По дорозі, брукованій кругляками, котилася бричка. Герберт ще встиг розпізнати чорні ряси й білі накидки двох черниць, які приїхали цим самим поїздом.
Бричка вже наближалася до перших будинків села.
На полях кволо дзижчали снопов'язалки. Ниви поблискували навколо, мов розжарілий пісок.
Навпроти заколихався табун гусей. Це були справжні гуси, до того ж зовсім бездоглядні. 1 Герберт подумав, що тітка, мабуть, мала рацію, коли казала, що село — це щось зовсім інше, ніж їх смердючий квартал. Тільки на сусідній вулиці було аж два кінотеатри. А тут — хто його зна, чи в усій околиці є хоч один мізерний екран.
Гуси зупинилися зовсім близенько, біля його черевиків. Задерли голову й блимали очицями на нього. "Чого вони хочуть від мене?" Герберт махнув ногою, щоб їх відігнати, і дуже здивувався: одна гуска дзьобнула його у підошву. Мабуть, це їй сподобалось, бо вона почала завзято скубти шнурки. Герберт так захопився, що й не подумав втекти на перон.
Він стояв так досить довго й дивився. Очі вражала піщана барва нив, осяяних сонцем.
Шнурки були з'їдені до останку, перше ніж Герберт побачив в далечині іржаву хмару пилу, яка швидко наближалася до станції. Тут він почув свисток начальника й побіг на збір.
— Гей, ти! — гукнули хлопці. — Чиї це гуси?
— Хіба я знаю?
•— Навіщо ж ти тягнеш їх за собою?
— Вони самі йдуть. Заковтали мої шнурки. Хлопці вишикувались двома шеренгами.
Герберт підняв щоглу й поставив сторч, притуливши її до плеча. Начальник щось гукав, але нічого не було чути, бо хлопці галасували все дужче й дужче. Аж тут гуси допалися до черевиків першого з краю і почали ласувати шнурками, спритно випльовуючи бляшані наконечники. Смішно було дивитися, як вони атакували першу шеренгу.
Черговий вибіг з будинку й заверещав:
— Не годуйте моїх гусей!
— Вони самі!
— Паскудні птахи! Бач, до чого позвикали. Навіть черниць не минають і в них жеруть шнурки. Диявол їх спокушає. Начальнику, попереджаю, що не плачу за з'їдені шнурки вже кілька місяців. Мені половину платні довелося б віддати за оті шнурки. Геть! Собачі душі! Гей, мати! Забери гусей, бо товарний іде.
Товста баба вибігла з рушником і, розмахуючи ним, почала гнати гусей, які розбіглися по коліях.
— Старий! — верещала вона,— закрий
семафор, бо я ніяк не зажену оцих приблуд.
Вона спробувала пояснити начальникові:
— Мої гуси як наскубуться шнурків, поводяться так само, як мужчини, коли вип'ють коньяку.
Черговий закрив в'їзд саме вчасно: вже було видно вдалині товарний поїзд.
Хлопці позабирали рюкзаки й причандалля. Автобус чекав. Герберт вмістив на даху жердину намету. Вкинув рюкзак у машину і вліз сам. Шофер спершу посварився з начальником, а потім рушив.
Хліба, городи, повні порічок, агрусу, сади, де росли яблуні-паперовки, знову пшениця, що її косили машини, спека й пил, який рипів на зубах, безліч тополь — все це залишалося позаду. На дорозі було таки чимало вибоїн. Хлопці поглядали крізь шибки, чи не видко де обіцяного їм озера.
Потяглися вигорілі на сонці луки.
— Це, мабуть, недалеко,— міркували хлопці.
За кільканадцять хвилин шофер викинув їх на околиці невеличкого села. В канаві лежав багаж, привезений раніше. Але хлопців чомусь не було видко. Залишився тільки вихователь.
— Де хлопці? — питався начальник.
— А де обіцяне озеро? — наввипередки питали приїжджі.
