Нарешті Урфін не витримав і сказав Лану Шроту:
— Генерале, звеліть армії зупинитись.
Лан Пірот легенько торкнувся булавою спини останнього солдата і почав:
— Передай…
Та дуболом не став вислуховувати наказ до кінця. Він зрозумів, що з якоїсь причини, до якої йому — жовтому номерові десять — байдуже, він повинен передати вперед цей удар. І зі словом "Передай!" він стусонув палицею у спину жовтого дев'ятого солдата. Але його удар вийшов дещо сильнішим, аніж генеральський.
— Передай! — крикнув жовтий дев'ятий і тицьнув жовтого восьмого так, що той аж похитнувся.
— Передай, передай, передай! — лунало колоною, й удари частішали і сильнішали.
Дуболоми розпалилися. Кийки лупцювали фарбовані тіла, деякі солдати падали…
Минуло чимало часу, перше ніж Урфіну вдалося навести лад, і пошарпане дерев'яне військо вибралося на галявину поміж кущів, де було влаштовано привал.
Після перепочинку Урфін Джюс повів армію далі на північ.
Незабаром обабіч шляху з'явилися багаті ферми жителів Смарагдової країни. Тут все було зеленим: будинки й паркани, одяг жителів та їхні гостроверхі крислаті капелюхи, під крисами яких не було срібних дзвіночків.
Жителі Смарагдової країни, забачивши дуболомів, тікали з полів. Вони ховалися за зеленими парканами й злякано спостерігали непроханих гостей, але ніхто не наважувався підступитись до них і запитати, хто вони такі й чого прийшли сюди.
ІСТОРІЯ ВОРОНИ КАГГИ-КАРР
умку здобути мозок підказала Страшилові ворона Кагги-Карр, трохи балакуча і сварлива, але взагалі добродушна птаха.
Варто розповісти, що з нею сталося після того, як Еллі зняла Страшила з кілка на пшеничному полі й повела до Смарагдового міста.
Ворона не полетіла слідом за Еллі й Страши лом. Вона вважала пшеничне поле своєю законною територією і лишилась на ньому жити у великому гурті ворон, галок та сорок. Вона так добряче тут попоралася, що коли фермер вийшов збирати урожай, то застав там лише порожні колоски.
— Навіть опудало не допомогло, — гірко зітхнув фермер і, не поцікавившись долею Страшила, повернувся з нічим додому.
А згодом пташина пошта донесла вороні Кагги-Карр звістку про те, що якесь опудало після від'їзду великого Чарівника Гудвіна стало правителем Смарагдового міста.
У Чарівній країні навряд чи знайшлося б ще якесь інше живе опудало, тож Кагги-Карр справедливо вирішила, що це саме те, котрому вона порадила шукати мозок. За таку чудову ідею не завадила б віддяка, і ворона, не гаючи часу, полетіла в Смарагдове місто. Добитися до Страшила Мудрого виявилося не так-то й легко. Дін Гіор не хотів пропускати до нього просту ворону, як він висловився. Кагги-Карр дуже образилась.
— Проста ворона! — вигукнула вона. — Та чи знаєш ти, Довга Бородо, що я найдавніша приятелька правителя, що я, можна сказати, його вихователька й наставниця і без мене він ніколи не досяг би свого теперішнього становища! Якщо ти негайно не доповіси про мене Страшилі Мудрому, то начувайся.
Довгобородий Солдат доповів про ворону правителеві, і, на його велике здивування, той наказав негайно впустити її і виявити їй усі належні почесті.
Вдячний Страшило назавжди запам'ятав ворону, яка так йому прислужилася. Він прийняв Кагги-Карр у присутності своїх придворних: зійшов з трону і ступив своїми м'якими кволими ногами три кроки назустріч гості. У літописах його двору це було занотовано як найвище вшанування, що було колись тут виявлено.
За наказом Страшила Мудрого Кагги-Карр занесли до числа придворних з чином першого куштувальника страв придвірської кухні. Сам Страшило не потребував ніяких страв, але своїх придворних годував добре. Оскільки при Гудвіні такого не було, то придворні обожнювали правителя за цю його щедрість.
Тоді ж Кагги-Карр було передано у володіння й пшеничне поле на околиці міста.
ОБЛОГА СМАРАГДОВОГО МІСТА
ід час навали дерев'яної армії Урфіна Джюса Кагги-Карр пригощала на своєму полі численну пташину компанію. Забачивши різнокольорових дерев'яних, з лютими обличчями, людей, які гучно тупали по цегляному шляху, ворона одразу збагнула, що це вороги. Вона наказала своїм друзям затримати їх, а сама полетіла до міської брами.
Посаду Вартового Брами у Смарагдовому місті займав Фарамант. Основним його обов'язком було зберігати зелені окуляри, яких він мав дуже багато і всіляких розмірів. Ще Гудвін установив такий порядок, що кожний, хто заходить до міста, повинен надіти зелені окуляри, а щоб їх неможливо було зняти, вони на потилиці замикалися замочком. З поваги до законів Гудвіна, такий порядок зберіг і Страшило Мудрий. Крикнувши на льоту Фараманту про нашестя ворогів, Кагги-Карр помчала до палацу.
Тим часом величезна зграя галок, сорок і горобців налетіла на дерев'яне військо Урфіна Джюса. Птахи метались перед їхніми обличчями, шкрябали кігтями спини, сідали на голови, намагаючись видерти скляні очі. Одна метка сорока зірвала капелюх з голови генерала Лана Пірота і полетіла з ним геть від шляху.
