Зразу в класі шум: усім стає весело.
Коли слухаєш більш уважно, коли менше. Але ніхто не заважає думати, і в голові в тебе виникає спогад, народжується запитання, з'являється якась ідея. Іноді приємно навіть просто посидіти спокійно, ні про що не думаючи.
І дзвінок — і так щогодини. Коли заняття кінчається раніше, коли пізніше. Сьогодні був важкий день, зате на завтра задано менше, або буде інший предмет, чи вчитель, якого любиш.
Важливо, що ти знаєш, що буде завтра, проте не зовсім: може вийти й трошки не так.
Ще один робочий день скінчився, наближається день відпочинку.
Розмірковуєш, що тобі робити, куди піти в свято, щоб не було нудно. Лічиш, скільки тижнів лишилося до двотижневих зимових канікул, до великодня, до двомісячних літніх канікул, у чому треба підтягтися.
Завжди щось повторюється, а щось — нове; одне йде, інше настає. Одне чекаєш зі страхом, інше з радістю. Неприємну несподіванку врівноважує інша — приємна. Надії й перемоги, розчарування і поразки.
Школа — дім. Дім — школа. То біжиш, квапишся додому на обід, то йдеш дальньою дорогою, проводжаючи товариша, або бачиш щось цікаве й заходиш купити.
А ось і кінець року:
— Ще тільки місяць лишився, три тижні.
Чи напишуть унизу табеля червоним чорнилом "переводиться", чи, можливо, на другий рік?
Передостання контрольна робота, остання відповідь — переекзаменовка! Є ще час підтягтися. У кожного є предмет, в якому він упевнений, і такий, якого він боїться.
А розваги? Екскурсія, кіно, театр, виставка; а бібліотека, вистава, клуб?
Я помітив, що на школу скаржаться ті, кому вдома добре, у кого вдома багато різних розваг, або ті, від кого ' батьки вимагають, щоб вони добре вчилися, хоча вони не мають здібностей і навчання дається їм важко.
"Здібний, однак ледачий".
Можливо, до одного й здібний, а до іншого ні. Один І добре пише твори, а не може розв'язувати задачі. Один несміливий і завжди гірше відповідає, інший не вміє швид— . ко думати, у третього погана пам'ять. У одного легко про— і падає бажання, у іншого сильна воля. І
Якщо чуєш, що школа важка, нудна, сувора, несправедлива, то це означає, що ніщо не може бути досконалим. Буває й так і інакше, і те й це. Радість, веселощі, добро; але ' й скорбота, і гнів, і бунт.
Приємно одержати годинник або велосипед, але начу— ( вайся, коли їх зіпсуєш. Приємно мати доброго товариша, але будуть і сварки, і нудьгуватимеш, коли захворіє. |
Можливо, і шкільні турботи цікаві, і невдачі, й труднощі будять думку? Дурник той, хто хоче, щоб усе завжди було легко.
Один нездібний хлопчик придумав собі таку гру. і
— Коли я розв'язую задачу, цифри — це солдати. А я полководець. Відповідь — фортеця, яку я мушу взяти. Якщо 1 мені скрутно, я знову збираю розбиту армію, складаю новий план битви і веду в атаку.
Вірші, які я повинен вивчити напам'ять, це аероплани. Кожне вивчене слово — сто метрів угору. Якщо я вивчу вірш без помилки, я беру висоту в три кілометри. Так < приємно жодного разу не збитись.
Коли я пишу, я шофер. Переписані літери й слова — пророблений шлях. Якщо вдається написати весь рядок гарно — це ліс, а погано написав — піски або болото. Коли
я скінчу писати й чорнило висохне, веду по паперу паличкою і бурчу, як мотор.
Різне вигадую, щоб не було нудно.
Кожен шукає свій спосіб полегшити роботу. Іноді допоможе товариш, часто щось попервах видасться важким і нецікавим, а потім раптом зрозумієш — і пішло добре.
