І за примирення не може бути й мови.
Таку образу їй несила змить нічим;
Себе шануючи, стою я на своїм.
Іде… Ще більший гнів я чую в цю хвилину…
У вічі просто їй палкий докір я кину,
Я серце визволю із пут її тяжких
І вам складу його без роздуму до ніг!
ЯВА 3
Селімена, Альсест.
Альсест
(набік)
О небо! Як злобу стримать несамовиту!
Селімена
(до Альсеста)
Що з вами сталося? Чому ви так сердито
На мене дивитесь, нахмуривши чоло?
Що вас до настрою такого призвело?
Альсест
А те, що на землі шукати марна праця
Того, хто міг би вам лукавством дорівняться!
Ні розум Сатани, ні неба лютий гнів
Нічого злішого від вас не породив!
Селімена
Я вельми втішена з такого привітання!
Спасибі красне вам!
Альсест
Тут не до сміху, пані!
Палити має вас гіркий, нестерпний стид!
Я зради вашої знайшов нарешті слід.
Так ось чому щораз душа моя кипіла!
Що завжди вам така ненависна була!
Од вас найбільшого я сподівався зла,
І хоч таїлись ви та артистично грали, —
Передчуття мені недолю віщували.
Не думайте ж тепер, що з горя та з плачу
Я за образу вам лиху не відплачу.
Я знаю: розум тут не грає зовсім ролі,
І виника любов у серці мимоволі,
Душі не всилуєш ніколи і нічим,
І вільний кожен з нас у виборі своїм.
Тому без нарікань я б розлучився з вами,
Якби сказали все ви щирими устами, —
І враз, утративши зорю моїх надій,
Я долі мусив би скоритися гіркій.
Та виграшку сліпу собі зробити з-мене,
О! Зрада це гидка, це злочин непрощенний,
І кожна кара тут здається замала!
Так, так! Страшна для вас хвилина надійшла.
Я божеволію, палаю, трачу тяму,
Одного прагну я: ганебну змити пляму!
Прикріших у житті не зазнавав я ран,
Тому над власними я вчинками не пан
І, помсті душу всю віддавши справедливій,
Не знаю сам, на що в своєму зважусь гніві.
Селімена
Погрози! Вигуки! Незрозумілий крик!
Чи й справді розум ваш розвіявся і зник?
Альсест
Так! Стратити його для мене жереб випав,
Коли я з ваших рук гірку трутизну випив,
Коли погодивсь я повірити на мить,
Що чесно можете і щиро ви любить.
Селімена
Де зраду ви найшли, мені цікаво знати?
Альсест
О! Ви ж умієте невинну удавати!
Погляньте: певне ж, це знайома вам рука?
Оцей маленький лист — великий свідок зради,
І марно в хитрощах шукаєте ви ради.
Селімена
Так от від чого гнів страшний у вас кишіть!
Альсест
Не червонієте?
Селімена
Чого ж би й червоніть?
До того жодної не бачу я підстави.
Альсест
Як! Відрікаєтесь од цього от листа ви
Тому, що ваше тут не вписане ім’я?
Селімена
Немає підпису, але писала — я.
Альсест
І дивитеся ви без жодної тривоги
На довід злочину огидного свойого!
Селімена
Скажу по правді я: великий ви дивак!
Альсест
Що! Ви приймаєте це супокійно так?
Адже ж Оронтові цей ніжний лист ви склали
І тим любов мою в болото затоптали!
Селімена
Оронтові? А хто вам, пане, це сказав?
Альсест
Той, хто листа до рук мені сьогодні дав.
А втім, хай іншому написано слова ці,
То з цього мав би я радіти? Утішаться?
Чи не однакова лишається вина?
Селімена
Та, може ж, адресат не він тут, а вона?
Де дінеться тоді тяжка моя провина?
Альсест
Ну й хитра вигадка! Дотепна ж ви людина!
Такого, далебі, я вольту не чекав —
I всю мою злобу, як дим, він розігнав.
Кого одурите ви штуками своїми?
Чи не здається вам, що і глухі й сліпі ми?
Цікаво бачити, як вивертом таким
Ви оборонитесь фальшивим та смішним,
Як доведете ви, що жінці написали
Слова, де пристрасті палкої не сховали!
Дозвольте прочитать вам кілька тих Рядків.
Селімена
Не хочу я! Бере, їй-богу, сміх,
Що дозволяєте ви так собі багато
І смієте мене щохвилі ображати!
Альсест
Я незаслужених не кидаю образ.
Дозвольте декілька лиш прочитати фраз.
Селімена
Не хочу я того! Не хочу! Не дозволю!
А в висновках даю вам цілковиту волю!
Альсест
На бога, доведіть, що от цього листа
Писали жінці ви. Тоді моя мета…
Селімена
Ні, до Оронта він, і край усій розмові!