Дуболоми даремно розмахували шаблями і кийками — птахи спритно ухилялись, й удари частенько потрапляли не туди, куди спрямовувались. Голубий солдат зацідив по руці зеленого, а той, розлютившись, накинувся на голубого. А коли капрал Гітон кинувся їх розбороняти, оранжевий дуболом, цілячись у галку, відрубав капралові дерев'яне вухо. Зчинилася загальна бійка. Урфін Джюс кричав і тупав ногами. Генерал Лан Пірот не знав, чи бігти йому за своїм чудовим капелюхом, чи вгамовувати армію.
Все ж таки перемогла військова дисципліна. Генерал розпрощався зі своїм капелюхом (з нього вийшло пристойне сороче гніздо), і під ударами його важкої булави затріщали дубові солдатські голови.
Нарешті сяк-так порядок було відновлено. Птахи розлетілися, й армія безладно рушила до міської брами. Однак у всій оцій круговерті було втрачено багато часу, і Кагги-Карр устигла повідомити про напад ворогів.
Дін Гіор кинувся на захист брами. Він закинув за плече свою довгу бороду і помчав вулицями.
— На допомогу! На допомогу! — волав він. — На місто наступає ворог!!
Та жителі Смарагдового міста визнали за краще сховатися в будинках.
Дін Гіор прибіг до. брами, яку Фарамант замкнув на міцні засуви. Захисники вирішили, що цього не досить, і почали видовбувати каміння і смарагди з бруківки, громадячи їх біля брами.
Коли ворота уже до половини були закладені камінням, почулися гучні удари.
— Відчиніть! Відчиніть! — залунали вигуки.
— Хто там? — запитав Фарамант.
— Це я — непереможний Урфін Джюс, правитель Блакитної країни Жуванів.
— Що вам треба?
— Я хочу, щоб Смарагдове місто підкорилося мені й визнало своїм повелителем.
— Цього ніколи не буде! — хоробро відповів Дін Гіор.
— Ми візьмемо ваше місто приступом!
— Спробуйте! — відповів Довгобородий Солдат. Узявши кілька великих каменюк і смарагдів, Дін Гіор і Фарамант піднялись на міський мур і причаїлись за одним із виступів.
Погупавши у браму кулаками, ногами і навіть дубовими лобами, солдати відійшли до найближчого лісу й зрубали там довге сухе дерево. Вишикувавшись у два ряди під орудою червоновидих капралів і розмахнувшись колодою, ніби тараном, вони ударили по муру. Той затріщав.
Цієї миті Дін Гіор кинув униз великий шмат кришталю. Він влучив у плече Урфіна Джюса й звалив його на землю. Другий камінь поцілив у голову генерала. На палісандровій голові утворилась ум'ятина, і від неї в усі боки побігли тріщини.
Урфін Джюс підхопився і кинувся навтікача від муру, за ним по п'ятах біг палісандровий генерал. Цього виявилось досить. Побачивши, що полководці дають драла, дуболоми негайно повернули й побігли за ними.
Наштовхуючись один на одного, збиваючи один одного з ніг, перескакуючи через повалених і кидаючи геть кийки та шаблі, мчали капрали, рядові, позаду з ревінням скакав наляканий Топотун, Усіх їх супроводжував оглушливий регіт Довгобородого Солдата.
Військо зупинилось далеко від мурів міста. Урфін Джюс розтирав плече і сердито лаяв генерала за боягузтво, а той виправдовувався тим, що його тяжко поранено, й обмацував розбиту палісандрову голову.
— Ви ж бо теж відступили, повелителю, — правив Лан Пірот.
— Ну й довбня, — обурився Урфін Джюс. — Я вашу голову залатаю, відполірую, і вона буде, мов новенька, а коли мені голову проб'ють — то це смерть.
— А що таке смерть?
— Тьфу!
Урфін не став більше розмовляти з генералом. Справа закінчилась тим, що у всьому звинуватили солдатів і на них посипались удари кийків.
На ще один. приступ армія не відважилася, табір розбили якомога далі від муру.
Почалась облога міста. Двічі або тричі дерев'яні солдати наближались до муру і щоразу відступали, тільки-но на них починало сипатися каміння з муру.
Здавалося, облога триватиме нескінченно довго. Та в обороні міста виявилися слабкі місця. По-перше, припинився підвіз харчів, мешканці могли протриматься своїми запасами ще кілька днів, а коли почнеться голод, вони збаламутяться й зажадають здати місто. По-друге, Діна Гіора і Фараманта, єдиних захисників міських воріт, може здолати втома, вороги скористаються цим і раптово оволодіють містом.
Усе це збагнув Страшило своїм мудрим мозком. І вжив належних заходів. Оскільки серед придворних і городян не знайшлося вірних йому людей, він сам переселився до будки Фараманта. Це принесло чималу користь першої ж ночі.
Страшило відпустив стомлених Фараманта і Діна Гіора спочивати, а сам сів на стіні й дивився у поле своїми безсонними намальованими очима. І помітив, що в таборі Урфіна почалась підготовка до штурму міста.
Не чуючи за муром ніякого руху, вороги почали непомітно скрадатися до воріт. Вони несли ломи, сокири, захоплені на найближчих фермах. Страшило розбуркав Діна Гіора і Фараманта, на голови нападників полетіло каміння, й армія Урфіна Джюса знову відступила.
Обійнявши своїми пухкими руками вірних помічників, Страшило міркував уголос:
— Якби я був на місці Урфіна Джюса, то наказав би своїм солдатам захищати голови від каміння дерев'яними щитами. Певен — вони так і зроблять. Прикриваючись щитами, вони можуть сміливо штурмувати браму.
— Як же ж нам тоді бути, правителю? — запитав Дін Гіор.
— Ці дерев'яні люди повинні боятися того ж, чого боюсь і я, — задумливо мовив Страшило, — а саме: вогню. А тому слід заготувати чимало соломи і тримати напоготові сірники.
Здогадка Страшила Мудрого підтвердилася.