— Нам однаково вже час додому.
Діти знов посідали на драконів. Замахавши крилю ми, ті, нарешті, злетіли вгору. У пана Мехтеля волосся ще раз стало сторч. Діти помахали йому руками. Пав| Мехтель махав їм у відповідь, аж поки дракони зникли з очей.
Кинувши уважний погляд на телевежу, пан Мехтель повернувся до своєї будки. Гуляш з картоплею знову вичах. Але пан Мехтель більше вже не грів його. Він узяв до рук журнал з недокінченим кросвордом.
— Отже, восьме по горизонталі: острів-курорт? — Пан Мехтель узяв свій хімічний олівець. — Зовсім просто, — задоволено відзначив він, — МАЙОРКА.
Трикратний сигнал автомобіля сповістив про прибуття пана Мерінського. Через кілька секунд той уже зайшов до кімнати.
— Тепер ви знаєте, що нам зіпсувало телепрограму?
— Знаю, — відповів пан Мехтель.
— То що ж?
— Ці літальні об'єкти виявились драконами, — сказав пан Мехтель.
Пан Мерінський глибоко зітхнув і уважно поглянув на майстра по нагляду за телевежею.
— Так, так, — промовив він, — тут нагорі від самотності можна й розуму позбутися.
3
Франці й Шурлі вдруге повставали аж о дев'ятій. Тато вже понад дві години як пішов. Цього ранку він, на диво, не забув портфеля, зате взувся в різні черевики: ліву ногу впхав у темний, з гострим передком, а праву — в замшевий. Так він і ходить на роботі. Мама помітила, що черевики розпаровані, вже аж як узялася чистити взуття.
— Ви запросили своїх друзів? — спитала мама, коли вони всі троє посідали за стіл.
— Запросили, — відповів Шурлі. — Георг і Мартін прийдуть увечері о шостій.
— Добре, — сказала мама і поклала собі в каву три грудочки цукру. — По скільки ж їм усе-таки років?
— Мартінові — п'ятсот, — відповів Шурлі. — А Георг на сто двадцять вісім років молодший.
— Годі жартувати, — розгнівалася мама і допила відразу всю каву. При цьому їй щось попало в дихальне горло, бо цукор ще не весь розчинився. Мама закашлялась і почервоніла.
Сьогоднішній день Франці й Шурлі мають провести у тітоньки Анчі. Вони гостюють у неї двічі на рік. Дітям тітонька до вподоби. Мама називає її старою дивачкою, а тато (звичайно, не при ній) — старим опудалом. При ній він стримується.
У тітоньки Анчі невеликий будиночок, а що рідні в неї, окрім них, немає, то тато не наважується заборонити дітям час від часу навідуватись до неї. Тітоньці шістдесят п'ять років.
Старенька таки справді трохи дивна. За останні двадцять п'ять років вона жодного разу не кидала своєї домівки, принаймні свого невеличкого садка. У садку буйно розрослися бур'яни, а більше не росло нічого, і це страшенно дратувало сусідів. Вони казали, що бур'яни тітки Анчі загрожують сусіднім зразковим садам. В домі у неї завжди панував гармидер. Тітонька ніскілечки не шанувала прибирання. В будинку, крім неї, жили ще дві кицьки, папуга та шість золотих рибок. Купувати щось тітонька Анчі теж ніколи не ходила. Харчі їй привозила додому спілка "Їжа на колесах", бо тітонька Анчі всім здавалася людиною недужою. Коли молодий чоловік з фірми "Їжа на колесах" заходив до її будинку, вона сиділа на ліжку і стогнала. Насправді ж тітонька Анчі була ще нівроку.
Щоразу, коли приходили діти, тітонька Анчі докладно розпитувала їх про маму й тата. Її цікавило все, що сталося в сім'ї за останні півроку. Довідавшись, що тато сьогодні пішов на роботу в різних черевиках, тітонька просто зайшлася з реготу. Аж ось Франці і Шурлі стали розповідати про драконів. Тітонька Анчі спокійнісінько вислухала їхню розповідь і ніби зовсім не здивувалася. Навіть політ на драконах не здававсь їй великим дивом.