Безмірно рада я палкій його любові,
Я ним пишаюся, його шаную я,
Я ошукала вас, і в цім вина моя.
Карайте ж! Появіть, мосьпане, гнів шалений,
Та досить буде вже мороки цеї з мене!
Альсест
(набік)
О, де жорстокості страшної береги?
Усе це стерпіти не маю я снаги!
Вона, що принесла мені незглибне горе,
Вона повертає на мене всі докори!
Глузує, зрадниця, бере мене на сміх —
І мушу догадів зректися я своїх!
Проте… в грудях іще горить огонь проклятий,
І пут ганебних я не можу розірвати,
Не можу знехтувать ясних її приваб
І знов до ніг її стелюся, паче раб.
(До Селімени).
О, добре вмієте ви користати з сили,
Якою почуття мої заполонили,
І очі, очі ці зрадливі й чарівні
Всю душу сповнюють покорою мені!
Мерщій же доведіть розмову цю до краю
І виправдайтеся — молю я вас, благаю!
Підозру у душі розбийте ви страшну,
І радо знову вам я руку простягну.
Верніть, верніть мені мою розбиту віру,
І я верну любов глибоку вам і щиру.
Селімена
Ви збожеволіли від ревнощів бридких,
І ніжних почувань не варті ви моїх.
Навіщо б мала я вас, пане, не кохавши,
Дурити вічно вас і вам брехати завше?
Коли б же іншому я серце віддала, —
Чому признатися одверто б не могла?
У мене доказів і доводів він просить!
Але ж я вас люблю — і цього вам не досить?
Яких вам хочеться ще інших запорук?
Чи заслужила я ганьби такої й мук?!
Я жінка. Вимовить нелегко-нам буває,
До кого серце в нас нестримано палає,
І пристрасті свої доводиться ховать,
Бо недаремне ж ми — сором’язлива стать.
А як почули ви з жіночих уст признання —
Чи більше доказів вам треба на кохання?
Хто ж віри і тоді, проте, нам не дійма,
Для того жодного вибачення нема.
Доволі! В ревнощі вдалися ви огидні,
І бачу я тепер, що ви мене не гідні.
О, соромно мені й подумати в цей час,
Що досі зберегла прихильність я до вас;
Повинна б іншого прийняти я ласкаво,
Щоб мали скаржитись законну ви підставу!
Альсест.
Ох, мила зраднице! Не встою я в борні!
Ви очі сліпите оманою мені —
Дарма! Судила так моя жорстока доля!
Солодкий цей полон і люба ця неволя!
Я ваш. Дізнатися жадаю до кінця,
Чим ошукати ви надумали сліпця.
Селімена
Ні, ви не любите мене, як слід любити.
Альсест
Мойого почуття не можна охопити,
І сила пристрасті до того довела,
Аж хочу іноді нещастя вам і зла:
Щоб люди вашої краси не помічали,
Щоб злиднів ви тяжких в житті своїм зазнали,
Щоб невідомістю вас небо повило
І статки, й титул ваш, і все в вас одняло…
Тоді б високу вам і пишну жертву склав я,
Я б вирвав, пані, вас із лиха та безслав’я,
І в гордій радості тоді б помислив я,
Що все вам на землі дала любов моя!
Селімена
Бажання, що й казать, чудове! Пречудесне! Хай захистить мене од нього цар небесний… О… Дюбуа прийшов. Який же він смішний!
ЯВА 4
Селімена, Альсест, Дюбуа.
Альсест
В якім ти одязі? Що значить вигляд твій?
Що сталось?
Дюбуа
Паночку…
Альсест
Ну?
Дюбуа
О! Це таємниця!
Альсест
Кажи ж!
Дюбуа
Од лиха нам не знаю, де й подіться!
Альсест
Що?
Дюбуа
Розказати все?
Альсест
А певне, розказать!
Дюбуа
Сказати голосно?
Альсест
Та швидше, слів не трать!
Дюбуа
Доводиться нам утікати, пане.
Альсест
Як?!
Дюбуа
Треба утікать, бо час тяжкий настане,
Альсест
Чому ж бо?
Дюбуа
Геть біжім, урізавши поли…
Альсест
Та що ж бо сталося? Які діла зайшли?
Дюбуа
Такі, що п’ятами нам треба накивати.
Альсест
А! Голову тобі ладен я одірвати,
Як не розкажеш ти усього до ладу!
Дюбуа
Гаразд. Послухайте про нашу ви біду.
Сиджу в пекарні я — аж чоловік заходить
Увесь у чорному, очима страшно водить
І залишає нам такецького листа,
Що сам. диявол там ні букви не вчита.
Із суду, бачите, листа того прислали,
Бодай лихі його у пеклі розбирали!
