Як Алберт Кавснер, він був талановитим скрипалем – не зовсім вундеркіндом – і прямував на навчання у "Музичному коледжі Берклі"[59]. Як Козир Кавснер, він був (у своїх снах, принаймні) найметкішим юдеєм на захід від Міссісіпі, мисливцем за головами, котрий розслаблявся по суботах, не забував тримати своє взуття подалі від ліжка[60] і одним оком назирав, де можна взяти гарний куш, а другим – доброго кошерного кафе десь серед курявого шляху. Козир був, як припускав сам хлопець, чимсь на кшталт його сховку від люблячих батьків, які не дозволяли йому грати в бейсбол у "Малій Лізі"[61], оскільки він може ушкодити свої талановиті руки, і які вірили (вглибині своїх сердець), що кожний нежить є ознакою пневмонії. Він був скрипалем-револьверником – доволі цікаве поєднання, – але ні біса не тямив у пілотуванні літаків. А ще ця мала дівчинка перед цим сказала дещо, що його заінтригувало й від чого одночасно в нього захолола кров. "Я намацала його волосся! – сказала вона. – Хтось здер з нього волосся!"
Алберт відколовся від Дайни з Лорел (чоловік у задрипаному спортивному піджаку перейшов до правого борту, щоб подивитися крізь тамтешні вікна, а чоловік у светрі під горло вирушив уперед, доганяючи інших, з войовничо зіщуленими очима) і пішов по проходу лівого борту в зворотному напрямку, тим шляхом, який була пройшла Дайна.
"Хтось здер з нього волосся!" – сказала вона, і вже за кілька рядів Алберт побачив те, про що вона говорила.
2
– Я молю Бога, сер, – промовив британець, – щоби той пілотський кашкет, який я помітив на одному з крісел першого класу, належав вам.
Браян, похнюпивши голову, стояв перед пілотською кабіною і гарячково думав. Від несподіванки він здригнувся, крутнувшись на підборах, коли позаду нього заговорив британець:
– Не мав наміру вас сполохати, – делікатно промовив британець. – Мене звуть Нік Гопвел, – простягнув він руку.
Браян її потиснув. І в ту мить, коли він виконував свою половину цього древнього ритуалу, майнула думка, що це напевне сон. Той, що йому навіяв лячний рейс з Токіо і новина про те, що загинула Енн.
Почасти йому було зрозуміло, що це не так, так само, як він почасти розумів, що не крики тієї дівчинки призвели до спорожніння секції першого класу, але він вчепився за цю думку так само міцно, як тоді за ту. Це допомагало, то чому б і ні? Решта – навіженство, таке навіжене, що навіть від самої спроби про це думати боліла голова і обсипало жаром. Крім того, часу на роздуми дійсно не було, просто не було часу, й від цього він також відчув деяке полегшення.
– Браян Інґал, – відрекомендувався він. – Хоча обставини наразі… – Він безпорадно знизав плечима. Які насправді ці обставини? Він не міг нашукати прикметника, який міг би їх адекватно визначити.
– Трішки екстравагантні, чи не так? – кивнув Гопвел. – Краще про них зараз не думати, я гадаю. А екіпаж щось відповідає?
– Ні, – відказав Браян і зненацька в розпачі вгатив кулаком у двері.
– Легше, легше, – заспокійливо мовив Гопвел. – Скажіть мені про той кашкет, містере Інґал. Ви не уявляєте, яке вдоволення і полегшення подарує мені можливість звертатися до вас як до капітана Інґала.
Браян проти власної волі посміхнувся.
– Так, я капітан Інґал, – підтвердив він. – Але вважаю, що за цих обставин ви можете звати мене Браяном.
Нік Гопвел вхопив Браянову ліву руку і сердечно її поцілував:
– Гадаю, я натомість зватиму вас Спасителем. Ви не вельми заперечуватимете?
Браян, закинувши назад голову, почав реготати. До нього приєднався Нік. Отак вони там і стояли перед замкненими дверима в майже порожньому літаку, дико регочучи, коли туди з'явилися чоловік у червоній сорочці і чоловік у светрі під горло, дивлячись на них так, наче вони обидва збожеволіли.
3
Алберт Кавснер кілька секунд потримав те волосся в руці, вдумливо його роздивляючись. Чорне й блискуче у горішньому світлі, як годиться, зі шкірою, і він зовсім не здивувався, що воно до чортів налякало маленьку дівчинку. Воно б і Алберта налякало, якби він не мав змоги його побачити.
Він кинув перуку назад на крісло, глянув на сумочку на сусідньому кріслі, а потім уважніше придивився до того, що лежало поруч із сумочкою. То була проста золота обручка. Хлопець її підняв, оглянув і поклав на місце. Він повільно вирушив у хвостову частину авіалайнера.
Менше ніж за хвилину його приголомшило таким здивуванням, що Алберт нанівець забув як про те, хто веде літак, так і про те, як той убіса сідатиме, якщо там автопілот.
Пасажири рейсу №29 зникли, але залишили по собі казкові – а подеколи й запаморочливі – розсипи скарбів. Майже на кожному кріслі Алберт знаходив коштовності: здебільшого обручки, проте траплялися також речі з діамантами, смарагдами, рубінами. Скажімо, сережки, більшість із крамниць "все по п'ять і десять"[62], але деякі, на Албертове око, виглядали доволі дорогими. Декілька добрих речей було у його матері, але, у порівнянні з дечим тутешнім, її ювелірні прикраси мали б вигляд придбаних на якомусь базарному розпродажу. Тут були шпильки, намиста, запонки, ідентифікаційні браслети. І годинники, годинники, годинники. Від "Таймексів" до "Ролексів"[63], і їх тут, здавалося, було зо дві сотні, вони лежали на сидіннях, лежали на підлозі між кріслами, лежали в проходах. Виблискуючи під світлом.
