Такий, наприклад, носорог, страховисько, з рогом на рилі й очицями, мов два ґудзички. Або гіпопотам з головою, як довбня, і блискучою шкірою. Він майже весь час не вилазить із води. Або крокодили, що лежать нерухомо, ніби мертві, як опудала, напхані соломою. Відчуваєш, як стежать за тобою їхні сірі рухливі очі. Черепахи, схожі на великі каменюки, розкидані на березі річки. Та ось камінь піднімає тоненьку зміїну голівку, ворушить лапками, починає пересуватися і гризти зелений листочок салати. Змії сплять, зморені спекою. Позіхне котра — і з рота вислизає роздвоєний чорний язик. У жирафи клітка висока, без стелі. Голова її ніби стримить на березовій жердині. Звідтіля жирафа поглядає на капелюхи відвідувачів. Верблюди сонно кліпають, звісивши нижню губу. Підходять, коли їх кличуть, простягаючи кусок картону замість бублика. Страус ковтає ґудзики, цвяхи, і, очевидно, в животі у нього ціла крамниця, де є всього: ключі, пряжки, шпильки. Чорна пантера нишпорить від рання до вечора по клітці, не підводячи очей. Час од часу натикається мордою на залізне заграття. Штовхає його, але воно не подається: грати не розступаються, не пускають її на волю. І пантера кружляє невпинно коло за колом. Глянеш на ту ходу — і паморочиться голова.
Є ще тут усякі чудернацькі звірі: довгорила свиня, яка зветься мурахоїд, качконіс із пташиним дзьобом.
Не будемо говорити про папуг. Ці самі за себе скажуть! Белькотять, вигукують, горлають, аж у вухах лящить.
Та найвеселіше довкола кліток з мавпами. У них зморщені обличчя і ніби вилинялі долоні. З ними ніколи не занудьгуєш. Їхнім витівкам немає меж. Вони чіпляються за грати, простягають лапи і просять гостинців. Одна розлузує горіхи, аж сиплються шкаралупи. Друга, коли їй замість цукерки кинеш чималого ґудзика, пожбурить його тобі на голову і виставить тебе на посміховисько. Третя корчить гримаси, четверта зирить у дзеркало. А є й такі, що колупаються в зубах чи канючать гребінця, щоб зробити собі таку зачіску, як у приборкувача.
Деякі з них малесенькі. А горила більша за волосату печерну людину.
Горила весь час сумує, неквапно жує банани та помаранчі й думає про іншу землю. Може, думка її витає в лісі, в якому вона народилася і якого ніколи не побачить.
В іншому місці — клітки з дресированими звірами: левами й тиграми, слонами та зебрами. А ось гадюки, які піднімають голови й похитуються під музику, коли індієць в тюрбані грає на сопілку.
Ці клітки більші й довші. Тварин доглядають і годують краще. Ніколи сюди не пускають публіку, бо це їх роздратовує і стомлює перед виставою.
Там же, у найвищій і найпросторішій клітці колись жив і Фрам.
Ніколи не треба було зачиняти за ним дверцята і брати їх на засув, як це робилося у клітках з іншими звірами.
Фрам закривав їх сам. Але коли хотів пити, відкривав двері й шукав, де б можна вгамувати спрагу. Відвідувачі злякано шарахали вбік. А Фрам ішов на двох лапах по свою пайку води і спокійно повертався на місце.
Тепер його клітка вже не тут. Її переставили до найупертіших і найдурніших звірів, яких ніхто не може навчити.
Ведмідь лежав, повернувшись спиною до людей.
Даремно кликали і манили його помаранчами, бананами, хлібом, бубликами.
Фрам навіть не ворушився. Поклавши голову на лапи, уткнувся в найтемніший куток, ніби спить.
Проте йому не до сну.
Фрам пробував зрозуміти, що йому коїться, та це йому не вдавалось, бо розум найкмітливішого звіра не може збагнути й дещиці того, що розуміє й пояснює людина. Він щось уривчасто згадував, але все ніби розпливалося в густому тумані.
