— Раз так, то не треба Ірландії Бога!
— Джоне! Джоне! — гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.
Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.
— Не треба Ірландії Бога! — горлав він. — Забагато його в Ірландії! Геть Бога!
— Богохульник! Диявол! — верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.
Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив:
— Геть Бога, кажу я вам!
Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі і спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, — щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:
— Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його насмерть! Сатана!
Двері за нею грюкнули.
Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.
— Бідний Парнелл! — голосно крикнув він. — Мій мертвий король!
Він плакав голосно і гірко.
Підвівши вражене жахом обличчя, Стівен побачив батькові очі, повні сліз.
Учні балакали всі нараз, невеличкими групами. Один сказав:
— Їх зловили під Левиним пагорбом.
— Хто зловив?
— Містер Ґлісон з проректором. На колясі. І додав:
— Так мені один старшак сказав. Флемінг запитав:
— А чого вони повтікали, ти знаєш?
— Я знаю, — сказав Сесіл Громило. — Поцупили гроші з ректорської.
— Хто цупив?
— Брат Кікгема. А ділилися всі.
Але ж це — злодійство. Як можна було піти на таке?
— Багацько ти знаєш! — сказав Веллз. — Це я знаю, чого вони драпонули.
— Кажи, чого.
— Не велено, — сказав Веллз.
— Скажи, Веллзе! — загомоніли всі. — Нам можна. На нас і заглохне.
Стівен витягнув голову, прислухаючись. Веллз озирнувся, чи не йде хто, і потайки заговорив:
— Знаєте оте вівтарне вино, що у шафі в ризниці тримають?
— Ну?
— То вони його випили, а хто саме — виявилось по запаху. Того і втекли, якщо хочете знати.
Учень, який заговорив найпершим, сказав:
— Еге, і я таке чув від одного старшака.
Всі мовчали. Стівен стояв серед них, боячись подати голос, — тільки слухав. Від боязні його піднуджувало, робилося слабо. І як вони могли таке вчинити? Він уявив собі темну, тиху ризницю — темні дерев'яні шафи з полицями, де лежать легко згорнуті плісовані стихарі. Це не каплиця, та все ж говориться там тихо. Святе місце. Він пригадав літнє надвечір'я, коли його привели туди одягати кадильником, бо того вечора йшла процесія до малого вівтаря в лісі. Дивне і святе місце. Хлопець, що тримав кадило, помахував ним на вході, піднявши серединним ланцюгом срібний ковпак, аби вугілля не гасло. Вугілля називалося деревним; коли хлопець погойдував ним, воно тихо жаріло й видавало кислуватий запах. Потім, коли всі вже були в облаченні, він став і тримав кадило перед ректором, ректор сипнув туди ладану, і ладан зашипів на червоних вуглинках.
Учні балакали всі нараз, розсипавшись невеликими групами по майданчику. Йому здавалось, що всі вони поменшали: а це тому, що напередодні його збив з ніг один скорогон з другого граматичного. Велосипед того учня збив його з ніг на біговій доріжці, окуляри його розлетілись натроє, а дрібки шлаку з доріжки трапили йому в рот.
Ось чому йому здавалось, що всі вони наче поменшали й подаленішали, як подаленішали й потоншали стовпці воріт, а м'яке сіре небо стало високе-високе. Але на футбольному полі гри не було, бо починалася гра в крикет; одні закладались, що найвищий клас покаже Барнс, а інші — що Флаверз. По всіх майданчиках грали в обхідного, запускали угору кручені м'ячі або "свічки". То тут, то там у м'якому сірому повітрі озивались крикетні бити. Тік, ток, так, тук, — казали вони: наче краплі води, що повільно спадають у повну по вінця чашу фонтану.
Атай, який досі мовчав, тихо озвався:
— Усе це неправда.
Всі притьмом повернулися до нього.
— Чому?
— Тобі щось відомо?
— Хто тобі сказав?
— Скажи нам, Атаю.
Атай показав рукою на той бік майданчика, де сам-один тинявся Саймон Мунан, копаючи поперед себе камінець.
— У нього питайте, — сказав він. Учні подивились туди і сказали:
— Чому в нього?
— А що, і він теж?
— Скажи нам, Атаю. Ну скажи. Чого б не сказати? Атай стишив голос:
— Я вам скажу, чого ті хлопці п'ятами накивали. Тільки глядіть, нікому нічичирк.
Він помовчав, тоді з таємничим видом промовив:
— Раз увечорі їх, і Саймона Мунана, і Сікла Бойла спіймали в сортирі.
Учні видивились на нього:
— Спіймали?
— На чому?
— На гранні, — сказав Атай. Всі мовчали.
— Ото ж бо й воно, — сказав Атай.
Стівен глянув на їхні обличчя, але всі дивилися на другий бік майданчика. Йому кортіло когось розпитати про це. Що це за грання у сортирі? Чому п'ятеро старшаків утекли через це? Це жарт, подумав він. Саймон Мунан гарно одягається, а одного вечора він показав йому м'яча, набитого вершковими цукерками, що його хлопці з команди ґельського футболу покотили до нього по килимку серед трапезної, коли він став у дверях. Це був день матчу з Бектайвськими Рейнджерами, а м'яч був цілком як червоно-зелене яблуко, тільки що відкривався і всередині повно цукерок. А Бойл одного разу сказав, що у слона є два сікла, замість "два ікла", і тому його прозвали "Сікло Бойл", хоч дехто з хлопців називав його "Леді Бойл", бо він весь час підчищав собі нігті.