Щонайменше шістдесят окулярів. У залізних оправах, у рогових оправах, у золотих оправах. Були там окуляри поважні й плохенькі, і окуляри з поцяцькованими стразами дужками. "Рей-Бени", "Полароїди", "Фостер-Ґранти"[64].
Пряжки від ременів, службові значки й відзнаки і купи монет. Жодних банкнот, хоча легко набралось би сотні чотири доларів четвертаками, даймами, нікелями й пенні. Портмоне – не так багато портмоне, як жіночих сумочок, але все одно з добру дюжину, від шкуратяних до пластикових. Кишенькові ножі. З десяток кишенькових калькуляторів.
І химерніші речі. Алберт підняв пластиковий циліндр тілесного кольору і вивчав його з півхвилини, перш ніж вирішив, що це таки дійсно ділдо, і поспішно поклав його назад. Знайшлася якась маленька золота ложечка на тоненькому золотому ланцюжку. Де-не-де на кріслах і на підлозі виднілися яскраві металеві крапельки, переважно сріблясті, але деякі золоті. Він підібрав парочку таких цяток, щоб перевірити здогадку свого враженого розуму: там було декілька коронок, але здебільшого зубні пломби. А в одному з задніх рядів він підібрав два крихітні сталеві стрижні. Він дивився на них кілька секунд, перш ніж зрозумів, що це хірургічні штифти, які, замість лежати на підлозі майже порожнього авіалайнера, мусили б міститися в плечі або в коліні якогось пасажира.
Алберт виявив ще одного пасажира – розпластаного на двох сидіннях в найостаннішому ряду молодого бороданя, який гучно хропів і тхнув, як броварня.
За два крісла звідти він знайшов якийсь прилад, схожий на імплантат-кардіостимулятор.
Алберт стояв у задній частині літака і дивився вперед – крізь довгу, порожню трубу його фюзеляжу.
– Що це за херня тут коїться? – стиха запитав він тремтячим голосом.
4
– Я бажаю знати, що тут відбувається! – голосно проказав чоловік у светрі під горло.
Він увійшов до сервісної секції в голові першого класу, наче корпоративний рейдер, що прибув примусово захоплювати якусь компанію.
– Наразі? Ми якраз збираємося зламати замок у цих дверях, – сказав Нік Гопвел, проймаючи Під Горла оптимістичним поглядом. – Схоже, що екіпаж усунувся разом з рештою людей, але нам все одно пощастило. Оцей мій новий знайомий, він саме пілот, котрому якраз трапилося летіти дармовим пасажиром, і…
– Хтось тут дійсно є даремним, авжеж, – заявив Під Горло, – і я маю намір з'ясувати, хто саме, повірте мені.
Він проштовхнувся повз Ніка, не подарувавши йому й позирку, і впритул втупився в лице Браяну, агресивний, як той профі-бейсболіст, що лається з арбітром.
– Ви працюєте на "Американську гідність", приятелю?
– Так, – сказав Браян. – Але чому б нам це зараз не відкласти, сер? Важливим є те, що…
– Я скажу вам, що є важливим! – закричав Під Горло.
Серпанок дрібних крапель слини посіявся на щоках Браяна, і він мусив задавити раптовий і навдивовижу потужний імпульс стиснути в руках шию цього хамла й побачити, як далеко він скрутить йому голову, перш ніж там, усередині, щось трісне.
– У мене на дев'яту ранку призначено зустріч у "Пруденційному центрі"[65] з представниками "Бенкерз інтернешенал"! Рівно о дев'ятій годині! Я правомірно забронював собі місце на рейсі цієї авіакомпанії і не маю наміру запізнюватися на мою зустріч! Я бажаю отримати відповіді на три питання: хто, поки я спав, санкціонував незаплановану посадку цього лайнера; де було зроблено ту посадку і чому її було зроблено!
– Ви коли-небудь дивилися "Зоряний Шлях"[66]? – зненацька запитав Нік Гопвел.
З прилитою до лиця злою кров'ю Під Горло різко обернувся. Вираз його проказував, що він вважає цього англійця безперечно божевільним.
– Про що це ви таке збіса патякаєте?
– Чудесна американська телепередача, – сказав Нік. – Науково-фантастична. Дослідження чужих нових світів, як той, що, вочевидь, існує у вашій голові. І якщо ви, клятий ідіот, зараз же не заглобите вашу пельку, я продемонструю вам своє володіння знаменитим Вулканським усипляючим придушенням містера Спока[67].
– Ви не можете говорити зі мною таким чином! – наїжачився Під Горло. – Знаєте, хто я такий?
– Звичайно, – кивнув Нік. – Ви зловредне дрібне мудило, яке переплутало свій посадковий квиток на цей літак з документом, що оголошує вас Гранд-Великим Цабе Творіння. А ще ви жахливо наляканий. Це не зашкодить, але ви постали на заваді.
Обличчя парубка Під Горло вже так налилося кров'ю, аж Браян почав побоюватися, що в того зараз вибухне голова. Давно він дивився якийсь фільм, де так трапилося. У реальному житті йому не хотілося такого побачити.
– Ви не можете говорити зі мною таким чином! Ви навіть не американський громадянин!
Нік Гопвел рухався так швидко, що Браян майже не бачив, як це відбулося.
Ось лише щойно чоловік у светрі під горло кричав Ніку в обличчя, тимчасом як Нік розслаблено стояв поруч Браяна, опустивши руки собі вздовж стегон у напрасованих джинсах. А вже за мить ніс містера Під Горла міцно впіймався між великим і вказівним пальцями Нікової правої руки.
Під Горло спробував вирватись.