Чи не бажаєте взяти участь? Я гарантую лише безплатний проїзд до Перу і до островів Південного моря та назад; в подорожі ви можете з успіхом застосувати свої технічні таланти. Відповідайте негайно".
Наступного дня від Торстейна прийшла така телеграма:
"Їду. Торстейн".
Двоє інших теж повідомили про свою згоду.
Шостим учасником ми намічали то одного, то другого, але щоразу виникали якісь перешкоди. Тимчасом Герману і мені треба було уладнати питання з продовольством. Ми не думали харчуватися в'яленим м'ясом лам або сушеною бульбою кумара[14], бо не збиралися доводити свою приналежність до індіанців. Ми мали перевірити можливості та властивості плоту інків, його вантажність та придатність до плавання в морі і з'ясувати, чи вдасться йому разом з нами щасливо перепливти волею стихій океан і дістатися до Полінезії. Наші попередники індіанці могли, звичайно, прожити на плоту, споживаючи сушене м'ясо та рибу, сушену бульбу кумара, бо цими продуктами вони харчувалися і на березі. Але ми, повторюючи їхню подорож, мали намір з'ясувати, чи вдавалося їм у відкритому океані добувати для себе свіжу рибу та користуватися дощовою водою. А для власного харчування я розраховував на простий польовий раціон, знайомий нам з часів війни.
Саме в цей час у Вашингтон приїхав новий помічник норвезького військового аташе. Коли він командував ротою в Фінмаркені, я виконував обов'язки його заступника. Я знаю, що це був "вогненний смерч", який з шаленою енергією брався за будь-яке завдання. Бйорн Рьорхолт належав до тих людей, які почувають себе зовсім розгубленими, коли, покінчивши з однією важкою справою, не візьмуться одразу за іншу.
Я змалював йому в листі наше становище і попросив, щоб він приклав увесь свій хист і довідався, чи не знайдеться в управлінні постачання американської армії якоїсь людини, що з нею можна було б встановити зв'язок. Шанси на успіх полягали в тому, що військова лабораторія розробляла нові польові раціони, які ми могли б випробувати так само, як і спорядження лабораторії військово-повітряних сил. Через два дні Бйорн подзвонив нам по телефону з Вашингтона. Він говорив про нас у відділі зовнішніх зв'язків американського військового міністерства, і там були не від того, щоб довідатися про наші справи. Першим поїздом Герман і я виїхали до Вашингтона. Ми застали Бйорна у військовій місії в його кабінеті.
— Гадаю, що все буде гаразд, — сказав він. — Завтра, як тільки ми дістанемо відповідного листа від полковника, нас приймуть у відділі зовнішніх зв'язків.
"Полковник" — це Отто Мунте-Кос, норвезький військовий аташе. Довідавшись про організацію експедиції, він поставився до нас дуже прихильно і охоче погодився дати рекомендаційного листа.
Коли наступного ранку ми прийшли за листом, він раптом підвівся і заявив, що буде краще, коли ми поїдемо разом з ним. В автомобілі полковника ми вирушили до Пентагону — найбільшої будівлі в світі, в якій знаходиться управління військового міністерства. Полковник і Бйорн у повній парадній формі сиділи спереду, а ми з Германом влаштувалися за ними і дивилися крізь переднє скло на величезний будинок Пентагону, що височів на площі перед нами. Ця грандіозна споруда на тридцять тисяч чиновників, в якій лише коридори досягають двадцяти шести кілометрів, мала бути місцем наступної "наради з питань плоту" з участю високопоставлених представників військового міністерства. Ні досі, ні після цього мені й Герману наш пліт не видавався таким безнадійно маленьким, як зараз.
Після довгих блукань по сходах та коридорах ми добралися до дверей відділу зовнішніх зв'язків і незабаром сиділи за великим столом червоного дерева в оточенні офіцерів, одягнутих в новісіньку форму. Місце голови займав сам начальник відділу зовнішніх зв'язків.
Цей суворий ширококостий офіцер із значком Уест-Пойнтської академії[15], що важно сидів край стола, довго не міг зрозуміти, яке відношення може мати американське військове міністерство до нашого дерев'яного плоту. Але продумане вступне слово полковника і наші добрі відповіді на численні запитання офіцерів, які сиділи навколо столу, справили на нього гарне враження, і він з інтересом прочитав листа з лабораторії спорядження матеріальної частини військово-повітряних сил. Потім підвівся, дав своєму штабу лаконічне розпорядження допомогти нам у відповідних інстанціях і, побажавши нам удачі, залишив кімнату, де відбувалась, нарада. Коли за ним зачинилися двері, молодий штабний капітан прошепотів мені на вухо:
— Можу битися об заклад, що ви дістанете все потрібне. Це дуже нагадує невеличку воєнну операцію і вносить якусь різноманітність у нашу щоденну канцелярську рутину мирного часу; до того ж це дасть змогу як слід методично випробувати спорядження.
Відділ зв'язків відразу ж домовився про зустріч з полковником Льюїсом, працівником експериментальної лабораторії головного інтендантського управління, і мене з Германом відвезли туди на автомобілі.