В Айлін теж подовгасті, вузькі, прохолодні білі руки, бо вона дівчинка. Наче зі слонової кості, тільки м'які. Ось як слід розуміти Вежа зі Слонової Кості, але цього протестанти не розуміють, тому й глузують. Якось вони обоє стояли і дивились у двір готелю. Служник піднімав прапорці на флагшток, а по сонячному моріжку гасав фокстер'єр. Вона вклала долоню йому до кишені, де була його рука, і він відчув, яка вона в неї прохолодна, тонка і ніжна. Вона сказала, яка кумедна штука — кишені, тоді раптом кинулась бігти і бігла вниз, сміючись, по крутій звивистій стежці. Її біляве волосся струменіло услід за нею, немов золото на сонці. Вежа зі Слонової Кості. Золота Світлиця. Якщо думати про речі, починаєш їх розуміти.
Але чому в сортирі? Туди виходять за потребою. Там, скрізь слизькі сланцеві плити, цілий день цюркотить з дірочок, і стоїть химерний запах відлитої води. Всередині на дверях одної кабінки червоним олівцем намальований бородатий чоловічок у римській одежі, що тримає в руках по цеглині, а під цим — назва:
Бальб будував стіну.
Це хтось із учнів намалював для хохми. Лице в нього кумедне, але справді все те схоже на чоловіка з бородою. А в іншій кабінці на стіні гарним почерком, з нахилом уліво, виведено:
Юлій Цезар написав Дебелу Каліку.
Може, того вони й пішли туди — бо там різні учні пишуть для хохми всілякі речі. Та все одно було щось химерного в тому, що сказав Атай і як він це сказав. Раз вони втекли, значить, це не хохма. Він мовчки дивився разом з усіма на той бік майданчика і відчув, що починає боятися.
Врешті Флемінг сказав:
— То що — карати нас усіх за те, що зробили інші?
— Я беру зуби на замок, побачите, — сказав Сесіл Громило. — Три дні мовчати у трапезній, ще й за кожну дурницю шістку чи й вісімку виписують.
— Ага, — сказав Веллз. — А старий Баррет по-новому тепер записку скручує: як розгорнеш глянути, скільки ферулів тобі дістанеться, то вже не складеш назад. Я теж зав'язую.
— Ага, — сказав Громило. — Нині інспектор був у другому граматичному.
— Піднімаймо бунт, — сказав Флемінг. — Що?
Учні мовчали. Мовчало й повітря, озивалися тільки крикетні бити, але повільніш, аніж раніш: тік, так. Веллз сказав:
— Що їм за це буде?
— Саймонові Мунану і Сіклові — різки, — сказав Атай. — А старшакам на вибір: висічення, або виключення.
— І що ж вони вибрали? — спитав той, що заговорив найпершим.
— Всі вибрали виключення, крім Корріґана, — відповів Атай. — Його сіктиме містер Ґлісон.
— Корріґан — це той здоровило? — спитав Флемінг. — Та він здоровший за двох Ґлісонів!
— Я знаю, чого він так вибрав, — сказав Громило. — І правильно зробив, а інші — неправильно, бо пройде час, і хлоста забудеться, а виключення висітиме на тобі все життя. Та й Ґлісон не дуже-то й сильно сіктиме.
— Це не в його інтересах, — сказав Флемінг.
— Не хотів би я бути в шкірі Саймона чи Сікла, — сказав Громило. — Але я не вірю, що їм і справді дадуть хлости. Випишуть, може, двічі по дев'ять наручних.
— Ні-ні, — сказав Атай. — Обидва дістануть по м'якому місцю.
Веллз почіхався в себе і плаксиво сказав:
— Будь ласка, сер, відпустіть мене!
Атай осміхнувся і, завертаючи рукави куртки, мовив:
Нема на теє ради,
Прийшла твоя пора
Тягти штани донизу,
А гепу — на-гора.
Хлопці засміялися; та він відчував, що їм боязно. У мовчанці м'якого сірого повітря то тут, то там озивались крикетні бити: ток. Це ти чуєш звук від удару, а коли тебе вдарять, чуєш біль. Коли вдаряють лінійкою по руках, вона теж дає звук, але інший. Хлопці казали, що вона — з китового вуса та шкіри, а всередині свинець, — цікаво, як від неї болить. Різним видам звуків відповідають різні види болю. У довгої тонкої різки, мабуть, — тонкий посвист, і теж цікаво, як від неї болить. Від цієї думки по шкірі пробіг мороз, і від того, що мовив Атай, теж. З чого тут сміятися? По шкірі пробіг дрож, але таке завжди буває, коли спускаєш штани. Або коли роздягаєшся в купальні. Він замислився: хто б мав їх спустити — учитель чи учень? І як тільки вони можуть сміятися з цього?
Стівен дивився на закасані рукави та на кістляві, в чорнилі, руки Атая. Він закасав рукави, показуючи, як це буде робити містер Ґлісон. Але в містера Ґлісона круглі білосніжні манжети, чисті білі зап'ястя й пухкі білі руки, а нігті довгі й загострені. Можливо, він теж підчищає їх, як Леді Бойл. Страшенно довгі й гострі нігті. Такі вони вже довгі та жорстокі, — хоча самі руки не жорстокі, а лагідні. І хоча він тремтів від морозного страху, думаючи про жорстокі нігті, про тонкий посвист різки і про холодок, який, роздягнувшись, відчуваєш нижче сорочки, та все ж думка про білі пухкі руки — чисті, сильні і лагідні, — озивалася всередині химерною тихою насолодою.