Нарешті таки досягає. Але мало сам не падає у воду.
Він пристає до берега. Тим часом Ялмар тримає казанок на вогні. В них було в запасі кілька впольованих птахів, і Чоловік, що клацає зубами й не може вимовити слова, відразу випиває чашку гарячої юшки. Тоді скидає з себе весь одяг. Ялмарові доводиться допомагати йому. Потім Чоловік надягає на себе Ялмарові сухі штани й суху запасну сорочку, порвану й зашкарублу від жиру, залазить у спальний мішок, випиває ще чашку юшки, з'їдає шматок сирого тюленячого жиру, і це допомагає: серце починає битися спокійніше й повільніше.
Ялмар у підштанках тим часом патрає впольованих птахів, які сподівалися миру, а не лиха над безмежним крижаним простором. Він хоче сьогодні приготувати святковий обід.
Чоловік проспав, не прокидаючись, дванадцять годин. І аж тоді встав.
— Десь поблизу ходить ведмідь, — сказав йому Ялмар.
12
Вони посувалися все далі на південь. У морі так само було повно снігової каші, і на вутлих каяках ним плисти було неможливо. Тому доводилось тягти сани берегом, а там здіймалися прямовисні кручі. На мандрівників раз по раз спадали невеликі снігові лавини, і це їх страшенно виснажувало. А коли в Чоловіка знов скорчило спину, навантаження виявилось завеликим для Ялмара. Два дні він тяг і Чоловіка, й те майно, що в них залишилось, а тоді не витримав і здався. Вони знали, що на карту поставлене їхнє життя. Чоловік, ревучи з болю, скотився з саней, з велетенським зусиллям сів на них, заходився смикатись і врешті став на ноги.
— Я вже одужав, — сказав він Ялмарові.
Він протримався на ногах ще кілька годин, поки їм трапилась невеличка бухта, над якою гора здіймалася пологіше. Там вони знайшли зручне місце за кількома великими каменями, які захищали їх від північного вітру, й стали табором. Того вечора вони добре обміркували свої можливості. І хоч Чоловік знав, що вирішальне слово лишалося за ним, у нього вистачило розважності вислухати й Ялмарову думку. Становище було таке: коли вони найближчим часом не зустрінуть мисливців, треба рахуватися з тим, що все-таки доведеться тут зимувати. Фізично вони дадуть собі раду, та чи витримають психічно? Тільки людина залізної волі здатна пережити зиму в складеній із каміння хижі серед довгої полярної ночі, в пустелі, де на тисячі кілометрів навколо немає жодної живої душі. Але є ще одне, найважливіше. Може, в них вистачить терпіння й мужності, вистачить сили, та чи вистачить набоїв? А без набоїв смерть неодмінно поставить на них свою печать. Вони стали на тому, що треба пройти ще бодай кілька морських миль на південь. Тепер вони зрозуміли, чому, повертаючись назад, долали такі короткі відстані. Із узбіччя гори їм було добре видно, що крига дрейфувала на північ. Аби вона була дрейфувала на північ на їхньому шляху до полюса, вони б, мабуть, досягли його. Все було проти них. Чоловік і його віддані супутники пішли проти сил природи й зазнали поразки.
Тими днями полярне літо зі своїм різким, сліпучим сонцем перейшло в осінь. Скоро зима знов розгуляється з усієї сили. Вперше за цілу мандрівку вони почали дорікати один одному за ті помилки, яких котрийсь із них допустився. Але обидва знали, що цього не слід робити. Якщо вони мали бодай найменший шанс вижити, то мусили разом працювати в цьому холоді до кривавого поту.
Їм довелося суворо ощадити набої. Та однаково вони часом мусили стріляти ведмедів. Клапоть стовбура ялини, занесений на їхній берег, мабуть, із віддалених на багато миль звідси сибірських лісів, пригодився їм на гребінь для кам'яної хижі. Поки сягав той гребінь, можна було випростатися в хижі на весь зріст. Але те високе місце було таке коротке, що стояти міг тільки хтось один.
Найкращими зимовими днями для них були ті, які вони провели уві сні. Раз їм пощастило проспати двадцять дві години поспіль. Ведмеже м'ясо рятувало їх від голоду. Вони вилежувались, без тренування ставали обважнілі. І з жахом думали про дальший шлях, коли настане весна і їм знову треба буде брести снігами й розм'яклою кригою.
Вони не знали, до якого саме суходолу прибилися. Чи це Земля Франца-Йосифа? А якщо так, то чи це північний, чи південний її край? Чи можна сподіватися, що мисливці добираються аж сюди? Коли весна врешті настала, вони, кілька разів вистріливши, рушили далі на південь. Це був їхній останній шанс.
Одного дня, коли вони, падаючи з ніг від утоми, сіли відпочити на чистій від криги місцині під льодовиком, їх накрила лавина. І так швидко, раптово, що вони на превелику силу вибралися з неї з одним каяком. Другий безслідно зник під снігом. І це був той, у якому вони везли набої. В них залишилося кілька шматків ведмежини. Її мало вистачити днів на вісім, у крайньому разі на два тижні, а тоді буде кінець.
Увечері Чоловік попросив залишити його самого. Навколо нього простягалась велетенська крижана пустеля. Здавалося б, і цієї самоти було забагато. Проте Ялмар відійшов і сів спиною до Чоловіка на борт каяка, що залишився ще в них. Тепер вони обидва мали змогу без перешкод обміркувати становище.
Чоловік думав: "Саме це я й передбачав. Враховував, що ми навряд чи виживемо. А проте один із нас має ще шанс. Чуття моє підказує, що за цим невисоким кряжем, який лежить перед нами, є відкрита вода. Отже, один із нас може сісти в каяк і спробувати доплисти до Шпіцбергену. Якщо він забере з собою все м'ясо, то, може, йому й пощастить. Ялмар повинен зробити таку спробу. Якщо він добереться до людей, то розповість, що ми дійшли далі на північ, ніж будь— хто досі. Ми оглядали простір у напрямку полюса й можемо засвідчити, що там немає ніякої твердої землі. Це дає підставу вважати нашу мандрівку науковою. Я залишуся тут. Мабуть, я все-таки зможу ловити рибу руками, колись мені це вдавалося, або зумію з ножем уполювати молодого тюленя. Я не зовсім у безнадійному становищі… До того ж, коли Ялмар зустріне мисливців, то попросить їх завернути в мій бік. Завтра вранці я дам йому письмовий наказ".
Ялмар думав своє:
"Плисти повинен він… Може, я й дужчий, зате він розумніший, витриваліший, отже, має більше шансів добратися до людей. А я залишуся. Я ніяк не змушу його пристати на цей план. Тому доведеться ножем відкрити собі жилу. Тоді він залишиться сам і зможе добратися до людей.
Але ще не тепер. Нехай ще мине ця ніч".
Коли настав ранок, вони заходилися перетягати каяк через кряж. Вони не знали, який кожен із них виношує план. Коли вони сіли відпочивати на гребені кряжа з краєвидом на обидва боки, почувся собачий гавкіт. Чоловік схопився й рушив у той бік, звідки він лунав. З-за тороса з'явилася людська постать.
Вони замахали шапками.
Потім потиснули один одному руку.
— How do you do.
— How do you do.
Джерело: Книга пригод. Випуск 3. Київ, Веселка, 1989
Переклад: Ольга Сенюк