У вас нема двохсот тисяч війська, а в мене втричі більше; даю вам слово честі,— сказав Наполеон, забуваючи, що це його слово честі ніяк не могло мати значення,— даю вам ma parole d'honneur que j'ai cinq cent trente mille hommes de ce côté de la Vistule1. Турки вам не допомога: вони ні на що не здатні і довели це, замирившись з вами. Шведи — ними керують божевільні королі, і в цьому їх приречення. їх король був безумний; вони змінили його і взяли другого — Бернадота, який зараз же збожеволів, бо лише божевільний, будучи шведом, може укладати союзи з Росією. — Наполеон злобно усміхнувся і знову підніс до носа табакерку.
На кожну з Наполеонових фраз Балашов хотів і мав що відповідати; раз у раз він робив порух людини, яка бажає сказати щось, але Наполеон перебивав його. Проти безумства шведів Балашов хотів сказати, що Швеція є острів, коли Росія за неї; але Наполеон сердито скрикнув, щоб заглушити його голос. Наполеон був у тому стані роздратовання, в якому треба говорити, говорити й говорити, тільки для того, щоб самому собі довести свою справедливість. Балашову ставало важко: він, як посол, боявся осоромитись і почував необхідність заперечувати; але, як людина, він зіщулювався морально перед припадком безпричинного гніву, в якому, очевидно, перебував Наполеон. Він знав, що всі слова, які сказав тепер Наполеон, не мають значення, що йому самому, коли він опам'ятається, буде соромно за них. Балашов стояв, опустивши очі, дивлячись, як рухаються товсті Наполеонові ноги, і намагався уникати його погляду.
— Та що мені ці ваші союзники?— говорив Наполеон.— У мене союзники — це поляки: їх вісімдесят тисяч, вони б'ються, як леви. І їх буде двісті тисяч.
І, мабуть, ще більш обурившись з того, що, сказавши це, він сказав очевидну неправду і що Балашов у тій самій позі людини, покірної своїй долі, мовчки стояв перед ним, він круто повернувся назад, підійшов до самого обличчя Балашова і, роблячи енергійні і швидкі жести своїми білими руками, майже вакричав:
— Знайте, що коли ви настроїте Пруссію проти мене, знайте, що я зітру її з карти Європи,— сказав він з блідим,
1 слово честі, що в мене п'ятсот тридцять тисяч чоловік по цей бік Вісли.
перекривленим від злості обличчям, енергійним жестом однієї маленької руки вдаряючи по другій.— Так, я закину вас за Двіну, за Дніпро, і відбудую проти вас ту перепону, яку Європа, будучи злочинною і сліпою, дозволила зруйнувати. Так, ось що з вами буде, ось що ви виграли, віддалившись від мене,— сказав він і мовчки пройшов кілька разів по кімнаті, здригаючись своїми товстими плечима. Він поклав у жилетну кишеню табакерку, знову вийняв її, кілька разів приставляв її до носа і зупинився навпроти Балашова. Він помовчав, глузливо подивився просто в очі Балашову і сказав тихим голосом:—Et cependant quel beau règne aurait pu avoir votre maître!1
Балашов, почуваючи необхідність заперечувати, сказав, що з боку Росії справи не здаються такими тяжкими. Наполеон мовчав, не перестаючи глузливо дивитись на нього й очевидно його не слухаючи. Балашов сказав, що в Росіьчекають од війни всього хорошого. Наполеон поблажливо кивнув головою, начебто кажучи: "Знаю, так казати ваш обов'язок, та ви самі в це не вірите, я переконав вас".
В кінці промови Балашова Наполеон вийняв знову табакерку, понюхав з неї і, як сигнал, стукнув двічі ногою по підлозі. Двері відчинилися; шанобливо вигинаючись, камергер подав імператорові капелюха й рукавички, другий подав носову хусточку. Наполеон, не дивлячись на них, звернувся до Балашова:
— Запевніть від мого імені імператора Олександра,— сказав він, взявши капелюха,— що я йому відданий як і раніш; я знаю його досконало і вельми високо ціную його високі якості. Je п vous retiens plus, général, vous recevrez ma lettre à l'Empereur2.— І Наполеон швидко пішов до дверей. З приймальні все кинулося вперед і вниз по сходах.
VII
Після всього того, що сказав йому Наполеон, після цих вибухів гніву і після останніх сухо сказаних слів: "Je ne vous retiens plus, général, vous recevrez ma lettre", Балашов був певен, що Наполеон уже не тільки не забажає його бачити* але постарається не бачити його —ображеного посла і, головне, свідка його непристойної гарячності. Та на подив свій, Балашов через Дю-рока дістав запрошення цього дня до столу імператора.
На обіді були Бессьєр, Коленкур і Бертьє.
Наполеон зустрів Балашова з веселим і привітним виглядом. Не тільки не було в ньому виразу ніяковості чи каяття за ранішній спалах, але й навпаки, він намагався підбадьорити
1 —А тимчасом яке прекрасне царювання міг би %мати ваш государ!
2 Не затримую вас більше, генерале, ви одержите мого листа до государя.
Балашова. Видно було, що вже давно для Наполеона в його переконанні не існувало можливості помилок і що в його розумінні все те, що він робив, було хорошим не тому, що воно сходилося з уявленням того, що хороше і погано, а тому, що він робив це.
Імператор був дуже веселий після своєї верхової прогулянки по Вільні, в якій юрми народу з захватом зустрічали і проводили його. В усіх вікнах вулиць, якими він проїжджав, було виставлено килими, знамена, вензелі його, і польські дами, вітаючи його, махали йому хусточками.
