З кимвалів куриться довгий дим
музичним супом, супом, в якому
мертвець імбиром натирає кістки…
І всім навколо – байдуже,
що завтра дитячі голови,
згідно етиці каруселі
тюрбанами будуть замотані,
і піднімуть жіночі убори
вище колін чоловіків, які
чекають вже тільки на монстрів…
Потім циганка пір'я скуйовдить,
скльовуючи з долоні метафори,
в її моторошних заклинаннях
рожеве на чорне зміняється…
Хоч долю ми бачимо, наче зразок,
вона нам все-рівно вертається.
А іноді йдем, як у маренні,
слідами давнього саду.
І Марія, примирення бажаючи,
скаже: "Не будь іконоборцем,
згадай-но, бачиш, колодязь?
І коли яблуко ділили навпіл,
на однакові смарагдові частки,
то часто тоді уявляли:
Як землю Бог ножем розділяв –"
"– то став тут екватор, красуне моя!
Я вже третє вітрило поставив,
а ти до пеналу сховала троянду,
і на цім кораблі є каюти атласні,
і все те майбутнє – наше!
Було вже їй стільки років,
що кожний з нас був невчасно.
Багатозначність – потім,
не знаючи про ангельські промені,
грянули громом історичні події,
коли бунту насіння кинув нам Бог,
насіння, що впало до нашого світу,
стало часткою світу, часткою світу…
Мої райські фрази за всім отим шумом
вже не можна було аж ніяк почути…
Вона була там, там… І все-таки тут…
Її було багато або… недостатньо,
це був просто образ, образ буття,
але для мене такий недосяжний,
що кидав у розпач моє життя!
Але глянь, любий, ось дерево,
а під ним – драконова скеля,
де ми гралися в чудові ігри,
були героями давніх міфів…
І бондарня ще там, на тому місці,
де в купах обручі зім'яті лежать,
і тільки ми двоє могли сказати:
ЗАПРОШУЄМ НА ВЕЛОДРОМ БУФФАЛО,
ВСТУП ЗАБОРОНЕНИЙ ЛЮДЯМ З ТІЛАМИ!
Але час не був тоді часом,
коли вранці скидали ми ковдру,
і прояв деміурга всередині нас
зафіксовував чистий образ
первісного незнання…
Воно ні до чого ще не звикло,
але хотіло б кудись проникнути,
дізнатись, чи хитається зуб зміїний
і чи шумить море в мозку у риби…
Час не був тоді часом, але ти зміряв
міркою смерті, на яку не чекав…
І можливо саме через страх до неї
ми ніколи не хотіли нове вбрання.
Про що говорили ми на парканах,
коли ячмінь на полях дозрівав?
Грім тріснув дверима гіркого відлуння,
коли в напівтемних сінях постав
Ті ягоди якось поєднані з храмом,
в якому врочисто стояли двоє
й служили службу у замішанні,
в руках тримаючи чашу із олова,
й тремтіло у ній, здавалося,
кілька крапель вина, промінчик,
що висвітлював священників тіні.
І ми тікали за вівтар сховатися.
І були ще книги, ті книги, ох,
що серцебиття твоє змінили.
За ними тягнулося давнє горе,
із них магічні фотони лилися…
І чернець стояв зі своїм гріхом,
і для того, щоб зникла його гординя,
засунув її з усієї сили
під сідло Бога, що стишує хід,
проїжджаючи на коні мимо ікони…
Що нас найбільше вражало –
це завжди нова гравітація слова,
що від землі відштовхнутись бажала.
О, тотальна сила розмови
в зірковому порядку ідей,
нехай самотність буде постійною,
коли поет іде від людей,
можливо, він уже божевільний,
бо залишаючи всіх, що брешуть,
він має біль у кожному часі,
той вічний біль, але без прикрас,
він має слова, що допомагають,
та ми, мов сліпці, їх не читаємо…
Ох, любий, що ж буде із нами далі?
Чому таємниця – уже не сіяє?