— Може, ми трохи тут приберемо? — спитав Франці. Звичайно, їй самій це не спало б на думку. Так їм наказала мама.
— І не думайте! — обурилася тітонька. — Тільки через мій труп. Бо після вас я тут нічого не знайду!
Тітонька Анчі знала безліч всіляких історій і за любки їх розповідала. Але частенько то були історії що їх діти вже чимало разів чули. Тоді вони казали про це, і тітонька розповідала все зовсім по-іншому. Вона була дуже метка на вигадки.
Десь біля четвертої години діти стали прощатися.
— Нам треба вчасно бути дома, — сказав Шурлі. — Сьогодні до нас на вечерю прийдуть Мартін і Георг.
— Уявляю собі, — сказала тітонька Анчі і зайшлася голосним сміхом.
Франці й Шурлі вже й вулицю перейшли, а в будинку все не вгавав сміх тітоньки Анчі.
Цього дня дракони зробили чи й не менш, ніж сподівалися, Георг одно скаржився, що в нього страшенно болять м'язи, і тому взагалі встав сьогодні аж після обіду. Вчорашнє тренування забрало в нього чимало сил. Та й Мартін натрудив собі крила. Але він не признавався братові.
Тата ще не було дома. Мама відчинила дітям двері і ще в передпокої запитала, як там тітонька Анчі. Правда, вони ще й не відповіли, як мама вже знов кинулась на кухню щось там помішати. Франці й Шурлі зайшли до кімнати. Шурлі ввімкнув радіо.
О пів на шосту прийшов тато. У коридорі він хутенько зняв свої розпаровані черевики й шаснув до кімнати.
— Ну, чого зуби скалиш? — ще від дверей накинувся він на Шурлі, навіть не приглянувшись як слід, чи хлопець і справді всміхався.
— Я не скалю зуби, — сказав Шурлі.
— Ну, певно. Я ж бачу. Та й нема чого. Це з кожним може трапитись.
— Що може з кожним трапитись? — поцікавилась Франці.
— Не питай по-дурному, — сказав тато і позирнув на радіо. — А це що за цигикання?
— Це твоя улюблена передача, — відповіла Франці. — "Мелодії минулих днів".
— Байдуже. Я не хочу слухати цього цигикання.
Франці вимкнула радіо. Тато, стогнучи, вмостився у своєму кріслі і взяв програму телепередач. З його тихого бурчання діти зрозуміли, що й сьогоднішня програма не дуже йому до серця.
Увійшла мама і принесла шість глибоких тарілок і ложки з виделками.
— То що сказали на роботі про твої черевики? — насмішкувато спитала вона.
Тато глибше пірнув у крісло і ще пильніше взявся до телепрограми, яку він, напевно, вже встиг вивчити напам'ять. Ззаду його голови зовсім не було видно, так глибоко він загруз у кріслі.
— Скоро мені доведеться вдягати тебе, як малу дитину, — сказала мама.
Аж тепер Шурлі таки всміхнувся.
— Принеси-но краще попоїсти, — зажадав тато.
— Доведеться трохи почекати, — сказала мама. — У нас сьогодні гості.
— До біса! — сказав тато.
У кухні мама приготувала рис, покуштувала все ще раз і за хвилину до шостої внесла їжу на таці в їдальню.
— Хоч би вони не спізнилися, — сказала мама.
— А мені байдуже, — обізвався тато. — Рівно о шостій я почну їсти.
І тут задзвонив дзвінок. Шурлі підскочив і побіг у передпокій відчиняти двері. Франці за ним.
— Це Мартін і Георг! — гукнув Шурлі.
— Вчасно прийшли! — похвалила мама і заходилася насипати суп у тарілки. — Запрошуй гостей до кімнати, — звернулась вона до тата.
Тато підвівся і вийшов до передпокою. У передпокої в нього вихопився короткий приглушений зойк Проте він швидко оговтався і сказав:
— До чого ці дурні витівки?
— Це Мартін, — назвала гостей Франці. — А це Георг.
