Пасажири там чи не пасажири — а менi треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому бодай якийсь сенс.
Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з "Флiта" трохи розiм'яти ноги. Тодi пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера потужного мотора.
— З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi. Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О'кей?
Вiн i оком не змигнув.
— Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.
— Гаразд.
Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламаної на шматки iстоти, що її впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п'ятдесят. Хто сидiв у машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.
Та Дон цим не переймався.
— Хочеш злетiти?
Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.
— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокiйним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.
Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.
— Що ви зробили? — шепотiв вiн. — Що ви зi мною зробили?
— Ти збираєшся летiти чи нi? — запитав Дон. — Плата — три долари. Грошi, будь ласка, наперед.
— Я лечу! — вигукнув молодик.
Шiмода не допомагав йому залазити до передньої кабiни, як вiн звично робив це з iншими пасажирами.
Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з простирадла.
Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.
Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор i "Тревел-ейр" покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.
Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що, судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi двоє спустяться на землю. Натовп наче зав'язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало, накопичувалось i рвалося назовнi.
Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, "Тревел-ейр" почав знижуватись по компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед себе ще одну iнвалiдну коляску.
Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши лiтак пропелером вiд людей, вiн заглушив мотор. Суцiльною масою всi посунули до кабiни. На мить менi здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дiстатися Дона та його пасажира.
Чи повiвся я, як боягуз? Не знаю. Я пiдiйшов до свого "Флiта", пiдкачав бензину, ввiмкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун. Потiм залiз до кабiни, розвернув лiтак проти вiтру й злетiв. В останню мить я побачив, що Дональд Шiмода сидить на краю кабiни, а розбурханий натовп оточує його.
Я повернув на схiд, потiм на пiвденний схiд. Час минав, i нарештi я здибав велике поле з деревами для затiнку та джерелом питної води, де й приземлився на ночiвлю. Те поле було далеко вiд будь-якого людського житла.
6
I сьогоднi не можу собi пояснити, що тодi накотило на мене. Певно, було це оте знайоме кожному з нас фатальне вiдчуття, i воно погнало мене геть, якнайдалi навiть вiд такої дивовижної та цiкавої людини, як Дональд Шiмода. Якби менi випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месiї забракло б могутностi, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.
У полi було тихо. Мовчазний величезний луг, вiдкритий небу... i дзюркiт маленького струмочка — щоб його почути, треба було добряче напружити слух. Я знову був на самотi. Людина звикає до самотностi, але поруште цей звичай бодай на один день — i вам доведеться призвичаюватись до цього знов iз самого початку.
— О'кей, до часу то була непогана розвага, — мовив я вголос, щоб почув увесь луг. З тим Дональдом було весело i, можливо, я мiг би багато чого в нього навчитися. Але хоч як там є, а з мене досить отих гуртiв людей, навiть якщо вони щасливi... А коли вони настраханi, то спроможнi на одне з двох — або розпинати або поклонятися. Даруйте ласкаво, але нi те, нi те менi не пiдходить!
I тут я спiймав себе на словi: так мiг сказати саме Дональд Шiмода. I чого це вiн там залишився? Навiть мене опосiло передчуття, що наказувало тiкати звiдти мерщiй, а я ж нiякий не Месiя.
Iлюзiї? Що вiн мав на увазi? Це важило бiльше за все, що вiн говорив i робив. Он з яким запалом сказав вiн тодi: "Усе це — iлюзiї!" — так нiби збирався втовкмачити цю думку в мою голову силомiць. Атож, це була таки справжня проблема; i я потребував її дарiв, але й досi не вiдав, що воно означає.
Я розпалив багаття i пiдiгрiв на ньому залишки вчорашнього обiду, якi умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху — i шматочки м'яса, i соєвi боби, i суха локшина, i навiть двi сосиски, якi не вадило перекип'ятити. Поруч з ящиком для харчiв лежала сумка з iнструментами. Без будь-якої видимої причини я дiстав з неї ключа дев'ять шiстнадцятих i почав розглядати, потiм дбайливо витер його i помiшав ним свiй "гуляш".
