Кожні заручини належним чином сприскувалися, але, як звичайно, женихання, почате так весело, закінчувалося дуже скоро, наречений вдавався в журбу й філософську задуму.
— Хтось помер, — озвався один водій.
Капрал Мартін нашорошив вуха.
— Помер! Помер!
Двоє друзів підходили, пригнічені тяжким горем. Вони пройшли від площі Семи Брам до ринку Агва-дос-Менінос, повз причал з рибальськими баркасами, повз Кармелин будинок і скрізь розносили смутну звістку. Дізнавшись про Кінкасову смерть, кожен вважав за обов'язок відкоркувати пляшку. Хіба винні вони, вістуни скорботи й жалоби, в тому, що стільки люду трапилося на їхньому шляху і що Кінкас мав стількох знайомих і приятелів? Того дня в Сальвадорі почали пити куди раніше, ніж звичайно. Та й не дивина: не щодня ж помирає Кінкас Водожах.
Капрал Мартін, геть забувши про бійку, з колодою карт у руках пильно вдивлявся в обличчя приятелям. Вони плакали — ніякого сумніву, що плакали. Чорний Жевжик озвався здавленим голосом:
— Помер батько наш…
— Господи боже, чи не губернатор? — запитав один хлопець, не позбавлений почуття гумору.
Жевжик махнув ручиськом, і хлопець заорав носом у землю. Всі збагнули, що сталося щось серйозне. Чижик підніс угору пляшку й голосив:
— Помер Кінкас Водожах!
Колода випала з Мартінових рук. Лихий базарник переконався в слушності своїх найгірших підозр: карти розсипалися, тузи і дами фігурували в колоді в явному переборі. Але при імені "Кінкас" він збагнув, що тепер не до суперечок. Капрал Мартін взяв у Чижика пляшку, випив усе до денця і викинув її геть. Потім довгим поглядом обвів ринок, перехожих, вулицю з автобусами й ваговозами, рибальський причал. Нараз він відчув у душі пустку, перестав чути все довкола, навіть щебет пташок, що сиділи в клітках у сусідній крамничці.
Капрал Мартін не був плаксієм, воякам плакати не гоже, навіть якщо вони у відставці. Очі його примружилися, голос втратив хвалькуваті нотки, зробився майже дитинним.
— Як же це могло статися?
Позбиравши карти, він рушив у дорогу з дружками. Для повного збору бракувало тільки Баламута. Той не мав певного місцеперебування, лише у четвер і неділю його напевне можна було здибати на вулиці Волі, де він брав участь у капоейрі. Баламут ловив мишей та жаб і продавав їх у лабораторії для медичних досліджень та наукових дослідів. Тому його вельми шанували і прислухались до його думки. Як-не-як, він теж був науковцем — балакав з лікарями і знав багато мудрих слів.
Обійшовши майже все місто і добре набравшись, товариші нарешті здибали Баламута. Той чимчикував, загорнувшись у свій просторий піджак, ніби йому було холодно, і щось мурмотів собі під ніс. Про нещастя він уже знав і теж розшукував приятелів. Побачивши їх, він сягнув рукою до кишені. "По хусточку, — подумав Чижик, — щоб утерти сльози". Однак Баламут виловив з кишені зелену скрекотушку, блискучу, мов смарагд.
— Я припас її для Кінкаса. Ніколи мені не траплялося такої гарної.
IX
Вони поставали на порозі. Баламут простягнув уперед руку: на долоні, вирячивши очі, сиділа жабка. Вони тупцяли у дверях. Чорний Жевжик витягнув шию, щоб краще бачити. Баламут, збентежившись, сховав жабку до кишені.
