Однак таку саме роботу и переводили на горищі. Спиною до дверей і лицем до вікна, де стояв хазяїн винарні й дивився на нього, на низенькому ослінчику сидів чоловік з сивим волоссям, схилившись наперед; він був дуже зайнятий — шив черевики.
Розділ VI.
ШВЕЦЬ.
— Добридень! — сказав месьє Дефарж, споглядаючи на сиву голову, що низько схилилася над черевиком.
Вона підвелася на хвилину, і дуже тихий голос, ніби здалека, відповів на привітання:
— Добридень!
— А ви, як я бачу, все ще без утоми працюєте?
Довго помовчавши, голова знов підвелася на хвилину, і голос відповів: "так... я працюю". На цей раз пара блукаючих очей подивилася на бесідника перш, ніж лице знову спустилося.
Тихий голос викликав і жаль і страх. То була тихість не фізичної слабости, хоч^ув'язнення та груба їжа безсумнівно мали в цьому свою частку. Його сумна особливість була в тому, що то була слабість самотности й одвички. Це було щось подібне до останнього відгуку давно, давно вимовленого звука.
Минуло декілька хвилин мовчазної праці, і блукаючі очі підвелися знову, без будь-якої участи, або цікавости, а наче тупо й механічно, наче тямили тільки одно, що місце, де стояв єдиний відвідувач, якого вони помітили, ще не порожнє.
— А я хочу, — сказав Дефарж, що не зводив очей з шевця, пустити сюди трохи більше світла. Вам нічого, коли буде трохи більше?
Швець припинив роботу, подавився неуважним виглядом людини, що прислухається, на підлогу з одного боку його, потім так само на підлогу з другого боку, потім угору на бесідника.
— Що ви кажете?
— Ви можете знести трохи більше світла?
— Мушу зносити, коли ви впустите. (Він зробив щось подібне до слабкого наголосу на слові: мушу).
Відчинена половинка дверей відхилилася трохи більше,— на час її закріплено було в такому стані. Широкий промінь світла впав на горище ñ осяяв робітника з недокінченим черевиком на колінях. Деякі прості струменти та різні обрізи шкіри лежали коло його ніг і на ослінчику. В нього була сива борода, без ладу підстрижена, не дуже довга, запалі щоки й надзвичайно блискучі очі. Запалість і худорлявість його лиця спричинялися до того, що під ще чорними бровами і сплутаним сивим волоссям його й так великі очі здавалися ще більшими; з природи великі, тепер вони мали такий ненатуральний вигляд. Жовта подерта сорочка була розстебнута на грудях, а з-під неї видко було худе и виснажене тіло. Сам він і стара полотняна куртка, і просторі панчохи, і все те нещасне лахміття через довге позбавлення світла й повітря так вилиняло й набуло такої одноманітно-тьмяної пергаменної жовтизни, що тяжко було сказати, де тіло й де одежа.
Він затулив рукою свої очі від світла, і сама рука здавалася лрозорою. Так сидів він, втупивши свій байдужий погляд і припинивши свою працю. Він не дивився на людину, що стояла перед ним, не подивившись спершу на один бік коло себе, потім на другий, наче він утратив звичку зв'язувати місце з звуком; він і не говорив, не поблукавши спершу очима таким самим способом, або и зовсім забував говорити.
— Ви маєте ще сьогодні закінчити цю пару черевиків? — спитав Дефарж, подаючи знак м-рові Лоррі підійти ближче.
— Що ви сказали?
— Ви хочете ще сьогодні закінчити цю пару черевиків?
— Не можу сказати, щоб хотів. Гадаю, що так. Не знаю. Питання нагадало йому про роботу, і він знову взявся до неї. М-р Лоррі мовчки підійшов ближче, залишивши доньку коло дверей. Він простояв поруч з Дефаржем хвилину чи дві, поки швець подивився на нього. Він не виявив будь-якого здивування, побачивши другу постать, тільки якось нерішучо провів пальцями однієї руки по губах (губи й нігті були з таким самим блідоолов яним відтінком), потім спустив руку на свою роботу і знову схилився над черевиком. Все це забрало не більше як ¿хвилину.
— У вас, як бачите, гість, — сказав Дефарж.
— Що ви сказали?
— Ось до вас гість.
Швець, як і попереду, подивився вгору, не відриваючи руки від роботи.
— Слухайте, — сказав Дефарж.—От месьє, що розуміється, на добре зроблених черевиках. Покажіть йому черевики вашої роботи. Візьміть, месьє.
М-р Лоррі взяв у руки черевика.
— Скажіть цьому месьє, що це за черевик, і як ім'я того,, хто його пошив.
Минула довша за звичайну мовчанка, перш ніж швець відповів:
— Я забув, про що ви питали мене. Що ви сказали?
— Я сказав, чи не можете ви описати цьому джентлменові, що це за черевик.
— Це дамський черевик. Черевик для прогулянки молодої дами. Тепер такі в моді. Я ніколи не бачив моди. В мене був. такий зразок.
Він подивився на черевика з відтінком якоїсь скороминущої гордости.
— А як же звати шевця? — сказав Дефарж.
Тепер, коли в нього в руках не було роботи, він поклав, пальці правої руки в долоню лівої, потім ліву руку в долоню, правої, потім погладив рукою підборіддя, і так декілька разів, підряд, не спиняючи ні на єдиний момент. Вивести його з не— уважности, що він впадав у неї раз-у-раз, коли говорив, значило майже те саме, що привести до пам'яти непритомну людину" або опитуватися затримати дух умираючого, щоб випитати щось.
— Ви питали мене про моє ім'я?
— Еге ж питав.
— Сто п'ять, Північна Башта.
