На західній ділянці цієї арки від прибережної зони Середземного моря через лісисті гори та долини можна було дійти до краю пустелі, подолавши якихось 150 км, тоді як на сході відстань від гребня хребта Загрос через горбисті схили до алювіальної[7] рівнини Тигру дорівнювала лише 200 км. Розмаїття різних екологічних ніш, які могли досліджувати люди, що мешкали тут, було безмежним.
У період голоцену, що розпочався після останнього льодовикового періоду, фауна й флора регіону почали стабілізуватися. Горбисті схили Родючого Півмісяця стали природним середовищем для цілої низки диких трав, зокрема, сортів пшениці (одно— та двозерної) та ячменю, а дикі вівці та кози розповсюдилися ще більше на території Іранського нагір'я і більшої частини Анатолії. Дикі тури, предки свійської великої рогатої худоби, тримались у межах Іранського нагір'я, але заходили на захід аж до гір Загрос. Отже, приблизно за 10 000 років до н.е. племена мисливців-збирачів опинилися в одному середовищі з рослинами та тваринами, які вони згодом навчилися вирощувати та одомашнювати.
Були тут також і інші плюси. З джерел у східній і центральній Анатолії можна було легко видобувати обсидіан, чорне вулканічне скло, з якого виготовляли ріжучі знаряддя. Через мережі обміну подарунками обсидіан поширювався на великі відстані, так само, як і гарні мушлі із Середземного та Червоного морів. До того ж річки Месопотамії забезпечували легкі шляхи сполучення впродовж усього року. Разом ці фактори сприяли розвитку суспільних мереж, що поєднували розрізнені людські громади.
Цей маленький куточок Південно-Західної Азії, затиснутий між тектонічними плитами Євразії, Африки та Аравії, був тоді регіоном надзвичайного розмаїття та потенціальних можливостей, і, як ми побачимо пізніше, незабаром мав стати свідком першого вирішального переходу від мисливства-збиральництва до осілого відтворювального господарства, що стало початком цілої низки приголомшливих змін.
Розширивши фокус, Родючий Півмісяць можна розглядати як центр, оточений кількома периферійними регіонами. Найбільш вражаючим з них є долина Нілу – довга вузька смуга родючого намулу, яка прокладає свій звивистий шлях через величезну пустелю. Долина була утворена та живиться тропічними дощами, що випадають в глибині африканського континенту. Тут інший збіг природних обставин створив багате середовище для людської діяльності, але її завжди стримувала навколишня пустеля, отже розвиток тут мав свої обмеження.
На схід від гір Загрос лежить гірське плато Ірану, яке заходить на територію сучасного південного Афганістану та західного Пакистану, і закінчується горами Кіртхар і Сулайман, за якими поверхня різко знижується до долини Інду. На ранніх етапах розвитку це гірське плато можна обґрунтовано вважати периферійною зоною відносно Родючого Півмісяця та Месопотамії, адже воно знаходилося під культурним впливом насамперед із заходу. Невдовзі тут розвинулися власні самобутні культури, а пізніше ця земля стала осередком мега-держав. Контраст із іншою периферією в долині Нілу не міг бути більшим. Один регіон – ізольований і оточений пустелею. Інший – відкритий з усіх боків для культурних впливів сусідніх зон, і який займає все більш центральне місце із посиленням торгових зв'язків.
На схід від Іранського нагір'я лежить долина Інду. Інд та його основні притоки беруть початок у гірській системі Каракорум, і течуть на південь в Аравійське море через широку заплаву, обмежену на заході гірськими хребтами Кіртхар і Сулайман, а на сході пустелею Тар. З давніх-давен громади долини Інду мали контакти з громадами Родючого Півмісяця та Месопотамії. Без сумніву, тут були прокладені сухопутні маршрути через Іранське нагір'я, але шлях морем через Перську затоку, Оманську затоку та Аравійське море виглядає найшвидшим і найбезпечнішим. Сама долина також забезпечувала головну вісь сполучення між Центральною Азією та Індійським субконтинентом. Єдиною великою перешкодою був Гіндукуш, який доводилося долати через Балх, Кабул і Хайберський прохід. Саме шлях через долину Інду обрав Александр Македонський, повертаючись після своєї нетривалої експедиції до Центральної Азії.
1.16 Вирощування рослин і одомашнення тварин почалося на горбистих схилах Родючого Півмісяця в Південно-Західній Азії і незабаром поширилося на більшій території, утворивши центральну зону розвитку. Звідси практика відтворювального господарства швидко розповсюдилася на нові екологічні зони – Іранське нагір'я, долину Інду, долину Нілу та Європу, і станом на початок 5-го тисячоліття до н.е. добре вкоренилася на цих територіях.
