Я почекаю, доки ми від'їдемо на пристойну віддаль од Пенріта, а потім десь перед Кендалем виберу зручну мить і вигулькну з своєї задушливої домовини. Мене, певна річ, помітять, але я розраховував на те, що моя несподівана поява їх усіх спантеличить. Не встигне ніхто й зморгнути оком, як я вже вискочу із скрині, стрибну з фургона і дремену порослою вересом полониною. На той час уже смеркне, і хотів би я побачити того лондонського актора, що зміг би спіймати мене в моїх рідних горах.
Спочатку все йшло точнісінько так, як я собі й планував.
За кілька хвилин, що здалися мені століттям, принесено останнього клунка, і з півдюжини акторів влізли у фургон. Візник вйокнув на коней, ми виїхали з воріт і покотили вулицею за місто.
Сторожа навіть не зупинила нашу валку. Візник тільки гукнув до когось: "Ну як, ще не знайшли його?" Але відповіді я не почув крізь торохтіння коліс. "Вам би сюди доброго собаку-слідника", – зауважив візник і поїхав далі, не сповільнюючи ходу.
Перші дві милі актори цокотіли не вгаваючи, наче ті сороки. Потім хтось видобув кварту елю, і всі почали почережно до неї прикладатися. Далі завели пісню: одну, другу, третю…
Хоч повіз раз у раз підкидало на вибоях, мене пойняла дрімота. Останнє, що я чув, поринаючи в сон, були слова пісні:
Прийди, о ніч, й рукою з оксамиту
Накрий лице збентеженого дня…
Повіз торохтів дорогою, що в'юнилася повитими присмерком полями, ніч накрила своєю оксамитовою рукою моє лице, і я заснув мертвим сном. Друга половина мого плану так і не здійснилася.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
ЗА МНОЮ ХТОСЬ СТЕЖИТЬ
Того вечора ми не дісталися до Кендала. У темряві ми звернули не на ту дорогу і згаяли, повертаючись, цілісіньку годину. З одного фургона спало колесо, а що він їхав попереду і дорога в цьому місці була вузька, то нам усім довелося чекати, доки його полагодять. Ніч була тепла, і врешті товариство вирішило отаборитися до світанку, заощадивши в такий спосіб гроші за ночівлю в заїзді. А до Кендала вони розраховували прибути вранці, якраз щоб дати вдень виставу.
Та про це я дізнався лише згодом. Мене збудила голосна суперечка. Я одразу відчув, що фургон стоїть на місці.
– Не строй із себе дурня, Вільяме, – пролунав материнський голос жінки.
– А я тобі кажу, Джейн, що всередині щось є,– доводив їй схвильовано гладун – чисто, наче злякана дитина.
– Звичайно, там щось є…
– Щось таке, що рухається і видає звуки!
– На тебе вплинула п'єса. Я завжди казала, що в "Річарді III" забагато привидів.
– Послухай-но, Джейн! Тепер ти не скажеш, що це мені здається!
Лежати далі в душній скрині мені було несила. На моє щастя, оббиті залізом дошки були припасовані абияк, і крізь щілини трохи проходило повітря – інакше я б уже давно задушився. Я спробував був одчинити віко, але все тіло моє затерпло, і я так ослаб, що не міг його підняти.
Раптом віко відчинилося, хтось здивовано охнув, і в жовтому світлі ліхтаря наді мною з'явилося жіноче обличчя, кругле, наче повний місяць.
– Бий тебе лиха година! Ходи-но сюди, Вільяме, та подивися, який дарунок нам зробили феї.
Не чекаючи свого чоловіка, жінка схопила мене за плечі дужою рукою і підвела; я сів у скрині, наче хвора дитина в колисці.
– Ану, чого пороззявляли роти! – гукнула жінка через плече людям, що скупчилися позад неї. – Швиденько подайте води та принесіть миску м'яса. А ти, Вільяме, дай краплину вина, якщо твоя ласка.
Через п'ять хвилин, посидівши на траві біля яскравого вогнища, я знову прийшов до тями. Я почав був пояснювати, як потрапив у скриню, і перепрошувати, але Вільям Десмонд урвав мене широким жестом.
– Ні слова, хлопче, більше ні слова! Що менше слів, то краще нам усім. Ми стріли тебе на Кендальській дорозі. А перед тим зроду тебе не бачили. На вигляд ти хлопець чесний. Природно, нам і на думку не спало вбачати в тобі малолітнього пенрітського злочинця. Отож ніхто не може звинуватити мою трупу в тому, що вона свідомо дала притулок втікачеві, якого розшукує правосуддя.
– Вони можуть нас звинуватити, – докинула навпростець дружина, – але не можуть нічого довести.
Я знову взявся за вечерю і спорожнив ще одну миску смачної страви. Мене знемагала втома, та водночас я тішився думкою, що все минулося щасливо. Не тільки містер і місіс Десмонд, а й інші актори, які сиділи біля вогнища, ставилися до мене зичливо. Я почував себе у безпеці.
Не одриваючись від миски, я підвів очі й озирнув навколишню місцевість. Я не знав достоту, де ми опинилися, бо мені ніколи ще не доводилося так далеко забиватися від домівки. При місячному сяйві обабіч дороги вирізнялися горби, що, очевидячки, вищали далі на захід. Наші фургони стояли в западині, де дорога перетинала бурчак. Неподалік виднілися припнуті коні, що вишукували собі якусь поживу серед грубої гірської рослинності.
Невже я в безпеці? Здавалося, що могло мені загрожувати в тому кружалі світла й тепла навколо табірного вогнища? Але мене мучив якийсь неспокій.
Той, кому доводиться довго пробути в самоті на гірських полонинах, одразу вгадає присутність чужої людини. А особливо гостро він відчуває чийсь погляд, що за ним стежить.
