— А поки що я збільшую швидкість удвічі. Ти згоден?
-Ні!
— Ти не згоден?
— Кожен зайвий метр означає, що нам доведеться довше підійматися. Ти про це не подумала?
— Ти зовсім занепав духом, — зауважила Аліса. — Розгортай журнал і пиши, як ми відкрили підземну печеру.
Пашка підкорився. Зітхнувши, він дістав журнал, записав щось у нього, потім відкрив контейнер, дістав звідти пиріжок, почав нудно жувати його, та так і задрімав, повиснувши на поясах. Аліса не стала його будити — гірше немає, коли екіпаж невдово-лений. Колись матроси мало не примусили Колумба повернутися назад. Послухався б він матросів, залишилася б Америка не відкритою.
Пашка проспав майже годину. За цей час човен опустився ще на сто метрів. На лічильнику глибини горіли цифри — 205 метрів.
"Ой, — подумала Аліса, яка теж дуже стомилася, — скільки ж нам доведеться підійматися. А якщо відмовить двигун?" і їй стало аж млосно від думки, про те, який товстий шар каменю відокремлює їх від сонця.
"І куди вони прагнуть? А раптом аж до центра Землі йде камінь, суцільний камінь...
Де шукати цього Гарольда?"
Самі руки потяглися, щоб повернути рукояті на підйом. Але впертість узяла гору. "Ще годинка, може, дві години, — сказала собі Аліса, — і будемо вертатися".
Пашка мирно спав, повиснувши у неї на плечі, а хвилини спливали повільно, і було надто тихо, тільки хурчав двигун.
Аліса непомітно задрімала, а коли наступного разу вона поглянула на глибиномір, той показував триста шість метрів. Аліса кинула погляд на другий екран. Щільність упала. Аліса подивилася на таблицю й зрозуміла, що човен знаходиться у воді. Ясно, чому він так швидко опускається. Певно, вони опинилися в підземному озері або навіть морі. Цікаво, глибоке воно?
На відмітці чотириста сорок метрів занурення припинилося, і човен знову почав угризатися в породу. Якщо внизу під морем якась нова печера і в ній переховується нещасний Гарольд, то через тунель, який пробурить човен, вода піде туди і все затопить, злякалась Аліса. Але потім вона згадала, що не вмикала обігрівача зовнішнього корпусу, тому човен відкидає породу назад і закупорює тунель.
Пашка поворухнувся уві сні, ліниво розплющив очі й не відразу збагнув, де він. Потім прокинувся остаточно, подивився на екран і не повірив своїм очам.
— Що це? — запитав він. — Скільки я спав? На екрані горіла цифра 456.
— Полічи, — сказала Аліса. — Ти заснув, коли було двісті метрів.
— Так.
— Отже, проспав чотири години.
— Жартуєш!
— Поглянь на екран. Він не буде брехати.
— Щось негаразд, — забідкався Пашка. — Чотири години... Ні, не може бути! Повертай назад. Годі!
— Я пожартувала, — сказала Аліса. — Ми пройшли крізь підземне море завглибшки двісті метрів.
— Море? І ти мене не розбудила? Ти зрадниця.
— Але в човні нема ілюмінаторів, і ти все одно нічого б не побачив.
Пашка заспокоївся, але невдовзі почав скаржитися, що в нього все затерпло. Вони помінялися місцями на кріслі, та це не допомогло. Алісі теж надокучило висіти на поясах у малюсінькій каюті.
Може, й справді повернути назад?
Аліса вирішила зачекати, поки про це знову попросить Пашка. Інакше, коли вони повернуться на поверхню, він усіх запевнятиме, що хотів пробитися до центра Землі, та от Аліска злякалася й зірвала експедицію.
— Поглянь! — крикнув Пашка.
На покажчику щільності знову був 0.
— Тримайся! — попередила Аліса.
Човен почав падати. Здавалося, що він падає страшенно довго. Цифри глибини злилися в суцільну лінію. І коли, нарешті, човен ударився об дно й покотився по ньому, через що усе в каюті переплуталося, на глибиномірі горіла цифра 624. Це була вже рекордна глибина! Напевно, жодна людина ще не спускалася так глибоко.
