Половина під'їзду була завалена. Серед цегли лежали тіла шістьох дідів. Вони були навдивовижу маленькі й чорні. В мене було таке враження, ніби я дивлюся на якісь мумії, котрі допіру вийняли з саркофагів і розбинтували. Один із них тримав у обсмаленій руці люльку з відбитим цибухом. А біля під'їзду ясним, веселим полум'ям палав грузовик.
У польському небі не видно було жодного польського літака. Ним володів Гітлер. Шість гігантських машин безкарно кидали бомби на містечко, огорнуте димом пожеж і курявою зруйнованих будинків. Брест — "твердиня" над Бугом — виявився беззахисним.
Я переліз через руїни, шукаючи кращої схованки, і вийшов на головне шосе. ! тут мені спало на думку, що Брест, як об'єкт для повітряних нальотів, взагалі дуже небезпечне місто. Отже краще якнайшвидше тікати геть. Жахливий вигляд шістьох забитих дідів гнав мене від цього місця. Я йшов швидкою ходою і незабаром минув останні будиночки, на які ще не впали бомби. Здалеку долинав гуркіт літаків, але тут було тихо й спокійно. Напевно, люди поховалися в підвалах — ніде не видно було ні душі. Немилосердно пекло сонце, з навколишніх лук і поля віяло свіжими пахощами. Враз я зупинився, як укопаний.
Біля останнього одноповерхового будиночка стояв блакитний графів роллс-ройс. Верх на ньому був опущений, а в просторій кабіні виднілася купа валіз, кошиків і вузлів. На цій піраміді стирчала овальна клітка з папугою. Коло автомобіля стояв, розчепіривши ноги, знайомий сержант і стежив за літаками, що бомбардували місто.
Побачивши мене, сержант здригнувся з несподіванки, опустив голову й глянув на мене. Його рука блискавично сягнула до кобури з пістолетом.
— А ти звідки тут узявся? — скрикнув він здивовано.
— З Варшави, — відповів я.
— Що тут робиш?
— Те, що й ти. Втікаю.
На мить він утратив дар мови. Беззвучно розтулив рота, потім стиснув губи й почав прискорено дихати. Відтак примружив очі і заверещав, мов скажений:
— Яке ти маєш право тикати мені, сучий сину?!
— Коли ти так розмовляєш зі мною, то можеш про це не питати.
— Руки вгору!
Пістолет вискочив з кобури й дуло затанцювало перед моїм носом у тремтячій руці сержанта. Він скаженів від люті. Я відчув, що в мене все більше закипає гнів. Я не хотів його кривдити і водночас не збирався дозволити йому вбити себе.
Сержант тим часом ревів.
— Ти заарештований! Як тільки з міста повернеться капітан, тебе судитиме польовий суд. Ми — другий відділ! Розумієш, сучий сину?!
В цю мить біля нас озвався якийсь скрипучий сміх, і хтось пронизливо закричав:
— Лоліто! Лоліто!
Я швидко глянув у той бік, звідки чувся крик, і таємниця розкрилася. Сержант також мимоволі подивився на папугу, і я скористався моментом: сильно вдарив його по руці, пістолет описав велику дугу і впав по другий бік автомобіля. Другим ударом я зацідив сержанта межи очі, в яких палала лють. Обличчя сержанта залила кров, голова впала на груди, ноги зламалися в колінах. Він звалився, мов підтятий. Я стрибнув на підніжку машини. Валізи й кошики полетіли долі. Мене опанувала лють. Стан депресії й безпорадності, який так довго гнітив мене, несподівано змінився вибухом енергії й сили. Я не знав, навіщо роблю це, я просто піддався якомусь внутрішньому імпульсові. Я пощадив тільки клітку з папугою, бо завжди відчував симпатію до звірів і птахів. Зрештою, папузі я завдячував зміною ситуації, яка може й не загрожувала мені, проте могла завдати чимало клопоту. Я обережно поставив клітку на землю біля непритомного сержанта, стрибнув у порожню машину й натиснув на стартер. Шум мотора потужного роллс-ройса злився з гуркотом бомбовоза, що пікірував на околицю міста. Машина рвонула з місця і стрілою вилетіла на шосе, відразу ж розвинувши швидкість сто кілометрів на годину.
Розділ III
З такою швидкістю я проїхав усього кілька хвилин. Позаду, в Бресті, несподівано завили сирени, сповіщаючи про кінець нальоту. Шосе, ще хвилину тому порожнє, знову зароїлося людьми, що були покинули його, рятуючись від літаків у канавах чи полі. Моє становище ставало дедалі критичнішим. Про повернення до міста не могло бути й мови — там відразу ж відібрали б роллс— ройса. Його реквізували б для "потреб" другого відділу. А з цими людьми краще було не зустрічатись. їхати далі, хоч і з меншою швидкістю, теж було б абсурдом. Я захряс би в людській лавині, або якийсь сановник знову захотів би конфіскувати машину. Бо таких на шосе було багато, переважно в полковницьких мундирах. Зрештою повертатися до Варшави без графа я теж не міг. Тому вирішив сховати машину в недалекому переліску, який чорною стіною тягнувся ліворуч від шосе, а коли стемніє, пішки добратися до Бреста й розшукати графа. Краєчком ока я угледів польову дорогу, що в'юнилася серед кущів і дерев. Я блискавично крутнув кермо, аж покришки завищали, знімаючи хмару куряви. Дорога, на яку я звернув, була ідеально рівна й посилана галькою. Відразу ж видно було, що її доглядали, мов головну комунікаційну артерію. Це неабияк здивувало мене, бо я добре знав, у якому жалюгідному стані перебували польські дороги місцевого значення; та я тут же подумав, що вона, можливо, веде до якогось багатого маєтку, власник якого збудував її своїм коштом. Таке бувало досить часто. Навіть граф Браніцький, відомий скнара, збудував шосе від Варшави до Віланува. Я долав повороти, не зменшуючи швидкості, і незабаром виїхав на рівнину, яка впиралася в темну стіну лісу. Прямо на мене повільним кроком ішли двоє людей у цивільному. Не встиг я загальмувати /Лашину, як у непоказній постаті одного з них упізнав графа. Другий чоловік у цивільному був високий, худорлявий, років п'ятдесяти.