За обідом, посадивши біля себе Балашова, він обходився з ним не тільки привітно, але й так, неначе він і Балашова вважав у числі своїх придворних, у числі тих людей, які співчували його планам і повинні були радіти з його успіхів. Серед розмови він заговорив про Москву і почав питати Балашова про російську столицю, не тільки як питає жадібний до знання мандрівник про нове місце, яке він має намір одвідати, а ніби з переконанням, що Балашова, як росіянина, повинна дуже тішити ця цікавість.
— Скільки населення в Москві, скільки будинків? Чи правда, що Moscou називають Moscou la sainte?1 Скільки церков у Moscou?— питав він.
І на відповідь, що церков понад двісті, він сказав:
— Навіщо така сила церков?
— Росіяни дуже побожні,— відповів Балашов.
— А втім, велика кількість монастирів та церков є завжди ознакою відсталості народу,— сказав Наполеон, оглядаючись на Коленкура за оцінкою цієї думки.
Балашов поважливо дозволив собі не погодитися з думкою французького імператора.
— У кожної країни свої звичаї,— сказав він.
— Але вже ніде в Європі нема нічого схожого,— сказав Наполеон.
— Даруйте, ваша величність,— сказав Балашов,— крім Росії є ще Іспанія, де так само багато церков і монастирів.
Ця відповідь Балашова, що натякала на недавню поразку французів в Іспанії, була високо оцінена, як розповідав Балашов, при дворі імператора Олександра і дуже мало була оцінена тепер, за обідом Наполеона, і пройшла непомітно.
По байдужих і недомислених обличчях панів маршалів видно було, що вони не розуміли, в чому тут полягав дотеп, на який натякала інтонація Балашова. "Коли й був він, то ми не зрозуміли його або він зовсім недотепний",— говорили вирази облич маршалів. Так мало була оцінена ця відповідь, що Наполеон навіть зовсім не помітив її і наївно спитав Балашова про те, на які міста йде звідси оряма дорога до Москви.
1 святою?
Балашов, який був увесь час обіду на сторожі, відповів, що comme tout chemin mène à Rome, tout chemin mène à Moscou1, що є багато доріг, і що в числі цих різних шляхів, е дорога на Полтаву, яку обрав Карл XII, сказав Балашов, мимоволі за-шарівшись від задоволення з влучності цієї відповіді. Не встиг Балашов доказати останніх слів: "Poltawa", як уже Коленкур заговорив про невигоди дороги з Петербурга в Москву і про свої петербурзькі спогади.
По обіді перейшли пити каву до кабінету Наполеона, що чотири дні тому був кабінетом імператора Олександра. Наполеон сів, помішуючи каву в севрській чашці, і показав на стілець біля себе Балашову.
Є в людини певний пообідній настрій, який дужче за всякі розумні причини змушує людину бути задоволеною з себе і вважати всіх за своїх друзів. Наполеон був у цьому настрої. Йому здавалося, що він оточений людьми, які обожують його. Він був переконаний, що й Балашов по його обіді був його другом і палким прихильником. Наполеон звернувся до нього з приємною і трошки глузливою усмішкою. '
— Це та сама кімната, як мені казали, в якій жив імператор Олександр. Чудно, правда ж, генерале? — сказав він, очевидно не маючи сумніву в тому, що це звернення не могло не бути приємним його співрозмовникові, бо воно доводило перевагу його, Наполеона, над Олександром.
Балашов нічого не міг відповісти на це і мовчки нахилив голову.
— Так, у цій кімнаті, чотири дні тому, мали нараду Вінцінгероде і Штейн,— так само глузливо, впевнено усміхаючись, продовжував Наполеон.— Чого я не можу зрозуміти,— сказав він,— це того, що імператор Олександр наблизив до себе всіх особистих моїх ворогів. Я цього не... розумію. Він не подумав про те, що я можу зробити те саме? — з запитанням звернувся він до Балашова, і, очевидно, ця згадка вштовхнула його знову в той слід ранішнього гніву, що був ще свіжий у ньому.
— І хай він знає, що я це зроблю,— сказав Наполеон, встаючи і відштовхуючи рукою свою чашку.— Я вижену з Німеччини всіх його родичів, Віртемберзьких, Баденських, Веймар-ських... так, я вижену їх. Хай він готує для них притулок у Росії!
Балашов нахилив голову, виглядом своїм показуючи, що він бажав би відкланятися, і слухає тільки тому, що він не може не слухати того, що йому говорять. Наполеон не помічав цього виразу; він звертався до Балашова не як до посла свого ворога, а як до людини, яка тепер цілком віддана йому і повинна радіти з приниження свого колишнього володаря.
— І нащо імператор Олександр прийняв начальство над
1 як усяка дорога, за прислів'ям, веде в Рим, так і всі дороги ведуть у Москву,
військами? До чого це? Війна моє ремесло, а його справа царювати, а не командувати військами. Нащо він узяв на себе таку відповідальність?
Наполеон знову взяв табакерку, мовчки пройшовся кілька разів по кімнаті і раптом несподівано підійшов до Балашова і, ледь усміхнувшись, так впевнено, швидко, просто, неначе він робив яку-небудь не тільки важливу, але й приємну для Балашова справу, підняв руку до обличчя сорокалітнього російського генерала і, взявши його за вухо, злегка смикнув, усміхнувшись лише губами.
Avoir l'oreille tirée par l'Empereur1 вважалося дуже великою честю і ласкою при французькому дворі.
— Eh bien, vous ne dites rien, admirateur et courtisan de l'Empereur Alexandre?2 — сказав він, наче смішно було бути в його присутності будь-чиїм courtisan і admirateur3, крім його, Напо* леона.
— Чи готові коні для генерала? — додав він, трошки нахиляючи голову у відповідь на уклін Балашова.
— Дайте йому моїх, йому далеко їхати...
Лист, якого привіз Балашов, був останній лист Наполеона до Олександра.