— Все, — промовила Аліса, потираючи забиту руку. — Приїхали.
— Вилізай-но мерщій, — сказав Пашка. — Пів-царства за те, щоб випростати ноги!
Люк зі скреготом і вереском відкрився. Вони зістрибнули на кам'яну підлогу величезної печери, і, хоч як старалися дістати до її стелі променями ліхтарів, — так її й не побачили. І вусебіч простягалася порожнеча.
Тихо. Зовсім тихо.
Ніхто не живе на такій глибині.
— Знаєш, що я зараз зроблю, — мовив Пашка. — Я витягну з кабіни подушки й спатиму на підлозі. Не заперечуєш?
— Тільки спатимемо по черзі, — запропонувала Аліса. — Мало що...
— А якщо прийде Гарольд, — сказав Пашка, залазячи в човен по подушки, — скажи йому, щоб зачекав, поки я прокинуся.
Пашка поклав подушки на камінь, простягся й заплющив очі.
"Все-таки він хоробрий, — подумала Аліса. — Я б ніколи не осмілилася тут заснути. Звичайно, відомо, що всередині Землі ніхто не живе. Але ж одержав записку Семен Іванович... А чом тут не жити? Повітря гарне, свіже, зовсім не холодно. Тільки темно. Та до цього можна звикнути".
Й Аліса вирішила пройти трохи вперед, подивитися, що являє собою печера, в якій вони опинилися.
Тільки-но вона ступила крок уперед, як почула Пащин голос:
— Ні, — промовив він. — Спати я не зможу. Я гадав, що я стомився, а насправді хочу почати дослідження. Не йди без мене!
Пашка підхопився й наздогнав Алісу. І вони пішли гулкою підземною залою, де ніколи не ступала нога людини.
Розділ 6
В ГОСТЯХ У ПЛЕМЕНІ МИСЛИВЦІВ
Метрів із сто вони пройшли по гладенькій, мовби відполірованій підлозі, потім підлога почала полого підійматися, подекуди зустрічалися світлі стовпчики сталагмітів, згори зрідка падали краплі води. Аліса задерла голову, посвітила ліхтарем, виявилося, що стеля тут зовсім не висока, з висоти триповерхового будинку звисали численні бурульки сталактитів. І що далі вони йшли, то нижче опускалася стеля і густішали стовпчики й бурульки, де-не-де вони зливалися, утворюючи нерівні, тонкі посередині, стовбури, ніби мандрівники опинилися в лісі.
— Не заблудитися б нам, це буде безглуздо, — озвався Пашка.
— У мене компас на руці, — сказала Аліса.
— Йому тут не можна довіряти. Раптом.десь поряд запаси магнітного залізняку?
— Підемо назад?
— Постривай, щось блищить.
За лісом сталактитів підіймалася гладенька скеля. Вона була чорною, лиш подекуди блищали зірочки світлих вкраплень.
— Як ти гадаєш, це алмази? — спитав Пашка.
— Треба б у довідник з мінералогії заглянути, — відповіла Аліса.
— Але я його не взяв.
— Зате я взяла, — похвалилася Аліса. — Тільки він на борту лишився.
Пашка спробував відколупнути шматочок скелі, але нічого не вийшло. Ніж тільки ковзав по її поверхні.
— Легковажно ти поставилася до мандрівки! — дорікнув Пашка. — Треба було молотки взяти, вибухівку.
— Наступного разу візьмемо, — відповіла Аліса.
— Наступного разу поїдеш з кимось іншим, — понуро мовив Пашка. — Краще б я довкола будинку з Аркашею пішов. Воювали б зараз із павуками та гусінню. Все-таки цікавіше. Тут ніякого життя немає.
Але Пашка глибоко помилявся.
Аліса раптом відчула, що вони не самі. Ні, вона нічого не почула й не побачила — так само тихо було довкола, проте повітря... ворухнулося, ніби повіяв легенький вітрець.
Аліса огледілася.