Альсест
Та що ж ти спільного там, йолопе, знайшов
З речами, про які допіру тут молов?
Дюбуа
А далі, бачите, до вас прийшов знайомий.
Він дуже шкодував, що вас немає вдома;
Він повелів мені по вас мерщій іти
І, де б ви не були, доконче вас найти
І невідкладну вість вам якнайшвидше дати…
От тільки я забув, як того пана звати…
Альсест
До лиха, менше з тим. Що він тобі сказав?
Дюбуа
Він друг вам, знаю я… І він мене послав
До вас, щоб відсіля забралися ви тихо…
Арештом пахне тут… Таке-то, пане, лихо!
Альсест
А більш нічого він тобі не розповів?
Дюбуа
Ні, пане. Він перо й чорнило попросив
І вам цидулу склав. Я так собі міркую,
Що там усе стоїть про дивну справу цюю.
Альсест
Давай її сюди.
Селімена
Нічого не збагну!
Альсест
Ось прочитаємо ми зараз таїну.
Ще довго будеш ти копатись, балабане?
Дюбуа
(довго шукає записку)
Я… на столі її забув, ласкавий пане.
Альсест
Не знаю, що тобі…
Селімена
Мерщій додому йдіть
І дивну загадку негайно розв’яжіть.
Альсест
Здається, нам само перешкоджає небо
Кінчить розмову ту, яку кінчити треба!
Піду ж, історію розплутаю чудну,
Проте увечері я знов до вас верну.
ДІЯ П’ЯТА
ЯВА 1
Альсест, Філінт.
Альсест
Вчиню я, що сказав, не може бути й мови.
Філінт
Але чи досить же для цеї постанови…
Альсест
Хоч переконувать відомий ви мастак,
Та наміру мого не збити вам ніяк;
Панують скрізь тепер гріхи, пороки, звади
І хочу я втекти від людської громади.
Як? Бачать добре всі, і ціле місто зна,
Що супротивцева, а не моя вина.
Всі кажуть, що чинив безчесно він зо мною,
Всі додають мені і певності, й спокою, —
І раптом новина — неначе грім з небес:
В усьому правий я — і я програв процес!
Поганець, маючи найгіршу в світі славу,
Брехнею чорною свого досяг лукаво.
Мене зарізавши, він став перед судом —
І з нетаврованим пішов відтіль чолом.
Фальшивих витівок оманлива плаксивість
Зламала і закон, і честь, справедливість.
Все обернулося, як він того хотів.
Та й це ще не кінець! Між люди він пустив
Злочинну книжечку, яку не то читати,
А навіть соромно у чесні руки взяти,
І, не злякавшися нахабної брехні,
Ту книжку, сміття те, приписує мені.
Хто ж потай чутку цю мерзенну підпирає?
Оронт, що двір його за чесного вважає,
У кого тільки тим зненависть я добув,
Що не брехав йому, що з ним одвертий був,
Коли він сам просив сказати без вагання,
Як оціновую його я віршування.
Не хтів я зрадити ні правди, ні його
І одступитися від присуду свого, —
Ну й маю ворога, що пліткою брудною
Помститися тепер наміривсь надо мною.
Від чого ж цей пішов непримиренний гнів?
Сонета, бачте, я йому не похвалив.
Прокляття! Створено так людський рід лукавий,
Що гору над усім бере жадоба слави.
Тут Т сумління їх, і правда, й віра, й честь,
І все, що доброго в уяві нашій єсть.
Ні, годі, годі тут мені поневірятись!
З кублом розбійницьким пора вже попрощатись!
Як люди із людьми по-вовчому живуть —
Не хочу далі я верстати з ними путь!
Філінт
В своєму намірі ви квапитесь, Альсесте,
Ви перебільшили усе це, слово честі.
Тяжку злобитель вам провину накида,
Та чи ж повірять їй? І думати шкода!
Вона розвіється — і я гадаю навіть,
Що підла вигадка вигадника знеславить.
Альсест
Куди ж пак! Чим його ви можете злякать,
Як має дозвіл він безкарно шахрувать?
Кажіть, що хочете, та добре зрозумів я:
Лиш на користь йому піде це лихослів’я.
Філінт
А я до висновку нехибного прийшов,
Що він не виграє нітрохи з тих обмов,
І тут боятися не треба вам нічого.
А суд… Ви ж маєте і певне право, й змогу
Занести скаргу…
Альсест
Ні! І пальцем не кивну.
Хай вирок той біду несе мені страшну,
Проте не маю я найменшого бажання
Оскаржувать його, просити скасування:
Занадто б ясний тут подано зразок,
Як з правди й чесності знущається порок,
І за науку це нащадкам нашим буде —
Якого спідлення дійшли тепера люди.
Так.