Радісний, я вискочив з машини. Граф дивився на мене широко розплющеними очима й не міг вимовити жодного слова. Потім мовчки перевів погляд на машину.
Я все зрозумів. Його більше вразив роллс-ройс, ніж моя поява. Я і сам не знаю, чому тоді збрехав:
— Пане граф! Капітан наказав повернути вам машину й подякувати.
— Ти зустрів його в Бресті?
— Так, пане граф. — І скоріш інтуїтивно, ніж свідомо, додав: — Проста формальність, пане граф. Мені допомогла візитна картка пана генерала.
Весь сяючи від задоволення, граф звернувся до свого супутника.
— Отже, полковнику, в нашому розпорядженні машина.
— І наші муки на цьому кінчаються! — весело додав той і, приязно усміхаючись мені, запитав діловим тоном; — А бензину багато у вас?
— Не знаю, пане. Але зараз подивлюся.
— Гаразд. Подивіться і їдьте за нами. А ми підемо в напрямку головної квартири.
Вони повернулися і, не поспішаючи, пішли далі. В мене потьмарилося в очах. Значить, тут міститься головна квартира нашого головнокомандуючого! Значить, тут починався "східний вал", який я так гарячково розшукував і який повинен був відіграти історичну роль в генеалогії роду пана графа, а частково і мого. Адже ми було добровольці, і тільки брак мундирів не дозволяв нам померти на "полі слави". Я змушений був визнати, що "східний вал" геніально законспірували. Я сподівався побачити посилені патрулі, траншеї, кулеметні гнізда, аеродроми, артилерійські батареї, колони танків і численні підрозділи піхоти. Звичайно, помітивши таке скупчення військ, гітлерівські льотчики могли б змішати все це з землею. Тим часом ніщо навіть не нагадувало про існування "східного валу". Перелісок шумів, сонце золотило стрічку шосе, в лісовій гущині весело щебетали пташки,
— Леоне!
— Вже їду, пане граф!
Я квапливо заглянув до багажника, де лежали каністри. Вони були порожні. Стрілка показувала, що в баку всього десять літрів бензину. Я натиснув на стартер і під'їхав до графа.
— Ну що?
— Десять літрів.
— Це мало. Втім, тут його вистачає. Однаково він нікому вже не пригодиться. Можеш налити.
Граф кивнув у бік приземкуватого й довгого будиночка з бетону. Сталеві двері були відчинені, крізь них виднілися широкі сходи, що вели вниз. З дверей віяло пусткою.
Я приголомшено зупинився. Граф урочистим кроком підійшов до мене й сказав:
— Бачиш, Леоне... маршал Ридз-Смігли, президент і члени уряду зараз прямують до румунського кордону. Вони боротимуться за Польщу там, на чужій землі. А ми повертаємося додому.
У мене знову потьмарилося в очах, я знову чітко побачив перед собою шістьох забитих дідів. Значить, он воно що! "Східний вал" — чистісінька брехня! "Сильні, згуртовані, готові" — теж брехня. Палають міста, бомби шматують людей, а вони вирішили боротися на чужій землі. Ніби це не можна робити на своїй! Ні, панове!
Я зціпив зуби, до горла мені підкотив клубок.
Граф глибоко зітхнув і, пильно дивлячись на мене, додав:
— Глава держави й верховний головнокомандуючий відповідають перед богом та історією.
— Це правда, пане граф!
Я взяв порожні каністри й сходами зійшов униз, розминувшись у дверях з високим чоловіком, який ніс дві важкі валізи. Знайшов шість величезних бочок бензину, наповнив каністри й зазирнув до сусідніх приміщень. Вони були обставлені прекрасними м'якими меблями й вистелені перськими килимами. В одному з кабінетів на стінах висіли здоровенні портрети Ридз-Смігли й Мосьціцького. На устах Смігли застигла дурнувата, завчена посмішка. На чому розумілася ця людина? На кухні — ні, на шампанському й коньяку — теж ні, мисливець з нього був кепський, а роль Леоніда тим більше не підходила йому. Вперше в житті я стояв перед портретами найвищих державних діячів у позі, що не засвідчувала моєї поваги до них. Мені спало на думку славнозвісне гасло Смігли: "Польщу треба піднімати вгору, навіть якби тріщало в попереку". Ще б пак, пане маршал! Ми тріщатимемо. Тільки від утечі в тебе тріщатимуть штани, а в мене — шкіра на м'якому місці, бо я залишився тут. А як же з відповідальністю перед богом та історією, панове? З паном богом справа не ясна, тому відповідальність перед ним — річ проблематична. Якби простий солдат, пане маршал, кинув зброю і став тікати, йому б загрожував польовий суд і куля в лоб. Я б не сказав, що він несе відповідальність перед богом І історією. А щодо історії, то скоріш за все ми самі її пишемо.
— Леоне!
— Іду, пане граф.
Виходячи, я вперше в житті так грюкнув дверима, що за комір мені посипалася штукатурка.
Хоча додому було недалеко, ми їхали цілий день. Доводилося їхати манівцями, польовими дорогами, на яких часто навіть не було дороговказів.