Я заступався за простих людей.
— Ти? — молодий бог блиснув очима.
— А хіба я нині в їхніх устах не найперший з богів? — відмовив Бхайрон, не збентежившись. — За простих людей я сказав… багато мудрих речей, тільки я їх уже забув, але оцей мій жезл…
Крішна нетерпляче відвернувся, побачив Крокодилицю в себе біля ніг і, ставши навколішки, обняв її за холодну шию.
— Матір, — лагідно сказав він, — вертайся в свої води. Не по тобі це діло. Як може те живе багно ущербити твою честь? Ти ж рік у рік даєш їм наново їхні лани, і сильними їх зробили твої повені. А кінець кінцем усі вони приходять до тебе. То нащо ж убивати їх тепер? Пожалій їх, Матір, хоч на малу часинку — це ж лиш мала часинка.
— Якби ж то лиш мала часинка… — почала повільно тварина.
— Та хіба вони боги? — відмовив зі сміхом Крішна, дивлячись у тьмяні очі Річки. — Будь певна, що це лиш мала часинка. Небесні тебе почули, і ти незабаром діждешся справедливості. А тепер вертайся до своїх вод. Он скільки людей і худоби пливе по них! Береги обвалюються, і цілі селища розтають у тобі.
— Але міст — міст стоїть.
Крішна підвівся, і Крокодилиця, забурчавши, поповзла в кущі.
— Кінець, — злостиво мовила Тигриця. — Нема більше справедливості в Небесних. Ви побавились і поглумилися з Ганги, що просила у вас лиш кількадесят життів.
— Життів моїх людей — тих, що сплять під стріхами з листя в отому селищі, молодих дівчат і юнаків, що співають їм пісень ночами, і дитини, що народиться завтра вранці, і тієї, що зачата сю ніч, — сказав Крішна. — А коли це станеться, що з того? Завтрашній день знов побачить їх за роботою. Так, хоч ви зірвіть міст від кінця до кінця, вони почнуть заново. Слухайте мене! Бхайрон завжди п'яний. Хануман дражнить своїх поклонників новими загадками…
— Та де новими! То дуже старі загадки, — засміялась Мавпа.
— Шіва слухає балачки вчених та сни самітників; Ганеша думає тільки про своїх гладких купців, а я — я живу з цими людьми, не жадаючи від них ніяких пожертв і зате одержуючи їх щогодини.
— І ти до своїх поклонників дуже ласкавий, — сказала Тигриця.
— Бо вони мої. Старі баби снять сни про мене, перевертаючися з боку на бік; молоді дівчата виглядають мене, йдучи з лотами[27] до річки. Я проходжу біля юнаків, що чекають за ворітьми смерком, і озиваюсь через плече до сивобородих дідів. Ви знаєте, о Небесні, що з нас усіх тільки я ходжу по землі весь час і що мені нема втіхи на наших небесах, тільки-но з землі проб'ється зелене стебельце чи озвуться на смерканні два голоси у високих хлібах. Ви мудрі, але ви живете далеко, забувши, звідки вийшли. А я не забуваю. Кажете, що вогняна колісниця живить ваші храми? Що вона привозить тисячу прочан туди, куди в давнину приходило хіба десять? Правда. Нині це правда.
— Але завтра вони помруть, брате, — нагадав Ганеша.
— Тихо! — озвався Бугай, коли й Хануман нахилився вперед. — А завтра, Укоханий, що завтра?
— Тільки ось що. Нове слово поповзе з уст в уста між простим людом — те слово, що його не вдержить ні людина, ні бог, — лихе слово… ледаче слівце поміж простим людом (і ніхто не знатиме, хто пустив те слово), що, мовляв, людям уже набридли ви, о Небесні.
Боги всі разом тихо засміялись.
— А потім що, Укоханий? — спитали вони.
— І щоб приховати це, вони, мої люди, спершу нестимуть тобі, Шіво, й тобі, Ганешо, щедрі пожертви і гучніше славитимуть вас. Та слово вже розійшлося, і врешті вони почнуть платити меншу данину вашим гладким брахманам. А далі вони й зовсім забудуть ваші вівтарі, але так помалу, що ніхто не зможе сказати, відколи почали їх забувати.