— Озеро тут поруч, зараз же за клунями. Хлопці, певне, теж там, якщо не влізли в чийсь садок.
Сонце вже сягало до половини тополі, отож усі енергійно взялися за кілки, канати, брезент і лопати.
Герберт, якого зарахували до групи найстарших, ставив намет на краю табору. Далі була лука, поросла буйною конюшиною, бур'яном і пирієм. Картоплища тяглися аж до невеличкого струмка і багнистих саджавок.
З шкільного будинку повиносили тапчани. Вкопана в землю жердина злегка похитувалась під вагою брезенту, але хлопці натягали вірьовки і вбивали кілки. Герберт носив ковдри і розподіляв — кожному по дві. Почали розпаковувати рюкзаки, ховати піжами під подушки, напхані сухим сіном. Один з хлопців намалював на полотні гарне коров'яче вим'я. Біля намету вкопали в землю паличку з табличкою, на якій був напис: "Група імені коров'ячої цицьки". Всім це дуже сподобалось. Запанувала справжня табірна атмосфера. Але начальник наказав зараз же викинути табличку. Згодом у наметі спалахнула жвава дискусія.
— Нехай начальник не базікає так багато.
— Авжеж.
— Він не повинен патякати. Хай радіє, що ми такі сумирні.
— Це справжній ідіотизм — приїхати сюди.
— Навіщо ж ти їхав?
— Не маю уявлення.
— Панове, але які яблучка в садахі Я сам бачив.
— А озеро?
— Зараз подивимось.
— До біса це озеро! Чуєте, який вітер дме?
— Так. Це вітер з моря. Я чую в ньому безсиле шелестіння хвиль, які штурмують пляжний пісок.
— Якого біса вони привезли нас сюди?
— Атож. Кілька годин походу, і ми були б на березі моря.
— На околиці села є дороговказ. Звідси кілька кілометрів до портового міста, а там справжні баржі, ранкове торохкотіння катерів, які вирушають на лови, довгі руки хвилерізів, де гуляють юрби людей, квиління ситих чайок. І ще справжня матроська забігайлівка десь над каналом.
— Ох, не кажи, бо нас нудить, що ми сюди приїхали.
— Нехай начальник багато не базікає. .Ми такі, що зуміємо зняти бучу.
— Збір!
— Знову збір?
— Я що, в армії?
Герберт слухав мовчки. Він склав рюкзак, підсунув його під подушку й перекинув через плече рушник.
Хлопці вийшли з намету. Сонця вже не було, але вітер укрив їх голі руки, плечі й спини теплими, рвучкими дотиками.
Вони підіймалися піщаним пагорком, потім багнистою лукою йшли до озера.
Ялини довгими коридорами оточували береги. А за ними вдалині тяглися очерети — зелені, або кольору достиглої кукурудзи.
На краю кам'яної стінки хлопці роззулися і поскидали штани. Один за одним зсувалися в воду і відпливали.
Герберт окунувся до пояса і, добрівши до каменя, який стирчав з води, поклав на ньому рушник і мило.
Він довго хлюпався в воді. Зовсім не хотілося простягати руку по мило або виходити на берег. Важко було навіть вгадати, чи холодна вода. Мабуть, вона мала температуру повітря після жаркого дня жнив. Здавалося, запах хлібів, скошених машинами, висить над озером. Пахло й водою, а, може, це тільки вітер приносив з того берега запах гнилих очеретів і зопрілих трав.
Герберт глянув на обрій, потім на воду. В ній відбивалися барви небосхилу. Наче хтось сипонув пелюстками рож, які тремтіли на маленьких зморшках водяної поверхні. Велике сонце, вже прохололе, сплющилося й було схоже на крашанку, занурену в рожеву фарбу. Його нижній край вперся в коричневу смугу пагорбів, але не надовго. Спека, яка ще бриніла над полями, немов пожерла сонце.