РОЗВАГИ
"Легкі" думки були такі: "Робота потрібна, навчання потрібне, а розваги — це ніби нагорода, додача".
І точно так само: "Хліб, суп, молоко — це їжа, а цукерки й фрукти тільки смачні і, отже, непотрібні".
Раніше люди думали саме так.
І тільки згодом зрозуміли, що все інакше. Тепер уже є багато книжок про ігри й розваги, і в газетах пишуть про спорт і змагання як про важливі справи. Уроки гімнастики в сучасній школі — це уроки рухливих ігор і розваг. Люди поважають і працю, і навчання, і розваги. А втім, сказати, що робота, а що розвага, не так просто.
Один читає книжку й думає, що працює, а для іншого читання — найкращий відпочинок. Адже копати землю, різати картон, випилювати фанеру, малювати, ліпити, вирізати, грати на гармошці й на скрипці — то що ж це, розвага чи робота?
Пішохідні екскурсії, плавання, веслування, велосипед, ковзани, біг, стрибки. Болять руки, ноги, спина, людина стомилася, але задоволена.
Адже правда: кожен працює по-своєму й по-своєму відпочиває. Один любить самотність, інший — товариство, один — тишу, інший — галас. Одному нудно через те, через що іншому весело; одного дратує і навіть сердить те, що інший якраз полюбляє. Люди люблять і спокійні, і рухомі розваги, всі люблять щось своє і по-своєму, і тому не заважайте один одному!
Я помітив, що найбільше діти сердяться, якщо їм заважають гратися. Раніше я вважав, що це дрібниці. І дуже сердився, коли хтось заважав комусь вчити уроки: хапав зошит, ручку, під'юджував, що не віддасть. Якщо те саме пророблялося під час гри з м'ячем, я вважав, що це жарт і не варто ображатись. Якщо діти гралися в квача і хтось зупиняв того, хто наздоганяв, або того, хто тікав,— теж, мовляв, несерйозне діло. Гралися в піжмурки й виказали місце схованки — теж, мовляв, невинна штука. Навіть на обман під час гри, здавалося мені, не варто зважати. Наприклад, не влучив, а каже, що влучив, чи була не його черга, і він зробив те, що йому не належало.
— Пусте, чи варто ображатись?
Нарешті одного разу в колонії я зрозумів. Сталося це так.
На веранді було мало народу: двоє хлопців грали в шашки, ще один зводив будиночок з кубиків, один читав, один грався в м'яч. Решта бігали в лісі й перед будинком. Раптом заходить на веранду такий собі причепа, якого всі не люблять. Спершу він розізлив тих, що грали в шашки,— почав втручатись і давати поради. Потім став хапати кубики й дражнити того, хто робив будиночок. Нарешті причепився до того, хто читав:
— Покажи, що читаєш, покажи, чи є малюнки.
Не обминув і того, хто грався з м'ячем.
Часом дівчатка танцюють, а якийсь хлопчисько починає штовхатися, пустувати, блазнювати. Або вся група співає хором, а один навмисне фальшивить і верещить. Або хтось розповідає казку, а такий ось не хоче слухати.
— Іди геть,— кажуть йому.
— А що, і посидіти з вами не можна?
На зло перебиває, баламутить усіх і виводить з рівноваги.
Я склав такі правила гри:
1. Не можна, не можна й ще раз не можна заважати в грі, анітрохи не менше, ніж у навчанні.
2. Не можна брати без дозволу чужий м'яч, коробочку, паличку, камінець так само, як не можна брати без дозволу чужу ручку, зошит, щшжку.
3. Якщо тобі одному нё хочеться, якщо тобі одному не подобається, відійди й не грайся, а не кажи: "Коли ви зі мною не хочете гратись так, як я хочу, я вам заважатиму".
Раніше мене дивувало, чому діти так швидко взнають нового товариша, так зразу знають, хто буде добрим товаришем, а хто ні. Згодом я зрозумів: найлегше взнати під час гри. Діти кажуть:
"Задавака, командир, кривляка, недотика, підлабузник, псих, злюка, ябеда, плакса".