Полковник Льюїс виявився привітним велетнем з фігурою спортсмена. Він негайно викликав до себе співробітників, які керували дослідами в різних галузях постачання. Усі вони поставились до нас дуже прихильно і відразу ж запропонували безліч усякого спорядження, яке треба було якнайстаранніше випробувати. Нам перелічували майже все, що тільки могло знадобитися в експедиції, — від польових раціонів до мазі проти загару і спальних мішків, які не пропускали вологи, чим перевершили усі наші найсміливіші сподівання. Потім нам дозволили оглянути ці предмети. Ми куштували чудові раціони в добрій упаковці, розглядали сірники, які запалювалися і після того, як вони побували у воді, нові зразки примусів та бідони для води, гумові мішки, спеціальне взуття, кухонний посуд, плаваючі ножі та багато інших речей, потрібних для експедиції.
Я глянув на Германа. Він мав вигляд тихенького хлопчика, який з багатою тіткою потрапив до крамниці кондитерських виробів. Високий полковник ішов попереду і сам показував усі ці чудові речі, а після обходу співробітники лабораторії записали, що і в якій кількості нам потрібно. Я вважав, що перемога вже за нами, і мріяв лише про те, щоб скоріше опинитися у себе в готелі і, простягшись на ліжку, спокійно і мирно все обдумати. Але високий привітний полковник несподівано сказав:
— Ну, а тепер треба піти і поговорити з шефом; він має вирішити, чи можна вам усе це видати.
У мене щось наче обірвалося всередині. Виходить, ми мусимо починати все спочатку і знову пускати в дію свою красномовність. А що це за "шеф", один бог тільки знає.
Шеф, невисокий на зріст офіцер, тримав себе дуже серйозно. Коли ми зайшли, він, не підводячись з-за письмового стола, окинув нас гострим поглядом своїх блакитних очей і запросив сісти.
— Ну, чого хочуть ці пани? — різко запитав він полковника Льюїса, не зводячи з мене очей.
— Та якісь дрібниці, — поспішно відповів Льюїс. Він у загальних рисах пояснив суть нашого прохання, а начальник терпляче слухав, не ворухнувши й пальцем.
— А що вони можуть нам дати взамін? — запитав шеф, не виявляючи ніякого подиву.
— Ну, — заспокійливо сказав Льюїс, — ми сподіваємось, що учасники експедиції, певно, зможуть дати відгук про придатність нових видів продовольства та деякого спорядження в тих важких умовах, в яких вони будуть ними користуватися.
Серйозний офіцер за письмовим столом мляво, без будь-якої афектації, відкинувся назад, все ще не спускаючи з мене очей. Я відчув, що провалююсь крізь глибоке шкіряне крісло, коли він холодно сказав:
— Я зовсім не розумію, як вони можуть дати нам щось взамін.
У кімнаті запанувала мертва тиша. Полковник Льюїс поправляв свій комірець, ніхто з нас не вимовив ні слова.
— А втім, — несподівано знову заговорив начальник, і тепер у куточках його очей промайнула легенька посмішка, — сміливість і заповзятливість теж чогось варті. Полковнику Льюїс, нехай вони одержать усе!
Мало не задихаючись від радості, я сів у автомобіль, який повіз нас додому в готель. Раптом на Германа напав судорожний сміх.
— З вами погано? — запитав я з тривогою.
— Та ні, — відповів він, все так само безсоромно сміючись, — це я підрахував, що в продовольчих раціонах, які ми одержимо, буде 682 банки ананасів, а я їх дуже люблю.
Треба уладнати тисячу справ і майже всі в один час, щоб шестеро чоловіків, дерев'яний пліт і його вантаж своєчасно опинилися в певному місці на перуанському узбережжі. А в нашому розпорядженні три місяці і у нас нема чарівної лампи Аладдіна.
Ми полетіли в Нью-Йорк з рекомендаційним листом відділу зв'язків і зустрілися з Бере, професором Колумбійського університету, який був головою Комітету географічних досліджень військового міністерства.
Він натиснув на ті кнопки, з допомогою яких Герман, нарешті, одержав усі цінні інструменти та апарати, потрібні для наукових вимірювань.
Потім ми полетіли до Вашингтона, щоб побачити адмірала Гловера з Гідрографічного інституту морського міністерства. Добродушний старий морський вовк скликав усіх своїх офіцерів і, познайомивши їх з нами, вказав на карту Тихого океану, що висіла на стіні.
— Ці хлопці цікавляться нашими найновішими картами. Допоможіть їм!
Колеса закрутилися швидше, і англійський полковник Ламсден скликав нараду британської військової місії у Вашингтоні, щоб обговорити наші дальші завдання і шанси на щасливе закінчення плавання. Ми одержали купу добрих порад та набір англійського спорядження, яке доставили нам на літаку з Англії для випробування під час подорожі. Англійський військовий лікар виявився завзятим прихильником таємничого "акулячого порошку". Коли акула стане дуже настирливою, нам досить висипати у воду кілька щіпок цього порошку, і вона відразу втече.
— Сер, — запитав я ввічливо, — чи можемо ми покластися на цей порошок?
— Ну, — посміхаючись, сказав англієць, — саме це ми й хочемо з'ясувати!
Коли часу обмаль і доводиться заміняти поїзд літаком, а ноги автомобілем, тоді гаманець швидко стає тонким, як засушений лист. Грошей, одержаних за мій квиток назад до Норвегії, який ми продали, вже не стало, і нам довелося їхати до нью-йоркських друзів-компаньйонів, щоб упорядкувати фінансові справи.