— І все?
— Сто п'ять, Північна Башта.
З якимось придушеним звуком, не то зідханням, не то стогоном, він знову схилився над роботою, поки мовчання не перервали знову.
— Ви ремеством не швець? — спитав м-р Лоррі, пильно дивлячись на нього.
Він повернув свої блукаючі очі до Дефаржа, наче хотів, щоб він відповів на питання; проте з цього боку йому не було допомоги; він подивився спершу на підлогу, а потім на того, хто питав.
— Чи швець я ремеством? Ні, я не був шевцем на реме— ство. Я... я навчився тут. Я просив, щоб мені дозволили...
Він замовк і протягом декількох хвилин перекладав безперестанно руки. Його очі поволі повернулися до того, від кого. вони спочатку відвернулися були; коли він спинився на ньому, він здригнув і потім знов почав говорити так само, як той, що прокидається, повертається до розмови минулого вечора.
— Я просив, щоб мені дозволили вчитися самому, і я досяг цього з великими труднощами по довгім часі, — з того часу шию черевики.
Він простяг руку за черевиком, що взяли в нього. М-р Лоррі, пильно дивлячися йому в лице, сказав:
— Месьє Манетт, ви зовсім не пам'ятаєте мене?
Черевик упав на підлогу, а сам він став пильно дивитися; на того, хто питав його.
— Месьє Манетт, — м-р Лоррі поклав свою руку на плече Дефаржеві, — ви зовсім не пам'ятаєте й цього чоловіка? Погляньте на нього. Погляньте на мене. Хіба ж у вашій пам'яті, месьє Манетт, не постають спомини про старого банкіра, про старі діла, про старого служника, про старі часи?
Полоненик, що стільки років пробув у в'язниці, сидів і виразно дивився по черзі то на м-ра Лоррі, то на Дефаржа, і якісь давно зниклі ознаки напруженої розумової роботи поступово продиралися на його чолі через густий туман, що впав на нього. Вони знов потьмарювались, вони зблідли, вони пропали, однак вони були. І той самий вираз точно так само відбивався на прекрасному молодому лиці тієї, що тихо посувалася вподовж стіни до такого місця, з якого вона могла бачити його; вона стояла тепер і дивилася на нього, спочатку піднісши руки з боязким співчуттям, ніби для того, щоб не допустити його до себе і навіть не бачити його, а потім простягла їх до нього, тремтячи, з пориванням притиснути його помертвіле лице до своїх теплих молодих грудей, і своєю любов'ю повернути його до життя й надії, — вираз його лиця так точно відбивався (тільки далеко різче) на її лиці, що здавалося, наче він як промінь переходив від нього до неї.
На нього знов найшло потьмарення. Він дивився на обох менш і менш уважливо, і його очі в смутному роздумі шукали, на що би спертися, і знову, як і раніш, дивилися навколо себе. Наостанку, довго и глибоко зідхнувши, він узяв черевика й відновив свою працю.
— Ви пізнали його? — спитав Дефарж пошепки.
— Так, — на один момент. Спершу я вважав це за цілком безнадійну справу, а потім безперечно, на єдиний момент, я бачиа те лице, що його добре знав. Тихше! Відійдімо трохи назад! Тихше!
Вона просунулася від дверей горища дуже близько до ослінчика, на якому він сидів. Було щось жахливе в тому, що він не усвідомлював присутности особи, яка могла простягти руку й обійняти його в той час, як він зігнувся над своєю роботою,
Ні слова не було сказано, ні звука не було вимовлено. Вона стояла, як дух, поруч з ним, а він схилився над своєю працею.
Аж ось, наостанку, йому треба було перемінити струмент у його руках на ніж, що лежав не з того боку, де вона стояла. Він узяв його і знову похилився над роботою, коли враз його очі помітили подолок її сукні. Він підвів угору очі й побачив її лице. Обидва глядачі кинулися вперед, та вона спинила їх порухом своєї руки. їй не страшно було, що він ударить її ножем, а вони саме цього й боялися.
Він втупився в неї своїм зляканим поглядом, і по деякім часі губи його почали вимовляти якісь слова, хоч і не чути було ні єдиного слова; потім, у павзах його швидкого й тяжкого дихання чути було, як він сказав:
— Що це таке?
Сльози полилися по її лицю, вона приклала обидві руки .до своїх губів і 'посилала йому поцілунки, потім склала їх на грудях, ніби бажаючи притиснути до себе його занапащену голову.
— Ви не донька тюремника?
Вона простогнала:
— Ні.
— Хто ж ви?
Не здаючися на звуки свого голосу, вона сіла на ослінчик поруч із ним. Він швидко відсунувся, однак вона поклала свою руку на його руку. Чудне тремтіння захопило його, як тільки вона зробила це, і очевидячки пройшло по всьому організму; він тихо поклав свій ніж і сидів, не спускаючи з неї очей.
її золотисте волосся довгими пуклями падало їй на шию. Посуваючи помалу свою руку, він узяв його й попав пильно розглядати. Серед цього він знову був розгубився й, тяжко зід— хнувши, взявся до роботи над черевиком.
Проте ненадовго. Спустивши його руку, вона поклала свою руку на його плече. Двічі чи тричі він з якимсь сумнівом подивився на неї, ніби щоб упевнитись, що вона й насправді була там, потім поклав набік роботу, простяг руку до своєї шиї і зняв почорнілий шнурок з причепленим до нього клаптиком ганчірки. Він старанно розгорнув її на колінях, — в ній було не більш як один або два золотисті волоски, що він колись давно— давно обмотав навколо свого пальця.
Він знов узяв її' волосся в свою руку и пильно дивився на нього.
— Те ж саме.