І от у той момент біля вогнища у мене з'явилося дивне відчуття – мені здалося, що за нами стежать. Стежать не за мною, а за всім гуртом. Певна річ, поки я доїдав свою вечерю, актори озирали мене цікавим оком і, мабуть, розмірковували, що я за один. Але я маю на гадці не прямий погляд прихильної людини, яка стріла вас уперше в житті.
Ні, мені здавалося, що хтось стежить за нами нишком, з навколишньої темряви. Хтось причаївся у високих, покроплених росою заростях папороті і свердлив морок гострим поглядом.
Хоч яке дивне було це відчуття, та я ніяк не міг його позбутися. Адже на всьому тому обширі, де шелестіли папоротеві хащі, могла сховатися ціла армія, а одну людину годі було й шукати. Я затремтів – не від страху, а просто тому, що мене морозило від утоми й безсоння. Ту мить Вільям Десмонд, що мовчки розглядав мене кілька хвилин, раптом вигукнув:
– Ти, хлопче, співати вмієш?
Від несподіванки я аж здригнувся. На той час мені було не до співів, але, щоб віддячити за вечерю, я ладен був навіть співати.
– Завтра ми ставимо "Два веронці", – похапцем пояснив він. – Там є одна пісня, просто пречудова. У нас її завжди співав хлопчик-слуга. Та чи є в нашій трупі хлопець, що здатен проспівати хоч одну ноту? – Він визивно озирнув гурт, але ніхто йому не відповів. – Джордж не співає, а бряжчить, як надбитий глечик. Френсіс співав, наче той янгол, але ж він утік од нас у Ланкастері – бідолашне цуценя злякалося гір! Ми в скруті: якщо в п'єсі більше ніж дві жіночі ролі, ставити її нам не до снаги. Чи ти не зміг би завчити пісню й проспівати на сцені? – звернувся він знову до мене. – Оце і все, що тобі доведеться зробити.
І Вільям Десмонд заспівав тихим, але приємним голосом:
Хто Сільвія? Яка вона, що всі-бо так її кохають?
[7]
Пісня здалася мені легкою; в ній було лише три коротенькі строфи, і я пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб виконати її якнайкраще. Я був радий нагоді зробити хай навіть невелику послугу, щоб віддячити акторам за їхню добрість.
Тепер мені конче треба було поспати, отож я заліз у фургон, скрутився клубочком на великому сувої тканини, яка правила за гобелен, і заснув так міцно, що й не почув, як запрягли на світанку коней і валка рушила далі.
Коли я розплющив очі, сонце вже зійшло, і ранок задзвенів пташиними голосами. Я звівся на лікоть і визирнув з фургона.
Ми й досі їхали між порослими вересом горбами, але, очевидячки, були недалеко від мети своєї подорожі. Я бачив широкі спини містера та місіс Десмонд – товстун сам правив фургоном, – але більшість товариства йшла пішки по двоє та по троє.
– Гей!
На порослому закудланою травою горбі, чітко вирізняючись на небесному тлі, враз із'явилися постаті вершників. Вони махали нам руками. Кінські гриви й хвости маячіли чорними пасмами проти щирого золота вранішнього сонця.
– Гей, ви! Зупиніться!
Крик долинув до нас ледве чутно, як завжди буває в гірському повітрі.
Вершників було четверо – в цьому я пересвідчився, обережно визирнувши з фургона.
– Їдь далі,– напруженим голосом сказала місіс Десмонд чоловікові.
Правду казати, ми й не зупинялися. Фургон і далі торохтів дорогою.
– Я вискочу з візка, – почав був я, – і побіжу на протилежний…
– Нікуди ти не побіжиш, – перебила вона мене, не повертаючи голови. – Сиди на місці, укрийся чим-небудь і ані писни.
Я зробив усе, як сказано, зрозумівши, що з місіс Десмонд не можна заходити ні в які суперечки. Залізти знову в труну мені було ніяк, бо вона лишилася в іншому повозі, отож я сховався якнайкраще серед різного мотлоху. Кинувши останній погляд на вершників, я побачив, що вони помчали через горб, щоб перейняти валку на повороті дороги. У нас не було ніякої надії проскочити його раніше за них.
І справді, хвилини за дві я почув попереду цокіт копит; колеса заскрипіли, і ми спинилися.
– Що там таке? – гукнув Десмонд найвеличнішим своїм тоном. – Ми вже й так запізнилися в Кендал. З якого це дива ви зупиняєте…
Його голос зазвучав невиразно. Він скочив із свого сидіння й пішов уперед. Я чув голоси незнайомців, але не міг розібрати жодного слова. Незабаром до мене долинули кроки. Десмонд буркотливо сказав:
– Мій любий сер, запевняю вас…
– А я хочу пересвідчитися на власні очі.
– Ви не вірите, що я кажу правду, сер? – обурено вигукнув актор.
– Чого ж, вірю. Але ззаду фургон відкритий; можна було залізти всередину й без вашого відому.
Я вже жалкував, що не гайнув у гори. Зараз тікати було пізно. Коли дійдеться до бійки, мої нові друзі, звичайно, без особливих труднощів упораються з чотирма незнайомцями, але наражати їх на небезпеку було б негоже. Я не міг допустити, щоб вони потрапили через мене до в'язниці, – а кінець кінцем їх туди запроторили б, бо присяжні швидше повірять місцевим шляхтичам, ніж мандрівним акторам. Якщо вони мене знайдуть (а перешкодити їм може лише чудо), я стверджу присягою, що сховався в повозі сам, потайки від хазяїв.
– Гаразд, – мовив раптом Десмонд таким тоном, начебто йому набридла суперечка.