Колись він був спритним гімнастом і еквілібристом. Умів жартувати й розумів людські жарти. Любив дітей, і діти любили його. Йому подобалися оплески, і публіка завжди йому аплодувала.
Та враз все ніби вивіялося з голови. Він забув усе, що знав.
Тепер його тримали тут, у найтіснішому кутку, серед звірів, які гарчали, шкірились, ревли, і тому ніхто не хотів на них дивитися, бо навіть за багато літ вони не звикли до людей.
Інколи його колишній дресирувальник приходив глянути, що він поробляє.
Заходив до клітки, ніжно гладив його хутро й запитував:
— Що тобі скоїлось, друже Фраме?
Фрам опускав смутні очі. Ніби просив вибачення. Ніби говорив: "Нічого не розумію. Прости мені… Видно, така наша ведмежа доля…"
Дресирувальник хитав головою і давав Фрамові цукерку, а їх він завжди носив у кишені для улюблених звірів. Фрам хапав цукерку лапою і вдавав, що дуже зрадів.
Та щойно дресирувальник йшов, він кидав цукерку додолу. Вона нагадує йому ті часи, коли який-небудь хлопчик у цирку давав йому жменю цукерок, а він підкликав інших дітей і ділився з ними гостинцями. А тепер все минуло. Ніхто вже не кричав: "Фрама!" "Фрама!" Ніхто не плескав у долоні: "Браво, Фраме!" Циркові робітники кидали йому їжу і ставили відро води, як дармоїдові, нікчемній тварині.
А дресирувальник гладить його, наче хворого.
Так допізна й лежить, увіткнувши голову у найтемніший куток.
Коли закінчується вистава, гаснуть великі вогні. Всі сплять.
Не спить тільки Фрам. Його не бере сон.
Він вслухається у тишу незнайомого міста.
Десь далеко стукотять колеса запізнілих екіпажів, трамваїв. Доносяться сигнали автомобілів. Чути, як дихають звірі в клітках. Деякі уві сні стогнуть і гарчать. Вони снять рідними краями. Бачать себе в піщаних пустелях чи в диких кодрах, на волі, в засідках, в погоні за дичиною. Інколи застогне і бенгальський тигр Раджа. Йому сниться, що лапу схопив залізний капкан. Він кидається і рветься. Потім схоплюється і вдаряється об грати; відчуває, що ява жахливіша, ніж сон, ніж залізні зуби капкана. Бо тоді він мучився сім діб, знесилився і чекав смерті. Тепер же його гнітило щось страшніше за смерть. Він ув'язнений у клітці й мусить слухатися шовкового батога. Він, беззахисний, мусить терпіти наругу від мавп, які жбурляють йому на голову шкірку від помаранчів. Все це його дратувало, і він починав ревти. Тоді всі звірі в клітках прокидалися від своїх блаженних снів. Вмить вони забували милі видіння: розуміли, де знаходяться. Їм ставало ясно, що вже ніколи не побачать лісів і гір, гір і пустель, льодів і озер. Ніколи. Ніколи, опріч сну. І всі починали ревти, мукати, стогнати.
Весь звіринець сповнявся неймовірним гамором.
А собаки, далеко в місті, настовбурчивши шерсть, починали й собі гавкати та вити.
Таке змагання пробуджувало місто від сну.
Згодом ревище вщухало. Звірі знову засинали і знову на крилах сну переносилися у свої далекі світи, яких ніколи не побачать увіч.
Бенгальські тигри знову никали по лісах, в яких до самої землі спускалися ліани, пурхали метелики завбільшки з пташку і пташки, маленькі, наче комахи.
Лоскотав ніздрі звабний запах, сповнений вогкістю узбережжя й ароматом квіток лотосу. Тигри піднімають морди й жваво нюхають, щоб одрізнити запах антилоп, здобичі, від запахів свого брата, тигра. Та в ніс б'є сморід стаєнь і гною. Все розвіюється. Крім важкого, поганого сну.
