Нарешті Трібуйяр, знівечений і закривавлений, підвівся. Жюло скористався нагодою й щосили вдарив його ногою в пах. Високий Трі– буйяр упав ниць і почав блювати та бризкати слиною. Він дістав своє. Ми за себе постояли.
Двоє наглядачів, що спостерігали цю бійку, не наважилися накинутись на нас. Вони вдарили на сполох і викликали підкріплення. З усіх боків збіглася охорона, і на нас посипався град ударів кийками. Мені пощастило: мене швидко оглушили, і я вже не відчував побоїв.
Потім мене, зовсім голого, кинули до залитого водою карцеру, двома поверхами нижче. Помалу я опритомнів. Обмацав себе рукою. Все тіло боліло. На голові з дванад– цять-п'ятнадцять гуль. Котра година? Невідомо. Освітлення тут нема. Десь далеко лунає стукіт у стіну.
Стук-стук-стук. Це наш "телеграф". Я також маю двічі постукати в стіну, якщо хочу дістати якесь повідомлення. Постукати, але чим? У темряві я не знаходжу нічого такого, чим можна скористатися. А кулаками не стукнеш, їхніх ударів ніхто не почує. Я ступаю в той бік, де, як мені здається, мають бути двері, – там не так темно. І наштовхуюсь на залізне пруття, якого досі не бачив. Помацавши руками, пересвідчуюсь, що від дверей карцеру – десь на метровій відстані – мене відділяють грати, ті самі, на які я нашФовхнувся. Отже, якщо хтось увійде до небезпечного в'язня, той не зачепить його, бо замкнений у клітці. Наглядач може розмовляти з в'язнем, кидати йому їжу, обливати його водою і ображати, нічого не боячись. Але, з іншого боку, він не може в'язня й ударити, бо, щоб дістатись до нього, треба відімкнути грати.
Стукіт час від часу повторюється. Хтось мене викликає? Чи той чоловік вартий того, щоб йому відповідати? Адже ризикувати не слід – мене можуть схопити на гарячому. Ходячи сюди-туди, я щомиті можу набити собі лоба. Зрештою наступаю на щось тверде й кругле. Піднімаю предмет, це – дерев'яна ложка. Поспішаю відповісти на стукіт. Припавши вухом до стіни, слухаю. Стук-стук– стук-стук, пауза, стук-стук. Я відповідаю: стук-стук. Для того, хто мене викликає, ці два удари означають: "Стукай далі, я слухаю". Стукіт поновлюється. Хтось швидко відстукує літери абетки: "а", "б", "в", "г", "д"… Зупиняється на літері "м". Я різко стукаю один раз у стіну. Таким чином він здогадується, що я записав літеру "м". Потім іде "е", "т", "е" й інші. Він вистукує м<ені: "Метелику, як ти там? Тебе дуже побили? Мені зламали руку". Це Жюло.
Ми перестукуємося понад дві години, не турбуючись про те, що нас заскочать. Ми просто захопилися своїм "телеграфом". Я передаю йому, що мені нічого не зламали, що на моїй голові повно гуль, але ран на тілі немає.
Він бачив, як мене тягли за ногу по сходах униз, і розповідає, як щоразу билася моя голова, падаючи із східця на східець. Жюло не втратив свідомості. На його думку, "Трібуйяр дістав серйозні опіки.
Три швидкі удари, які повторюються ще раз, попереджають мене, що наближається небезпека. Я перестаю стукати. І справді, за якийсь час відчиняються двері. Лунає крик:
– Відійди в глиб карцеру, сволото! І стій там струнко! – Це новий тюремний наглядач із числа в'язнів. – Моє прізвище Батон[3], саме прізвище, а не прізвисько. Бачиш, воно відповідає моєму ремеслу. – Великим морським ліхтарем він освітлює карцер і моє голе тіло. – Ось тобі одяг. Не смій ступати й кроку вперед. А це тобі вода й хліб. Не жери всього зразу, бо цілу добу нічого не дістанеш[4].
Він кричить, мов навіжений, потім підносить ліхтар собі до обличчя. Я бачу, що він усміхається, та ще й незлостиво. Потім прикладає палець до губів і показує на одяг, що його залишив. Мабуть, у коридорі стоїть охоронець, і наглядач дає мені зрозуміти, що він мені не ворог.
І справді, в окрайці хліба я знаходжу шматок вареного м'яса, а в кишені штанів – яке щастя! – коробку сигарет і запальничку з крихтою трута. Такі подарунки тут варті мільйона франків. Дві сорочки замість однієї та вовняні кальсони, що сягають мені до щиколоток. Я завжди згадуватиму цього Батона. Виходить, він винагороджує мене за те, що я знешкодив Трібуйяра. До тієї сутички Батон був тільки помічником наглядача. А тепер, завдяки мені, він став титулованим начальником. Одне слово, якби не я, то Батон навряд чи посунувся б угору, тож він виявляє мені свою вдячність.
Щоб помітити, звідки долинає перестук "телеграфу", треба мати терпіння індіанців сіу, до того ж це може зробити тільки наглядач. Тому ліниві охоронці, задовольнившись катуванням Жюло, тепер цілком покладаються в цьому на Батона. Отож ми цілий день перестукуємось. Я дізнаюся, що чекати від'їзду на каторгу не так уже й довго – три-чотири місяці.
Через два дні нас випускають з карцеру й у супроводі охоронців – по двоє на кожного в'язня – ведуть до директорського кабінету. За столом, що навпроти дверей кабінету, сидять троє. Це своєрідний трибунал. Директор в'язниці виконує роль судді, його заступник і старший наглядач – роль присяжних засідателів.
– А ось і ви, молодчики! Що скажете?