Нагадаю, був я на самотi, i нiхто не мiг спостерiгати за мною, отож задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повiтря так, як робив Дон. Коли я пiдкидав ключа просто вгору i при цьому примружував очi, вiн зупинявся у верхнiй точцi перед тим, як почати падати, i в цю мить на якусь частку секунди в мене виникало таке вiдчуття, нiби ключ плаває в повiтрi. Та тiльки-но вiн падав на траву чи на моє колiно, ефект швидко розвiювався. Цей же таки ключ... I як Шiмода це робив?
Коли все це iлюзiя, мiстере Шiмода, тодi що таке реальнiсть? I коли саме життя — iлюзiя, навiщо взагалi ми живемо? Нарештi я вiдступив — пiдкинув ключа ще кiлька разiв i покинув. А покинувши, досить несподiвано зрадiв: мене огорнула якась щаслива хвиля приємного настрою — добре, що я зараз там, де я є, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти вiдповiдь на всi запитання, ба й пояснення кiльком iлюзiям.
Залишаючись на самотi, я iнодi наспiвую. "Гей, я i оце моє чудо... — виводив я, поплескуючи крило "Флiта" у нападi правдивої любовi до своєї машини (не забувайте, нiхто не мiг мене почути). — Разом ми ширяємо в небi... лiтаємо понад ланами, аж поки один з нас не схибить... — Мелодiю i слова я створював навмання. — Та схиблю не я, а ти, моє чудо... коли вийдуть з ладу СВIЧКИ... i тодi я просто припну тебе на мотузку й потягну тебе в небо, i ми знов полiтаємо... Ми знов полiтаємо..."
Коли вiдчуваю снагу i щастя, я можу складати такi вiршi без кiнця, бо римою нехтую. Проблеми Месiї мене бiльш не обходили; я не мiг з'ясувати собi, хто вiн такий i чого прагне, отож перестав i пробувати, i, гадаю, саме це зробило мене щасливим.
Десь близько десятої багаття догорiло. Як i моя пiсня.
"Хоч де б ти був, Дональде Шiмодо, — сказав я подумки, розстеляючи ковдру пiд крилом "Флiта", — бажаю тобi щасливих польотiв i нiяких збiговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Нi, забираю свої слова назад. Зичу тобi, дорогий самотнiй Месiє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було".
Коли я стягував з себе сорочку, Дональдiв посiбник випав з кишенi, i я прочитав там, де вiн розгорнувся:
Пута,
що зв'язують вашу справжню родину, —
не спiльна кров,
а повага i радiсть,
яку ви знаходите в життi одне одного.
Члени однiєї родини
рiдко виростають
пiд тим самим
дахом.
Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирiшив не давати надалi цiй книжцi пiдмiняти мої власнi думки. Я покрутився пiд ковдрою i вiдключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зiгрiтий i безжурний, лежав я пiд небом з тисячами зiрок, якi, може, й були iлюзiями, проте iлюзiями прекрасними. I це поза всяким сумнiвом.
Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золотi тiнi, займалося свiтло. Та не свiтло пробудило мене — щось напрочуд м'яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чупринi, потiм менi здалося, нiби це жук, i я рвучко хряснув по ньому i... забив руку. Накидний гайковий ключ дев'ять шiстнадцятих являє собою доволi важкий шматок металу, i не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозумiло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарнiра, на мить зник у травi, потiм знову велично проплив у повiтрi, а тодi вже пiрнув униз, на землю, де й залишився. Спостерiгав я все те, уже цiлком прокинувшись. А коли я надумав його пiдняти, це був той-таки ключ дев'ять шiстнадцятих. Iнструмент, який я знав i любив, такий самий важкий i так само, як завжди, готовий повiдкручувати голови всiм тим паскудним болтам i гайкам.
— Хай йому чорт!
Я нiколи не згадував пекла або чортiв — так повелося ще з дитинства.