Бо люди бажають тіла, не слова,
поезію зводять лише до соломи…
Я читав? Не знаю… Хвилинка та
завдавала мені стільки праці,
що знову і знову до мене верталась,
в робочий день мого існування,
а це вже – тупикова ситуація.
Десь там… я тебе рано втратив,
ту жінку, що була мені дорога,
якісь невідомі стосунки шукав,
а мовчання йшло разом з чутками…
Коли б не був я близьким до чуток,
ти мала б простір для інших думок,
і ти б могла на чутки не зважати,
закони суспільства – переступати!
X
Мороз пересолив… І звичайний день
кристалізується шорсткою поверхнею.
Присоском ковзає житель місцевий,
сухий, як корм, як пісна вечеря,
що тільки рибу вживає щодень…
Але сонячне світло завтрашнє
буде смикати за соски бурульки,
і вони, згідно вроджених правил,
капотітимуть в снігові пелюшки…
Ліс скрипів. Отримав нові черевики.
Повітря забивало дух. І від смаку вуст
я був змушений до Неба тулитися,
як до каші – маленька крупинка.
Хоча кучугури снігу вже танули,
килим снігу дірками промовив:
що з приходом тепла весняного
він був дуже добрим до молі,
а весна – породжує викрики
тих, хто днями сидить у барі,
лікує хвороби свої скандалом…
Дівчата закривали білилами
свої груди, тіло, коліна,
закидаючи ключі – подалі…
Сироватка ранку – зламала сон,
розлився він по землі молоком,
і в ньому зморшки вмиває гном.
Але ніхто не хотів твердих правил…
І в місті вже почали лаштувати
закони повіям, на їхні брови,
де діва могла волосся продати
з прибутком під назвою непокора…
Тільки пізніше (пізніше вже майже)
дар чудодійності – падає вгору,
і, перетворюючись на природу,
виходить із неї готовою формою…
І коли чудодійність ту відчуваєш
в неяснім полоні смутку в темряві –
сонце, неначе ілюмінатор,
приходить літом тебе огортати.
Вже літо? Де воно?.. Там, де тінь
мандрує прозорими пагорбами,
і зла невралгія електродротів
почне оригінали ті шарпати,
з її емоційною непостійністю…
Адже кроти, що завжди є босі,
постійно викопують щось у росах,
на сто курганів нарили землі,
й ніхто не скаже їм: досить, досить!..
Меланхолія завжди повертається
в ангари душі із ноткою в голосі,
що я – лише гість, ох, завжди гість
а іншим – це тільки здалося!
Час урочисто творити звичай…
Подоїти місяць, замісити тісто
на калач із маком, як на хрестини,
і рано вранці його подавати
на світло-туманній скатертині.
Туман висох в гірких краплях брому,
Зачепившись в рукавах дерев
траурними пов'язками після погрому,
що тривожать моє серце щодень…
А світло знань, що довго тремтить
в найдовшій труні дикого лісу,
це світло ще, попри все, горить,
бо має надію прожити більше.
Потім він з'явився метеликом
над трояндою, і фортеця – впала…
В безмежному ритмі моментів
прощання моє – розвалювалось
саме тоді, коли я звикав
шукати, метаючись по коридорах,
гребінець, шпильки, і все так скоро,
і біг з цим і з трояндою – до Марії,
стояв перед нею сором'язливо:
і з божевільними очима,
і з ніжністю, що статуям надає крила,
щасливий, коли смів подати їй шарф,
якби надворі – похолодало…
Під ясними ясенами –
стаєш щасливий, коли відчуваєш
її рух, що ніжністю мене огортає:
коли трималась рукою за моє плече,
аби швидше вже витрусити
камінчик з червоного черевичка…
І як питали ми свою долю –
коли поряд ми будемо знову,
і коли повернемось до своїх справ,
і що з того дивовижного вийде,
нас вже розвертала зворотна сила
до двох порожніх власних форм,
де відчувався металевий холод!
XІ
Поїзд, пофарбований назвами міст,
дав задній хід вперед – на крок.
