Йшла заміна мастила. Ще один літак, "Біч-Боненза", срібний з блакитними смугами на боках, здавався невагомим на високих жовтих домкратах, готовий до перевірки роботи шасі. Легкі літаки. Я знав усі історії, які вони могли розповісти мені, історії, які сам міг розповісти їм. У затишку ангара відчувалася та сама напруга, яка часом з'являється на галяві дрімучого лісу... Заблукавши сюди, відчуваєш на собі чийсь погляд, усі рухи тут наче завмирають, життя затамовує подих.
Тут же стояла велика амфібія "Граммен-Віджен" з двома трьохсотсильними радіальними двигунами, з суцільним скляним ковпаком над кабіною, з дзеркальцями на кінцях крил, з допомогою яких перевіряють роботу шасі перед опусканням на воду. Якщо приземлитись у затоці з опущеними шасі, то бризки від такої посадки створюють безліч нових дзеркал для пілотів амфібії.
Я постояв біля літака, заглянув до кабіни пілота, поважно тримаючи руки за спиною. Ніхто в авіації не любить, коли чужаки без дозволу торкаються їхніх машин, – не так через можливу шкоду, як через невиправдану фамільярність: із таким же успіхом допитливий чужак міг би дозволити собі, проходячи попри чиюсь дружину, помацати її, щоб перевірити, яка вона на дотик.
Ближче до дверей ангара стояв "Тайгер-Мос", його верхні крила височіли над рештою літаків, мов хустинка приятеля, якою той розмахує над натовпом. Крила були пофарбовані в кольори літака Шимоди – біле з золотим. Що ближче я підходив, пробираючись лабіринтом крил, хвостів та різного обладнання, то більше вражали мене кольори цієї машини.
З машинами марки "Гевіленд-Мос" пов'язана ціла історія! Люди, які в моїх очах були героями, розлетілися з Англії по всьому світі на літаках "Тайгер-Мос", "Джіпсі-Мос" та "Фокс-Мос". Емі Лоуренс, Девід Гарнет, Френсіс Чічестер, Константін Шак Лін і навіть сам Невіл Шют, – ці імена та пригоди, пов'язані з ними, вабили мене до цього літака. Який чудовий маленький апарат! Увесь білий із золотими шевронами десять дюймів завширшки, спрямованими вперед, наче стріли, які переходять у навкісні золоті смуги обабіч і на горизонтальному стабілізаторі.
Перемикачі запалення – ззовні. Аякже. І якщо це старанна реконструкція, то... так, під ногами в пілота справжнє викопане чудовисько – англійський компас! Я ледве втримував руки за спиною. Це була така красива мащина. А педалі управління повинні бути вкомплектованими...
– Вам цей літак подобається, еге ж?
Я з несподіванки ледь не зойкнув. Механік Чет уже кілька хвилин, витираючи руки від мастила, стежив за мною. Я перепитав:
– Кажете, чи подобається? Він прекрасний!
– Дякую. Його склали рік тому, перебрали всі деталі від коліс до кабіни.
Я уважно придивився до обшивки; крізь фарбу можна було помітити фактуру тканини.
– Схоже на секоніт, – сказав я. – Гарна робота. – Цього було досить, щоб відрекомендуватись один одному. Ніхто не навчиться за день відрізняти обшивку. – А де ви розшукали для нього такий компас?
Чет усміхнувся, задоволений, що я помітив прилад.
– Ви мені не повірите, але я надибав на нього в крамниці вживаних речей у Дотґені, штат Алабама. Справжній компас Королівських військовоповітряних сил, виробництва 1942 року. Сім доларів п'ятдесят центів. Один Бог знає, як він туди потрапив, але я його таки прибрав до рук.
Ми топталися навколо літака, я слухав Четову розповідь і відчував, що схиляюся в бік минулого, до свого звичного, а отже й простого життя в польотах. Чи не надто поспішив, коли продавав "Фліта" й відрубував линви, які зв'язували мене з учорашнім днем, щоб вирушити на пошуки невідомого кохання? Там, в ангарі, виникло відчуття, наче мій світ перетворився на музей, на стару фотографію або на пущений за водою пліт, що поволі віддаляється й віддаляється в історію...
Я спохмурнів, похитав головою й перебив механіка:
– Цей "Мос" продається, Чете?
Він не сприйняв моїх слів усерйоз.
– Кожен літак продається. Головне – ціна. Я більше займаюся складанням літаків, ніж польотами, але за цей літак заправлю цілу купу грошей. Можеш мені повірити.
Я присів навшпиньки й заглянув під літак. На корпусі не було ані сліду мастила.
Реставрований рік тому авіамеханіком, думав я, і з того часу стоїть в ангарі. "Мос" був справжньою знахідкою. Я ніколи ні на мить не мав наміру кинути літати. Міг би на цьому "Мосі" пролетіти над усією країною. Міг би літати ним на свої телевізійні інтерв'ю, а дорогою, цілком імовірно, зустріти свою споріднену душу!
Я кинув спальний мішок додолу й сів зверху. У ньому щось хруснуло.
– А скільки це "ціла купа грошей", якщо платити готівкою?
Чет Девідсон пішов обідати через півтори години. Навігаційні книги та бортовий журнал "Моса" я забрав до контори.
– Пробачте, пані. Тут є телефон?
– Звичайно. Чи ви хочете подзвонити в інше місто?
– Так.
– Таксофон одразу за цими дверима, пане.
– Дякую. У вас справді мила усмішка.
– Дякую вам, пане!
Це добрий звичай – носити обручку.
Я зателефонував Елеонорі до Нью-Йорка й сказав, що приймаю пропозицію щодо телебачення.