Герберт намилив долоні й притулив до обличчя, потім пірнув у воду і, лігши навзнак, короткими рухами рук допомагав собі триматися на поверхні. Поруч розмовляли хлопці. Начальник прав шкарпетки. А трохи далі все вкривалося фіолетовими тінями.
Герберт подумав, що приїхав саме для того" щоб отак лежати, простягшись у воді, і майже фізично відчувати, як відпочиває весь організм. Він обіцяв собі, що кожного вечора проводитиме довгі години над озером. Коли хлопці скінчать купатися й повернуться в намети, він прокрадеться сюди, на кам'яну стінку, сяде, підібгавши ноги, й дивитиметься на той берег.
У місті він ніколи не думав, що зможе хоча б чверть години посидіти бездіяльно. Звичайно, вдома це було неможливо. Чужа домівка, тісна, повна галасу, змушувала до якихось дій, хоча і зовсім механічних. Але навіть під час нудних лекцій з історії чи літератури він примушував себе слухати чужі слова, або крадькома читав книжку. Вечорами бігав до кіно або вештався по вулицях — так собі, без мети. Він любив брук, залитий кількома потоками машин, асфальт, в якому жаріли відбитки реклам і неонових вогнів. Пізно вночі він повертався в свій куток. Розбуджена тітка сипала гнівними словами. Герберт навшпиньки заходив до ванної й довго хлюпався там, чекаючи, поки тітка знову засне. У ванній він тримав навіть газети й книжки. Викупавшись, читав, коли всі вже спали, і тоді ванна належала тільки йому. Проте тітка мала рацію і, по суті, була не така вже й лиха. Всьому причиною було тісне приміщення, бо за війну бомби зруйнували все місто, а нове житло коштувало неймовірно дорого. Тут, на селі, було зовсім інакше, ніж у задимленому кварталі фабричного міста.
Герберт повернувся на берег останнім. Витер насухо волосся, одягнув штани й шкарпетки. Нахиляючись, торкав пальцями вологу траву.
До табору він пішов після всіх. Перед очима похитувалися білі смуги рушників у товаришів на плечах. Цмокала мокра лука під ногами. Поруч щось страшенно верещало, але Герберт не вмів відрізнити голосу жаби від сюрчання коника. Та цей крик зацікавив його. Він подумав, що завтра напевне встигне його полюбити, а може й довідатися, кому він належить.
Вечірня перевірка тривала дуже довго, ще довше, ніж вечеря в спеціально пристосованій для цього шкільній залі. Начальник виголошував промову, і всі нудилися. Нарешті із шогли спустили прапор, і хлопці пішли в намети.
Скупий вогник свічки ледве торкався брезентових стін. Герберт простягся на ковдрі, чекаючи, що робитимуть інші. Кілька хлопців стали одягати вовняні светри.
— Підемо на село, пошукаємо добрих яблук.
— Принесіть і нам.
—. Не турбуйтесь.
Хтось витяг з рюкзака карти.
— Зіграймо.
Коли шукачі яблук вийшли з намету, Герберт теж сів грати. Але грав він погано, і товариші хутко викинули його з кола. Тоді він знову ліг на тапчан і заплющив очі, та йому зовсім не хотілося спати, хоча він і втомився.
— Чуєте? — спитав він.
— Що?
— Шумить.
— Ну то й що?
— Це шумить море.
— Дурний ти. Вітер ходить у вірьовках і брезенті.
— Мені здається, що це море.
— Дурний ти.
Герберт повернувся набік, щоб дивитися на сірі обриси входу в намет. Опустив руку й пальцями намацав траву й пісок.
Раз і другий брязнула бляшана застібка. Зазирнув черговий, блиснув яскравим ліхтариком і наказав сховати карти й стелити ліжка. Свічка догорала.
Герберт пошукав ногами тапочки й вийшов з намету.
Вже визоріло. З вулиці долинуло торохтіння підводи. М'яко ступав кінь по курній дорозі. Коли все стишилося, знов зашумів вітер. В далині щось гуло, наче пихкотів поїзд.