Фрам у темряві спинається на задні лапи. Пробує повторити все, що знав і вмів тоді, коли легко виходив на арену й публіка стрічала його оплесками.
Стає на передні лапи, йде. Пробує перевернутися через голову. Вперед і назад. Кланяється вправо, вліво й дякує уявним глядачам. Нібито ще щось знав, та ніяк не може згадати. Клітка занадто тісна.
Знову опускається на чотири лапи, як усякий ведмідь.
Забивається у свій куток і намагається заснути.
Він волів би, щоб йому наснилися білі простори з вічною кригою й снігами, з тріскучими морозами й заметілями.
Та сни надто короткі, і далекі згадки губляться в тумані.
Фрам народився далеко, в полярних льодах
Пізно, коли скліплювалися повіки, Фрамові завжди снилося одне й те ж.
Перед ним пропливали хвилюючі пригоди далекого дитинства, згадки про яке розгубилися за довгі роки.
Це була історія маленького білого ведмежати, яке підібрав в північнім краю молодий ескімос, привіз у теплий порт один матрос і продав у цирк.
Ведмежа виявилося спритнішим за своїх братів. Воно було не таке полохливе, сильніше, кмітливіше. Швидше засвоювало науку. Здружилося з людьми. Розуміло, що їм приємно, а що ні, що йому дозволено, а що заказано.
Поступово від вистави до вистави Фрам здобув славу, став дорослим ведмедем, який сам виходить на арену виступати без приборкувача і щоразу вигадує новий жарт.
Він забув, що колись блукав далеко, у крижаній пустелі, де день і ніч тягнуться по шість місяців, де день і ніч складають рік. Забув. Думки його ніколи не поверталися туди.
Він жив серед людей. Був їхнім другом, улюбленцем. Здавалося, вмів читати в очах бажання й радість, розумів їх смуток.
Тепер той віддалений, давній світ раптом пробудився в ньому. Прийшло, ввірвалося і закружляло уві сні все забуте.
Йому завжди снилося одне й те ж. Спочатку безпросвітна темрява. Холодна і вогка ніч у крижаній печері. Там, на острові, оточеному крижинами, народився Фрам. Він народився вночі, а ніч тягнеться там півроку. Півроку не виглядало сонце. На небі поблискували зорі, й інколи визирав місяць. Але найчастіше — темрява, бо зорі й місяць були оповиті хмарами, а віхола крутила вихори, ревла й вила. Лід тріщав од морозу, від жаху настовбурчувалась шерсть. Як і всі ведмежата, Фрам народився сліпим. Через п'ять тижнів він став бачити.
До печери снігу не надувало. Тільки доносилося знадвору завивання вітру. Скрізь довкола виблискував лід.
Ведмежаті було тепло: шерсть ведмедиці захищала його від дошкульного холоду.
Ведмежа шукало мордочкою теплого молока. Відчувало, як мати лиже його, гладить лапою.
Фрам прокидався сам.
Часом ведмедиця його залишала, йдучи по їжу.
Він не міг збагнути всього цього, часто прокидався в темряві й самотності. Починав тихо скиглити, ніби когось кликав. Замерзлий і зляканий, повертався мордою до крижаної стіни.
Йому було холодно. Надворі гуркотіли крижини, в повітрі носило куски льоду, а йому ввижалися кроки.
Фрам засинав, скоцюрбившись од холоду. Прокидався знову зігрітий, радісний і розімлілий від сну. Мати знову побіля нього, він смокче тепле молоко, й м'яка шовковиста лапа пригортає його до грудей.
Він розумів, що повернулася добра істота, котра про нього дбає.
Та який же він був ще незграбний і дурненький!
Бо не знав, скільки у мами було турбот, як їй важко його залишати, вирушаючи на полювання.
Нехотя розплющив очі.