ШІСТЬ
Коли ночуєш у полі під крилом літака, з'являється якийсь повчальний стан спокою: зорі, дощ і вітер надають сновидінням реальних фарб. Як на мене, готельне життя занадто далеке від чогось подібного.
В цивілізованих нетрях фермерської Америки знаходиш належне, врівноважене харчування: борошно для млинців і воду в струмку. А смажені горішки, якими вимушений напихатись у таксі дорогою до телестудії, навряд чи можна назвати найкращою їжею.
Коли твої пасажири живими-здоровими ступають на землю після прогулянки біпланом, вони гордо несуть голову, бо здобули перемогу над боязню висоти. А силувана розмова перед телекамерами в проміжках між рекламою під невблаганний цокіт секундної стрілки не дає відчуття тріумфу.
Але задля неї, моєї невловної спорідненої душі, можна змиритися з готелями та смаженими горішками. І я її обов'язково зустріну, якщо не спинятимуся, спостерігатиму, шукатиму з допомогою телестудій багатьох міст.
Мені якось не спадало на думку засумніватися в її існуванні, бо навколо себе бачив багатьох, які наближено мені її нагадували. Під час гастролей я збагнув, що Америку завойовували особливо привабливі жінки, а сьогодні їхніх дочок – мільйони. З моїм бродячим способом життя я знав їх тільки як миловидних пасажирок, яких з приємністю спостерігав протягом прогулянки.
У бесіді з ними я торкався тільки найнеобхіднішого: аероплани набагато безпечніші, ніж може здатися. Якщо до польоту ви перев'яжете волосся стрічкою, то його легше буде розчесати після приземлення. Так, там, нагорі, вітряно – зрештою, зважте самі, десять хвилин у відкритій кабіні зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Дякую. З вас три долари. Завжди радий вас бачити. Прогулянка мені теж сподобалася.
Не знаю, в чім тут справа: чи це телевізійні шоу, чи успіх моєї книжки, чи мій новий рахунок у банку, чи попросту те, що я більше не літаю безупинно? Але якось одразу я став зустрічати дуже багато привабливих жінок, як ніколи раніше. Спрямований на пошук, розглядав кожну з них через призму надії: до кожної ставився, як до тої, котру розшукую, доки вона переконувала мене в протилежному.
Шарлін, телевізійна модель, могла б стати моєю спорідненою душею, якби не була такою вродливою. Невидимі для стороннього ока недоліки, які вона знаходила в собі з допомогою дзеркала, нагадували про жорстокість її заняття: лишалося не більше кількох років, щоб заробити собі на відставку, відкласти гроші на перекваліфікацію. Ми могли порозмовляти й на іїіші теми, але не надто довго. Вона завжди навертала розмову до своєї професії. Контракти, відрядження, гроші, агенти. В такий спосіб висловлювала свої побоювання й не могла відірватись од зрадливого скла, з протилежного боку покритого сріблом.
Джейні не знала страху. Джейні полюбляла ходити на вечірки, випивати. Чарівна, наче схід сонця, вона хмуріла й зітхала, коли виявлялося, що я не знаю, що де діється.
Жаклін не пила й на вечірки не ходила. Метка й кмітлива з природи, вона не брала на віру свої здібності. "Школи не закінчила, – говорила Жаклін. – У жодному дипломі не вписано мого імені". Без диплома яка ж освіта, чи не так, а без освіти доводиться братися за все, що підвернеться, і вже не випускати з рук. Скажімо, готувати коктейлі й чутися безпечно, не звертаючи уваги на докори сумління. Добрий заробіток, говорила вона. Я просто не маю освіти. Розумієш, мені довелося залишити навчання.
Ліан було начхати і на освіту, й на роботу. Вона хотіла заміж, а найкращий спосіб вийти заміж – усюди з'являтися в моєму товаристві, щоб її колишній чоловік приревнував і знову захотів її. Ревнощі мали б принести щастя.
Тамара любила гроші й була такою по-своєму сліпучою, що коштувала тих грошей, на які претендувала. Обличчя гідне пензля художника, мізки, які вели підрахунки навіть тоді, коли вона сміялася. Тамара багато читала, багато подорожувала, знала кілька мов. Її колишній чоловік був брокером, а тепер і вона сама хотіла відкрити власну брокерську контору. Для початку їй бракувало сто тисяч доларів. Лише сто тисяч, Річарде. Ти не можеш мені допомогти?
От якби, загадував я. Якби знайти жінку з обличчям Шарлін, але з тілом Ліан, із здібностями Жаклін, з чарівністю Джейні та з холодною врівноваженістю Тамари. Оце б і була моя споріднена душа, чи не так?
Біда тільки в тому, що на обличчі Шарлін читалися страхи Шарлін, а тіло Ліан було невід'ємним від її тривог. Кожна нова зустріч інтригувала, але за день барви блякли, інтрига випаровувалася в хащах уявлень, якими ми різнились. Одне для одного лишались окремими уламками, не могли стати єдиним цілим.
Зрештою, я став себе запитувати, а чи є така жінка, якій одного дня не досить, аби довести, що не її я розшукував? Більшість із тих, з якими знайомився, мали важке минуле, багато з них були переобтяжені проблемами і сподівалися на допомогу. Майже всі вони потребували більше грошей, ніж мали. Ми вигадували каламбури, потурали своїм вадам і, щойно зустрівшись, не випробувавши одне одного, називали себе друзями. То був позбавлений кольорів калейдоскоп, кожен фрагмент якого змінювався й усе одно лишався сірим.
До часу, коли телебачення втомилося від мене, я на додаток до "Моса" придбав короткокрилий, з потужним двигуном біплан.