Надвечір крен дійшов до тридцяти градусів. Що ж сталося? Ніхто нічого не знав. Лягли спати. Раптом вночі лопнули всі швартови. Броненосець повалився набік. Загуркотіли всі незакріплені предмети. В батарейній палубі загула вода. Люди схопились із своїх койок і в самій спідній білизні кинулись до виходів. В темряві зчинився неймовірний шум, гвалт. Всіх охопила така паніка, наче корабель підірвано міною. Вискочили ми всі на стінку, поволі опам'ятались. Дивимось — "Орел" наш зовсім на боці лежить. Можна сказати, потонув без війни, у своїй власній гавані. Добре, що мілко було. Проте два тижні потім марудилися з броненосцем, щоб підняти його...
— Що ж таке сталося з ним? — спитав я.
Павликов тільки руками розвів, але замість нього пояснив Воєводін:
— Я так думаю, що незрозумілого тут нічого нема. Морський канал між .Петербургом і Кронштадтом недосить глибокий. Щоб пройшов ним наш броненосець, довелося з нього зняти броньові плити нижнього пояса. Діри від болтів заткнули дерев'яними пробками. Але хтось вибив ці пробки. Через ці діри і почала проникати вода всередину судна. Потім вона через гарматні півпорти пішла, коли судно дуже похилилось. Хто тут був винен? Казали, начебто японці вночі прокралися до нас. Але все це дурниця на пташиному молоці. Найпевніше, свої це зробили, матроси. Оце недавно, як іти нам на пробу, знайшли в підшипниках машини стальні стружки. Якби своєчасно не помітили цього, застряли б у Кронштадті надовго. Можливо, зовсім не довелося б іти на війну. На інших суднах теж такі самі випадки були. Взяти, наприклад, крейсер "Олег". Вийшов він у море на пробу машин. Слухають, аж щось стукає в циліндрі низького тиску. Розібрали циліндр. Всередині побачили борозни. Виявилось, шматки сталі туди попали. Цікаво б дізнатись, яким чином вони попали в закритий циліндр?
Я спитав:
— То ви гадаєте, все це роблять свої ж матроси тільки для того, щоб не йти на війну?
Воєводін покрутив золотисті вуса, допитливо глянув на мене. Обличчя його стало суворішим. Здавалось, що він зараз же вибухне лайкою, але я почув тихий голос з нотками розчарування:
— Гаразд не знаю, але виходить, начебто так. Погано стало служити. Так і дивись, матроси поС*ють.
— За що ж поб'ють, коли ви їх самі не зачіпаєте?
— Ви ще багато чого не розумієте. Є у нас на судні такі пронози. Вони по законах нишпорять: шукають такого злочину, за який можна б посидіти не більше року в виправній тюрмі. Недавно на крейсері "Алмаз" три матроси побили боцмана. На деяких суднах фельдфебелям перепало. У нас поки що інші вчинки були. Що їм рік просидіти у виправній тюрмі? Зате будуть живі. Розрахунок певний.
Потім Воєводін розказав, як калічать себе матроси, щоб попасти в госпіталь і таким чином спекатися злощасного броненосця.
Дехто з команди посилено курив натщесерце, ковтаючи дим, до рво-ти, а потім пив воду, міцно настояну на тютюні. Це робилося день у день, цілими тижнями. Коли така людина з'являлася в судновий лазарет, то у неї, як у паралітика, трусилися руки і ноги, а обличчя було мертвотно-зелене, з блукаючими мутними очима. Він і в госпіталі, щоб довше затриматись там, не переставав таким чином отруювати себе. Іноді це кінчалося смертю. Один новобранець гвіздком проткнув собі барабанну перетинку і, не витримавши болю, загорлав несамовитим голосом, кружляючи і пританцьовуючи, як божевільний.