Мухи станційних залів очікування
пересуваються з нами разом,
створюючи якийсь червоний тон…
А там – зондаж стоязикий…
Під нерівним стовпом блимає
краплями молока лампове вим'я,
а десь сором'язливий саксофон
застібає ґудзики черевика
на оголеній ніжці жіночої ноти,
поки свистки ще мають бажання
вибирати вугілля з білої йоти.
А ворон злісно кряче на курган
на могили, на бугор, на костел…
Вітер гірко подув водночас
на мене числом анонімних імен,
і відчув я себе так добре, на жаль!
На жаль? Та ні! Нехай би жили
ті мертві, що кров колись з нас пили,
проте ніколи не перелили
кров із наповнених святістю чаш,
які нас рятують, рятують нас…
Хотіли б прийти сюди за повітрям
щоб показати, які вони світлі.
Неначе той пес. А вітер…
На фронтоні цвинтаря – образ
того, хто ходив колись босим.
Тут були своєрідні ломбарди,
в яких терпляче чекали,
що Бог їм за все заплатить…
Сьогодні лише суєта відчувається,
могили провалюються крізь землю,
йде по ним протяг дохристиянський
з фатальною тріщиною посередині…
Даремно хтось метушиться в житті,
начищає латунь задоволення
зигзагоподібних своїх хребтів…
Собаки щось чули, вили пророче.
Щось чули і злісно так вили
на чистилище душ у тисняві,
і на кроки малі, і на милі
ритмів спекуляцій плісняви
стрясали місяць в його узорах…
Страждає каміння. Страждає сад…
Ох, де ми є, коли ми разом
в безсиллі скажем: ми тут, ми тут?
Де впало дерево, де впали сосни?..
Кругом є жалоба, кругом є плач,
і ніхто не знає, як в цій країні
натиснути на педаль газу
пульсу, що заперечує удари…
І в лахмітті тягнути свій вік,
ніби вічність була би більшою,
якби вічність була би біднішою,
що у своїй цнотливій семантиці
все тлумачила б навпаки.
Отрута великої кількості змій
спекою душної ідеології
звивається в замкнутих колах
в кожному з відкритих шляхів.
В падінні комет в небесах
він вибрав свій день і винагороду,
коли мусиш, мусиш, мусиш змітати
всеосяжний принцип любові.
І подорожній – знову зляканий,
до мікроскопічних часточок тіла,
коли проектує на свій екран
вагони днів, не так вже й страшні,
як злочин, захований у майбутньому,
ніж хвора гордість, що є в минулому…
Пройдіть у купе… Це є постійним,
постійним є те, що ще недозріло
під сонцем нервів під назвою шок.
В темряві отрути смертельної,
у колі брехні, в гнилій серцевині,
де кожний є її власним соком –
я вже не можу, я вже не можу…
Ох, я вже не можу, Боже, о ні!
Бути в бідах і пекла торкатися,
схрестивши руки на цьому вогні,
що Абсолютом нам повертається –
а ти чекаєш, чекаєш на рух,
ти, що колись був вітром історії.
Чого ти чекаєш, чого? Життя?
Вважаєш себе поетом, що п'є
громи власного самозабуття
в трагедії, куди ти мав відійти,
щоб чути голос нереальності,
але що він, яка з нього користь?
Він все зіпсує, коли і похвалить,
він найближчий до тебе – в мовчанні,
коли відчуваєш кругом безнадію,
коли в сльозах від тяжкої праці
тобі вже краще бути самітнім,
він – буття з небуттям, він гість,
що криком платить за весь цей світ
і знову стає – до тяжкої праці,
коли меланхолія повертається
в ангари душі, котра не бачить,
не відчуває кісток і плоті…
В ієрархії тимчасовості
його відчай стає вічним,
але і цього – не буває достатньо…
Бо навіть для смерті мало місця,
котре залишаємо їй у віршах –
для її звичаю, її белькотіння,
неважливо, якою мовою –
вона єдина для всіх народів…
І навіть смерть те добре знає,
що пес і камінь з землі вигрібає,
а ми шукаємо щось космічне,
шукаємо те, що буде вічним.
Даремно шукаєм.