Останньою периферією, яку треба розглянути, є Анатолія та півострівна Європа, що простягається на захід до Атлантики. Це помірна зона з атлантичним кліматом, яка, за винятком вищих гірських хребтів, була вкрита широколистяними лісами, що переходять у хвойні ліси на півночі, а на півдні змінюються характерною середземноморською флорою морського узбережжя. Це був регіон поступових змін, а не різких контрастів, що являв собою палімпсест[8] різноманітних середовищ, придатних для людського заселення та з широким набором природних ресурсів. Було кілька причин, чому Європа запізнилася з розвитком у порівнянні із центром Південно-Західної Азії, але є спокуса припустити, що головним фактором була її відносна комфортність і широка однорідність. Коли невдовзі після 11 000 р. до н. е. Євразія зазнала значного погіршення клімату, відомого як фаза пізнього дріасу, племена мисливців-збирачів півострівної частини Європи мали просто відійти далі на південь, не змінюючи свого традиційного способу життя: стимулів для імпровізації було небагато. У Родючому Півмісяці Південно-Західної Азії, де відступати було нікуди, єдиною стратегією була адаптація. Ця адаптація швидко призвела до розвитку відтворювального господарства. У Південно-Західній Азії відбувалися також інші складні процеси, але докладніше про них ми поговоримо в наступному розділі.
Яскравою ілюстрацією впливу господарських інновацій Південно-Західної Азії на решту Євразії є те, як широко методи вирощування пшениці розповсюдилися станом на приблизно 3000 р. до н.е. Всі регіони, що були периферійними відносно Родючого Півмісяця, тепер вирощували це збіжжя як основний продукт. Мапа поширення землеробства з центра у Південно-Західній Азії відображає рівень сполученості, що тепер поєднувала цей центр і периферію. Згодом в межах цієї ширшої зони виникали й переміщувалися різні осередки влади та інновацій, але після середини 1-го тисячоліття до н.е. між імперіями Іранського нагір'я та Європи утворився певний баланс влади. Старий осередок розвитку у Південно-Західній Азії тепер опинився між ними, і за нього часто воювали. Цей загальний географічний розподіл стає очевидним у протистоянні між римлянами та парфянами в ІІ ст. н.е., а також у боротьбі між християнською Європою та ісламським сходом у другій половині 1-го тисячоліття н.е.
Східноїазійський осередок
Ланцюги гір і гірських плато, що постали в третинному періоді, коли Індо-Австралійська плита зіткнулася з Євразійською плитою, утворивши Гімалаї та величезне Тибетське нагір'я, на сході переходять у серію нижчих гірських хребтів, що тягнуться з півночі на південь, і надають зернисту структуру рельєфу країн, які зараз відомі як М'янма, Таїланд, Лаос і В'єтнам. На сході, між Тибетським нагір'ям і Тихим океаном, лежить порівняно низинна центральна частина Китаю – переважно полога горбиста місцевість, яку перетинають дві довгі звивисті річки, Хуанхе на півночі та Янцзи на півдні.
1.17 Сільське господарство в Південно-Східної Азії виникло на Центральній рівнині Китаю. У північній частині цього регіону головними культурами були просо, а пізніше пшениця, тоді як у південній частині основою харчування був рис. На відміну від Південно-Західної Азії, що межувала з екологічними зонами, сприятливими для землеробства, де незабаром розвинулося відтворювальне господарство, Південно-Східна Азія була оточена екозонами, малопридатними для отримання врожаїв: степами, пустелями, гірськими плато та густими тропічними лісами.
Китай – це окремий світ, багате, тепле, помірне середовище, ізольоване горами Тибетського плато на заході, пустелями Внутрішнього Монгольського плато на півночі, та тропічними лісами на півдні. Його довгий морський кордон виходить до Тихого океану, що тут поділяється на два з'єднані моря: Південно-Китайське та Східно-Китайське (його північна частина відома як Жовте море), захищених ланцюжками островів.
Треба особливо підкреслити ізольованість Китаю. На відміну від центру Південно-Західної Азії, що має зручні шляхи сполучення зі своїми периферійними регіонами, природні зв'язки Китаю із зовнішнім світом були набагато більш обмеженими. Південно-Китайське море надавало доступ до індонезійських островів і, – для шукачів пригод – через Малаккську протоку далі до Індійського океану. Але рухатися вглиб континенту було складніше. Фактично до Середньої Азії вели лише два шляхи. Одним із них був вузький коридор Ганьсу між горами Ціляньшань на північному краю Тибетського нагір'я і пустелею Гобі. Рухаючись ним, через Нефритові ворота можна було дістатися до шляхів, що йшли далі краями пустелі Такла-Макан. Інший маршрут проходив вузькою смугою степу, що йшла на північ від річки Хуанхе навколо пустелі Гобі до монгольського степу, а потім до Алтайських гір і казахського степу за ними. Ці два маршрути відігравали дуже різні ролі в історії Китаю. Ймовірно, що степовим шляхом до Китаю потрапляли західні знання, зокрема технології виробництва міді та бронзи, і саме зі степу китайці дізналися про силу коня та колісниці, стикаючись віч-на-віч із вершниками з півночі під час набігів і завоювань. Коридором Ганьсу, з іншого боку, користувалися торговці та китайські війська, коли в період правління династії Тан за імператорським наказом здійснювалася територіальна експансія на захід.