— Я це знала! Знала! Я казала так само, тільки вони не хотіли слухати, — озвалась Тигриця. — Треба було вбивати! Треба було вбивати!
— Вже запізно. Вбивати треба було спочатку, поки люди з-за моря ще нічого не навчили нашого народу. А тепер мої люди бачать їхню роботу і відходять задумавшись. І думають вони зовсім не про вас, Небесні. Вони думають про вогняні колісниці та все інше, що зробили будівники мосту, і коли ваші жерці простягають руки по милостиню, вони подають уже ледь неохоче. Це ще тільки починається спершу з одного чи двох, п'ятьох чи десятьох — бо я, ходячи між своїм людом, знаю, що в них у серцях.
— А який же кінець, Блазню богів? Який буде кінець? — спитав Ганеша.
— Кінець буде такий, як був початок, о ледачий сину Шівин! Вогонь умре на вівтарях, а молитви на язиках, і врешті ви станете знов маленькими божками — божками джунглів, чиї імена шепотітимуть у хащах та в печерах мисливці на щурів і ловці собак — ганчір'яними божками, череп'яними ідолами дерев та сільських меж, як було спочатку. Такий кінець твій, Ганешо, і Бхайрона простого люду.
— До цього ще дуже далеко, — буркнув Бхайрон. — Та й неправда це.
— Багато жінок цілувало Крішну. Вони й наказали йому такого, щоб потішити свої серця, коли приходила сивина, а він переказав нам, — промовив ледь чутно Бугай.
— Їхні боги прийшли до нас, і ми їх змінили. Я взяв Жінку і зробив її дванадцятирукою. Отак ми переліпимо наново й усіх їхніх богів, — докинув Хануман.
— Їхніх богів? До чого тут їхні боги, один чи три, чоловік чи жінка? Тут річ у людях. Це вони міняються, а не боги будівників мосту, — сказав Крішна.
— Хай буде так. Я навчив одного чоловіка молитися на вогняну колісницю, що стояла і дихала димом, і він не знав, що вшановує мене, — відказав Хануман-Мавпа. — Вони тільки трошечки змінять імена своїх богів. Я вестиму за собою будівників мосту, як і в давнину; Шіву будуть славити вчені, ті, що не вірять іншим ученим і зневажають їх; Ганеша матиме своїх махаджанів, а Бхайрон — ослячих погоничів, прочан та продавців цяцьок. Укоханий, вони тільки імена змінять, а таке ми бачили тисячу разів.
— Авжеж, вони тільки імена змінять, — відгукнувся Ганеша; одначе всі боги збентежено заворушились.
— Ні, вони змінять не самі імена. Тільки мене одного вони не зможуть убити, поки сходитимуться докупи дівчина і юнак або поки після зимових дощів наставатиме весна. Недарма, о Небесні, ходив я по землі. Мої люди ще самі не знають, що їм відомо, але я жив з ними, а тому читаю в їхніх серцях. Великі Царі, початок кінця вже народився. Вогняні колісниці вигукують імена справді нових богів, а не старих з новими іменами. Напивайтесь і наїдайтесь! Купайте ваші лиця в диму з вівтарів, поки вони ще не захололи! Приймайте жертви і слухайте бубни та цимбали, о Небесні, поки є ще квіти й співи. За людським рахунком кінець ще далеко, але ми, відущі, вважаємо, що він настане сьогодні. Я своє сказав.
Молодий бог умовк, і його брати довго дивились одне на одного в мовчанці.
— Такого я ще не чув, — зашепотів Піру на вухо своєму товаришеві. — Правда, часом, коли я мастив вали в машинному відділі "Гуркха", мене брав сумнів, чи справді наші жерці такі мудрі… Вже світає, сахібе. Вранці вони щезнуть.
Жовте світло розливалось по небу, темрява відступала, і гук річки стихав.