Неправда, що діти легко сваряться. (Дорослі більше зляться, якщо їм заважати). Скільки разів траплялося мені чути, як діти казали: "Ну гаразд, скажи, як ти хочеш?"
Або: "Ми хочемо так, а якщо комусь не подобається, може не гратись".
Я бачив, як охоче діти приймають у гру і маленьких, і слабких, і невмілих, аби лиш вони не сварились і не вимагали, щоб їм дали робити те, чого не вміють.
Неправда, що в іграх діти готові слухатися тільки дорослих. Навпаки в масових іграх діти самі хочуть, щоб знайшовся хто-небудь з них найрозумніший, найсправедли-віший і всіма любий, хто підказував би, як має йти гра й кому що треба робити; хто поступався б, якби діти захотіли грати інакше чи хоча б один затявся; вмів би мирити сперечальників і стежив би за тим, щоб діти не надто розходились, не били щось, не рвали й не було бійок та сліз.
— Добрий товариш, з ним приємно змагатися,— кажуть діти.
Я помітив одне цікаве явище, проте довго не міг його пояснити.
Коли в грі доводиться бігати, довго все йде добре. Раптом виникає сварка, і, що мене дивувало, через якусь дрібницю! І як легко сваряться, так легко тут-таки й миряться. Спершу всі воднораз кидають гру, обидві партії сходяться і зчиняють суперечку. І так само раптом один скаже:
— Ну, баста. Кінчай. Все одно. Почали.
І всі дружно повертаються до перерваної гри. Іноді лише трошки щось змінять або один вийде з гри і його місце займе інший.
Нарешті я здогадався, у чім річ.
Коли гра вдалася на славу, шкода переривати, а всі дуже втомились. Але признатися, що ти стомився і хочеш відпочити, нікому не хочеться. Тому не подобається, мовляв, у грі те-то й те-то. Це навіть не сварка, а просто розмовляють. Якщо поблизу є лавка, декотрі посідають і ждуть, аж поки ті скінчать.
Дорослі відпочивають не так, як діти. Стомлений дорослий відпочиває годину, півгодини; дитина ж, уся в поту, падає, захекавшись, на лавку, а за три хвилини вже підхоплюється.
Мати каже:
— Посидь трошки, відпочинь. Дивись, який у тебе вигляд, як у тебе б'ється серце.
Та ні: вона вже відпочила.
Одного разу я довго сидів у полі й слухав, як співали жайворонки. І подумав, що серце жайворонка має бути схожим на серце здорового, веселого хлопчака: любить доводити до знемоги і швидко відпочиває.
Людина любить зусилля, любить, щоб вдавалося, хоче знати, чи зуміє й на що вона здатна, хоче, незважаючи на труднощі, закінчити, перемогти, довести собі й іншим, що вона сильна й спритна.
Та й стомлюєшся від сидіння. Якщо в людині назбирається сила й вона не може її витратити, вона сидить як очманіла, зголоднівши, знудьгувавшись за рухом.
Саме тому такі хаотичні й неприємні шкільні перерви, особливо якщо немає просторої рекреаційної зали. Діти більше штовхаються й дають стусани один одному, ніж граються; кілька чоловік шкодять, решта забилася в куток: усе одно з гри нічого не вийде.
Сумно: тихі діти не вчаться боронити свої права, а хулігани командують і нахабніють.
Багато було в мене архіскладних думок на тему: що робити, щоб зухвалий кулак замінити справедливістю. Я пробував по-різному.
Двадцять хлопчаків. Я хочу дати їм м'яч. Хто, проштовхуючись вперед, першим крикне:
— Мені!
Хто спіймає і що робитиме?
Тепер усе частіше замість настирливого егоїстичного "мені" чуєш благородне "нам" і замість свавілля бачиш прагнення дотримуватися правил і законів гри.