Родина урвала жваву балачку й чотири пари очей злісно втупилися в непроханих гостей. "Тільки цього ще бракувало", — подумала Ванда. Капрал Мартін вихованням поступався лише Кінкасові. Він скинув благенького капелюха і вклонився:
— Добривечір, пані і панове. Ми прийшли його побачити…
І ступив до комірчини, приятелі рушили слідом. Кревні відійшли набік, і гурт оточив труну. Чижик спершу подумав, що сталася помилка: небіжчик не мав нічого спільного з Кінкасом Водожахом. Лише по усмішці вдалося його впізнати. Вся четвірка очам своїм не вірила, вони ніколи не могли уявити собі Кінкаса таким чистим, гарно вбраним, ошатним. Де й поділася їхня сміливість, увесь їхній хміль як рукою зняло. В присутності Кінкасових родичів, а надто жінок, вони сторопіли, збентежилися, не знаючи що робити, куди подіти руки, як поводитись перед небіжчиком.
Чижик, наквацьований, кумедний у своєму подертому фраку, дивився на приятелів, ніби благав тікати звідси якнайшвидше. Капрал Мартін роздумував, як генерал перед битвою, намагаючись вивчити сили ворога. Баламут уже відступив до порога. Лише Чорний Жевжик, а він тримався ззаду з витягнутою шиєю, не вагався ані секунди. Кінкас усміхався йому, і Жевжик усміхнувся теж. Тепер ніяка сила на світі не змусила б його піти звідси, покинути батька Кінкаса. Жевжик притримав Баламута за руку і докірливим поглядом відкинув прохання Чижика. І тут Капрал Мартін зрозумів — солдатові сором тікати з бойовища. Вся четвірка відійшла в дальній куток комірчини.
Так вони стояли мовчки, з одного боку — родина Жоакіма Соареса да Куньї: його дочка, зять, сестра і брат, з другого — приятелі Кінкаса Водожаха. Баламут устромив руку до кишені, щоб погладити злякану скрекотушку, йому так кортіло показати її Кінкасові! Вони рухалися немов у якомусь балеті: щойно друзі відступили від домовини, як туди підійшли родичі. Ванда кинула на батька погляд, сповнений погорди й докору. Навіть по смерті він волів товариства голодранців.
Авжеж, Кінкас чекав їх, через їхнє запізнення хвилювався, він хотів бачити біля своєї труни цих голодранців. А вона гадала, що взяла гору, що батько вгамувався, бо перестав нарешті лаятися. І Ванда подумала, що Кінкас скорився перед тим сповненим гідності мовчанням, яким вона зустрічала всі його вихватки. І ось коли дочка повірила в свою остаточну перемогу, на обличчі покійника знов заграла усмішка. Зараз він більше ніж будь-коли був Кінкасом Водожахом. Якби дочка не боялася зневажити пам'ять Отасілії, вона зреклася б боротьби, вернула б труну до похоронного бюро, продала б новий костюм за півціни якомусь лахмітникові і покинула б цей паскудний труп на Ладейра-до-Табуані. Мовчанка ставала нестерпною.
Нарешті Леонардо звернувся до дружини й до тітки:
— Вам час іти. А то вже темно.
Кілька хвилин тому Ванда тільки й мріяла піти додому й відпочити. Але тепер вона закопилила губки: ні, вона не любить так легко здаватися.
— Трохи пізніше.
Чорний Жевжик сів на підлогу, спершись головою об стінку. Баламут штурхнув його ногою: не гоже так розсідатися в присутності родини небіжчика. Чижик усе поривався йти, Капрал Мартін докірливо дивився на Жевжика. Але Чорний Жевжик відштовхнув ногу друга й заволав:
— Він був батьком для нас! Батько Кінкас…
Ванда здригнулася, як від удару. Леонардо й Едуардо теж скинулися, ніби їм дали ляпаса або плюнули в обличчя. Тільки тітка Марокас — вона сиділа на єдиному стільці — зайшлася сміхом, аж заколихалося на ній сало.
— Який він чудний!
Зачарований, Чорний Жевжик перейшов від ридання до сміху. Його регіт був ще моторошніший від виття. Він гримів, виповнюючи всю комірчину, але крізь нього до Ванди доносився ще чийсь сміх: Кінкас веселився від щирого серця.