Промінь її ліхтаря ковзнув по стовпах сталактитів і відбився в людських очах. Хтось стежив за ними.
— Пашко!
— Ну що таке?
— Пашко, тут хтось є! —Де?
Аліса не встигла відповісти, бо пролунав пронизливий свист і зусібіч на них кинулися якісь чорні страшні істоти, навалилися, штурнули обох на кам'яну підлогу.
Аліса відбивалася, як могла, її пальці хапалися за шерсть, за міцні шкарубкі пальці, ковзали по тугих м'язах...
Але опір був безнадійний. Вона відчула, як її підіймають і тягнуть.
— Пашко!
— Я тут!
Аліса збагнула, що її несе хтось великий і сильний, перекинувши через плече. Вона заходилася гамселити кулаками по спині цієї істоти, але та не звертала на це жодної уваги.
Мандрівка закінчилася швидко.
Алісу кинули на землю. Вона побачила, що неподалік горить велике вогнище. Волохаті люди, схопили теранавтів, оточили їх і перемовлялися між собою збуджено й голосно.
Мова цих істот складалася не зі слів, а з якихось вигуків.
Оскільки Алісу ніхто не чіпав, вона трохи підвелася і сіла. Пашка лежав поруч.
— Пашко, — сказала Аліса. — Ти живий?
— Живий, — відповів Пашка. — Тільки вони мене по голові стукнули.
Почувши голоси полонених, волохаті люди заходилися ще гучніше ухати, ахати і рикати, але в їхній поведінці не було нічого ворожого. Найпевніїііе, вони були дуже здивовані, побачивши в своєму підземеллі таких дивних гостей.
Тутешня дитина крутилася біля Аліси й торкала її рученятами. Аліса спрямувала на неї світло ліхтаря, дитина замружилася й заверещала, а великий волохатий чоловік, котрий тягнув Алісу, розсердився і вдарив кулаком по ліхтарю.
Удар був такий сильний, що Аліса зрозуміла: ще раз стукне —ліхтар розлетиться на друзки. Отож вона вимкнула ліхтар, і волохатий заспокоївся. А дитина відбігла до вогнища, терла* очі й плакала. Волохата жінка підійшла до неї й почала втішати.
— У-ух, — промовив волохань. — Ти?
— Я Аліса, — відповіла Аліса, звівшись на ноги. Вона тицьнула себе пальцем у груди і повторила:
— Аліса.
Волохатий мисливець подумав якусь мить, його маленькі, сховані в глибоких очницях під низьким спадистим лобом оченята закліпали, мабуть, волохань розмірковував. Нарешті^ він щось придумав і мовив:
— Аліса! — І тицьнув її в груди коротким пальцем. Потім ще подумав, тицьнув себе пальцем і сказав:
— Рин!
І всі волохаті довкола повторили: — Рин! Рин! У-ух як Рин!
— Початок покладено, — підсумував Пашка. — Перша зустріч доктора Лівінгстона з дикунами на річці Замбезі.
Він ступив крок уперед і, тицьнувши себе в груди, сказав:
— Павло Гераскін! Москва!
Ці слова викликали серед волохатих цілковите збентеження. Ніхто з них не міг вимовити таких складних слів. Волохань почав був старатися:
— Авло Аскі... Мо-ва...
Потім махнув рукою і відвернувся від Пашки. Зате, глянувши на Алісу, він розсміявся, показав усі свої могутні ікла і повторив:
— Аліса!
Далі знову показав на себе і повторив:
— Рин.
Решті Аліса теж сподобалася. Волохаті люди по черзі підходили до неї, і кожен відрекомендовувався, і кожному Аліса називала своє ім'я. Пашці це не подобалося, але на нього ніхто не звертав уваги.
Потім волохаті люди повели Алісу до вогнища і посадили на круглий камінь. А коли Пашка теж спробував там сісти, його відштовхнули в темряву, і Рин загарчав, показавши ікла. Пашка вирішив — краще скоритися.
На вогнищі смажилося м'ясо, настромлене на металеве пруття.
Один із волоханів довго вибирав смачніші шматки, відтак простяг прут Ринові, котрий був тут головним.