Мартін трохи поміркував, чи не сказати йому "дуже приємно", але не сказав нічого й простяг татові кінчик правого крила.
— Що це за дурні витівки? — повторив тато. — Гарне маскарадне вбрання придумали, нічого не скажеш, але ж мама готувала їсти не на півкласу.
— Вони їдять зовсім небагато, — запевнила Франці. — Ось побачиш.
— Нічого я не збираюсь бачити, — обурився тато, — З мене досить! Геть усю цю компанію, зараз же! Тепер не карнавал. Через хвилину я прийду — щоб і духу їхнього тут не було! Зрозуміли?
Тато почовгав назад у кімнату, сів на перший-ліпший стілець біля столу й почав їсти суп. Мама розгублено дивилась на нього.
— Що сталося?
— Вечеря відміняється, — заявив тато, не кидаючи їсти.
— Чому?
— Тому що твоїм дітям заманулося пожартувати. Запросили цілу зграю в драконячих костюмах.
— Я запрошувала тільки двох, — сказала мама.
— Їх там з десяток в обох костюмах. Не менше. Я всіх прогнав.
Саме тоді грюкнули двері.
— Нарешті! — пробурчав тато і підсунув до себе другу тарілку супу.
Мама стояла біля столу і докірливо хитала головою.
— Ну, де ви там? — покликала вона дітей. — Боїтесь тепер зайти?
Відповіді не було.
— Де ви? Я з вами розмовляю.
Мама поклала на стіл ополоник і кинулась до передпокою.
— Татусю! — гукнула вона. — Іди-но сюди!
— Не піду, — сказав тато. — Що там?
— Дітей немає!
Тато таки встав і вийшов у передпокій. Там стояла тільки мама з букетом квітів у руках. Підставка для парасольок була перекинута. Її зачепив Георг, коли повертався, щоб вийти.
— Не хвилюйся, — сказав тато. — Вони, мабуть, пішли їх трохи провести.
— А ці квіти, напевне, для мене.
— Напевне, — сказав тато в тон мамі. — Напевне.
— Що тепер робити? — спитала мама.
— Нічого. Вони зараз прийдуть.
Тато повернувся й рушив до кімнати. Подумки вів уже взявся до третьої тарілки супу.
— Глянь-но сюди, — зупинила його мама і простягла посвідчення.
— "Мартін ДРАКОН", — прочитав тато. —Стривай. Одного з цих так званих нових друзів, здається, теж звати Мартіном?
Мама кивнула.
— Глянь-но на фотокартку.
Тато поглянув на фото в посвідченні, хихикнув, а тоді голосно зареготав.
— Цей Мартін на фотокартці справді схожий на дракона.
— Отож-то, — сказала мама.
Якийсь час обидва дракони, Франці й Шурлі йшли мовчки.
— Що ж тепер? — спитав Мартін.
Шурлі знизав плечима.
— Ми могли б залишитися у вас, — запропонувала Франці. — Хоч на одну ніч.
— Ні, так не можна, — зразу ж заперечив Георг. — Та й чому, власне? Те, що ваші батьки не захотіли з нами вечеряти, зовсім не диво.
— Мама вас запросила, — сказав Шурлі.
— Так, — відповів Мартін, — бо не здала, що ми дракони.
— Неправда, — запевнив Шурлі. — Ми їй казали, що ви дракони. І татові також.
Мартін зупинився.
— Але мама й тато не дуже слухали, — вів далі Шурлі.
— Вони майже ніколи не вислуховують нас, — сказала Франці. — Або тільки одним вухом.
— Якщо вас цілу ніч не буде дома, це тільки на гірше, — зауважив Мартін. — Ваші батьки турбуватимуться.
— Еге ж, — сказала Франці. — Може, й справді турбуватимуться.
Все це Мартінові не подобалось. Франці подивилася на нього. Мартін подцвився на Франці. Він дивився їй просто в очі, але мусив першим відвести погляд.
— Гаразд, — сказав він. — Летімо додому.
— Ідея не з найкращих, — мовив Георг, якому враз згадався біль у м'язах.
Минуло дві години.