— Яке блюзнірство! — зашипіла Ванда і розвіялася доброзичливість, яку вона відчула було до Жевжика.
Почувши докір, тітка Марокас устала зі стільця і почала снувати по кімнаті. Чорний Жевжик захоплено стежив за нею поглядом. Він озирнув її від голови до стіп і дійшов висновку, що ця жінка йому до вподоби; звісно, вона вже немолода, бідолаха, але зате яка здорова, гладка. Він цінував таких жінок. Не те що теперішні худорляві, їх і не обіймеш як слід! Ось би зустрітися з такою панею на пляжі, вони б не знудилися вдвох. Варто лише на неї глянути, зразу видно, на що вона здатна. Тітка Марокас заявила, що хоче піти — перевтомилася та й нерви. Ванда мовчки заступила її біля домовини. Вона була схожа на стражника, що пильнує свій скарб.
— Усі ми втомилися, — озвався дядько Едуардо.
— Жінкам справді краще піти, — додав Леонардо. Він боявся вечірньої Ладейра-до-Табуан, коли зачиняються всі крамниці і вулицю заполоняють волоцюги й повії.
Капрал Мартін, керований прагненням мирного співробітництва, ввічливо запропонував:
— Можливо, панове втомилися і хочуть подрімати, то ми за ним подивимося.
Едуардо добре розумів, що не слід цього робити: не можна, щоб усі родичі пішли і небіжчик залишився під опікою чужих людей. Але йому так кортіло прийняти їхню пропозицію, страшенно кортіло. Цілий день він був на ногах, обслуговував покупців, розпоряджався. Як тут не втомитися! Дядько Едуардо звик рано лягати, а вставати на зорі і завжди дотримувався цього правила. Повернувшись з крамниці, він мився під душем і вечеряв. Потім сідав у шезлонг, витягував ноги і відразу ж засинав. Брат Кінкас робив йому лише капості. Останні десять років він не знав, чого від брата й чекати. І ось тепер Едуардо доведеться не спати через нього цілу ніч, і до того ж за весь день він устиг кинути до рота лише кілька бутербродів. А чому б, власне, не залишити Кінкаса в гурті гульвіс, адже це його дружки, він водився з ними цілих десять років? А їм, людям статечним — йому, Марокас, Ванді і Леонардо, — нема чого робити в цій брудній конурі. Це якась щуряча нора, хіба місце тут членам такого порядного сімейства? Одначе дядько Едуардо не наважився сказати цього вголос. Адже Ванда так погано вихована, що може нагадати йому, Едуардо, про ті часи, коли він тільки робив перші кроки в комерції і не раз користувався щедрістю Кінкаса. Едуардо подивився на Капрала Мартіна досить доброзичливо.
Баламут, переконавшись у марності спроб підвести Чорного Жевжика, вмостився поряд з ним на підлозі. Йому дуже кортіло дістати жабку, хай би вона пострибала. Зроду він не бачив такої гарної. Чижик у дитинстві провів кілька років у єзуїтському притулку і нині силкувався добути з ослаблої пам'яті якусь молитву. Він не раз чував, що за небіжчиків треба молитися. До речі, чи був уже священик чи прийде завтра? Це запитання вертілося в Чижика на язиці, і він не витримав:
— А падре вже був?
— Прийде завтра вранці, — відповіла тітка Марокас.
Ванда докірливо глянула на неї: навіщо заводити балачки з цими каналіями? Та все ж тепер Ванда почувала себе краще: їй пощастило відігнати волоцюг у куток, вона змусила їх мовчати. Порядок відновлено. Але, зрештою, не сидіти ж їй і тітці Марокас тут цілу ніч! Спершу вона невиразно сподівалася, що непутящі Кінкасові дружки довго не затримаються, оскільки тут не подаватимуть під час чергування ні горілки, ні закуски.