Жюло дуже блідий, очі його підпухли. В нього, певне, гарячка. Усі ці три дні, мабуть, дуже боліла зламана рука.
Жюло тихо відповідає:
– Мені зламали руку.
– О, ви самі хотіли, щоб вам її зламали. Тепер знатимете, як накидатися на людей. Вас огляне лікар, коли прийде. Гадаю, це буде десь через тиждень. Чекайте і сподівайтеся – може, лікар і справді вам чимось допоможе. Але не думайте, що я спеціально викличу лікаря до такого негідника, як ви. Ждіть, коли тюремний лікар матиме час прийти сюди й оглянути вас. А поки що я й далі залишаю обох у карцері, до нового розпорядження.
Жюло дивиться мені у вічі й ніби каже: "Цей добре одягнений пан дуже легко розпоряджається людським життям".
Я знов обертаюся до директора й дивлюсь на нього. Йому здається, що я хочу щось сказати.
– А вам що, не подобається таке рішення? – питає він. – Що ви на нього скажете?
– Нічого не скажу, пане директоре, – відповідаю я. – Хотілося б тільки плюнути на вас, але я не зроблю цього – мені шкода слини.
Мої слова так приголомшують його, що він червоніє і в нього відбирає мову. І тут старший наглядач кричить до своїх підлеглих:
– Виведіть цього мерзотника й добряче полікуйте його! Сподіваюся, за годину він повзатиме навколішки й проситиме пробачення. Ми його провчимо! Я примушу тебе лизати мої черевики – не тільки верх, а й підметки! Візьміть його і дайте йому доброго чосу.
Двоє охоронців викручують мені праву руку, а ще двоє – ліву. Я лежу ницьма на підлозі з піднятими до лопаток долонями. Мені надягають наручники із затискачами, що стягують докупи вказівний палець лівої руки з великим пальцем правої. Старший наглядач підводить мене, мов тварину, за чуба з підлоги й ставить на рівні.
Мабуть, нема потреби розповідати, що вони зробили зі мною. Досить сказати, що мої руки були в наручниках за спиною одинадцять днів. Я завдячую життям Батонові. Щодня він кидав до карцеру скибку хліба, але із закутими руками я не міг його їсти. Мені навіть не вдавалося притиснути скибку головою до грат і відкусити від неї. Але Батон не дав мені померти з голоду, він почав кидати хліб невеличкими шматочками. Ногою я згортав їх докупи, лягав долілиць і їв, як собака. Кожен шматочок я добре пережовував, щоб нічого не пропало.
Коли на дванадцятий день мені зняли наручники, я побачив, що залізо вп'ялося в моє тіло, а подекуди на наручниках залишилася шкіра. Старший наглядач злякався, до того ж від болю я знепритомнів. Мене вернули до притомності, повели в медпункт і промили рани перекисом водню. Санітар зажадав, щоб мені зробили протиправцевий укол. Руки мої не рухалися в суглобах і не поверталися до нормального положення. Півгодини їх натирали камфорною олією, і аж тоді я випростав їх уздовж тіла.
Мене знову повели до карцеру, де старший наглядач, побачивши одинадцять скибок хліба, сказав мені:
– Зараз ти бенкетуватимеш! Але, дивна річ, ти не дуже й схуд після одинадцятиденного посту…
– Я пив багато води.
– Ага, розумію. Тепер багато їж і набирайся сили, – сказав він і пішов.
Сердешний йолоп! Він певен, що я одинадцять днів нічого не їв, і тепер йому хотілося б, щоб я нажерся за один раз і помер від пересичення. Та він прорахувався.
Увечері Батон приносить мені тютюну й паперу. Я довго курю, випускаючи дим у грубку, яку, звісно, ніколи не топлять.
Трохи згодом я стукаю до Жюло. Він теж гадає, що я одинадцять днів не їв, і радить мені починати їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, щоб якийсь негідник не підслухав мене. Рука Жюло в гіпсі, але він не занепав духом і вітає мене з тим, що я витримав нелегке випробування.
За його словами, партія в'язнів для відправки на каторгу скоро буде готова. Санітар сказав йому, що вже надійшли ампули з вакциною для щеплень каторжанам. Звичайно, її доставлять сюди за місяць раніше. Жюло запитує мене, чи зберіг я свою капсулу, – це велика необачність з його боку.
Так, я її зберіг, але що я робив, аби врятувати своє багатство, того не описати. У мене в прямій кишці страшні рани.
Через три тижні нас виводять з карцеру. Що сталося? Видають мило й посилають митися під чудовий теплий душ. Я відчуваю, що повертаюся до життя. Жюло сміється, як хлопчик, а П'єро Бовдур аж промениться радістю.
Ми щойно вийшли з карцеру й не знаємо, що діється у в'язниці. Перукар не схотів відповісти на моє кинуте пошепки запитання: "Що нового?"
Якийсь незнайомець із бридкою пикою каже мені:
– Здається, вони помилували тих, кого замкнули в карцері. Мабуть, сюди має приїхати інспектор, і вони його бояться. Головне – ми живі!
Нас розводять по звичайних камерах. Ополудні в своєму першому за сорок три дні гарячому супі я знаходжу тріску, на якій написано: "Від'їзд через тиждень. Завтра щеплення".
Хто надіслав мені ту звістку?
Я так ніколи про це й не дізнався. Звісно, нас попередив хтось із в'язнів. Він знає: якщо про це довідається один із нас, то повідомить усіх. Звичайно, до мене його послання потрапило цілком випадково.
Я швидко відстукую до Жюло: "Передай далі".
Цілу ніч я чую перестук. Але сам уже не стукаю.
Мені дуже добре в моєму ліжку. Я більше не хочу мати прикрощів.