Раптом Слон голосно засурмив, ніби його вдарив погонич.
— Нехай судить Індра. Батьку Всього, говори! Що це ми чули? Чи таки Крішна бреше? Чи…
— Ви ж знаєте, — сказала Антилопа, підводячись. — Ви знаєте Загадку Богів. "Коли Брахма[28] доснить свої сни, небо, і земля, і пекло щезнуть". Тіштеся. Брахма ще снить. Сни приходять і відходять, і природа їхня міняється, але Брахма ще спить. Крішна занадто довго ходив по землі, і все ж я люблю його ще дужче за ту байку, що він нам оповів. Боги міняються, Укоханий, — усі, крім Одного!
— Атож, усі, крім Одного, що сіє любов у людських серцях, — відмовив Крішна, зав'язуючи пояс. — Почекайте ще трошечки, і самі побачите, чи збрехав я.
— Справді — ще трошечки, як ти кажеш, і ми побачимо. Іди ж до своїх хатин, Укоханий, і далі бав молодят, бо Брахма ще снить. Ідіть, діти мої! Брахма снить, і поки він не прокинеться, боги не умруть.
— Куди вони ділися? — спитав охоплений побожним страхом лашкар, ледь тремтячи з холоду.
— Бозна! — відповів Фіндлейсон.
Уже зовеш розвиднилось, але на мокрій землі під піпалом не було ані сліду ратиць чи лап. Тільки папуга верещав у гіллі, тріпотів крильми і струшував додолу рясні краплі.
— Вставаймо! Ми геть закоцюбли. Мабуть, опій уже вийшов з нас. Ти можеш іти, сахібе?
Фіндлейсон зіп'явся на ноги і обтрусився. Голова в нього боліла й наморочилась, однак дія опію вже минулась, і, хлюпаючи собі на чоло водою з калюжі, начальник будівництва Кашійського мосту думав, як це він попав на цей острівець і чи пощастить їм сьогодні вернутись, а головне — чи встояв його міст.
— Піру, я нічого не пам'ятаю. Я сидів під баштою, дивився на річку, а тоді… Нас змило повінню?
— Ні. Баржі відірвались, і ти, сахібе, кинувся їх швартувати.
Якщо сахіб забув про опій, Піру не мав ніякої охоти нагадувати йому.
— Чи так мені здасться… правда, було темно… та тебе зашморгнуло кінцем троса й скинуло в баржу. Ну, а я теж ускочив у ту баржу — бо це ж ми вдвох, та ще з Гічкок-сахібом, збудували наш міст, — і нас понесло за водою, мов верхи на коні, а тоді баржа налетіла на цей острівець, розбилась, і нас викинуло на берег. Я зняв великий крик, коли баржу відносило, і Гічкок-сахіб напевне вже шукає нас. А щодо мосту, то поки його будовано, так багато людей умерло, що він не може завалитись.
За бурею настала палюча спека, що гнала з мокрої землі всі смороди, і в ясному сонячному світлі неможливо було думати про нічні примари. Фіндлейсон дивився на річку, в бік мосту, аж поки очі заболіли від блиску текучої води. Ані берегів, ані мосту не було видно.
— Далеко ж нас занесло, — сказав він. — Диво, що ми не потонули сто разів.
— То невелике диво, бо ніхто не вмирає раніше призначеного йому часу. Я бачив Сідней, бачив Лондон і ще двадцять великих портів бачив, але… — Піру озирнувся на мокрий, побурілий храмик під піпалом. — Але ніхто в світі ще не бачив того, що ми тут бачили.
— А що ж?
— Хіба сахіб забув? Чи богів можемо бачити тільки ми, темношкірі?
— У мене була пропасниця… — Фіндлейсон уже знову неспокійно вдивлявся в обрій. — Мені марилось, наче на острівці повно тварин і людей, і вони розмовляли, але про що — не пригадаю. По-моєму, така течія для човна вже не страшна.
— Ага! Тоді це правда. "Коли Брахма доснить свої сни, боги щезнуть".