Тут бідняк як зарегоче! Сміється, спинитись не може, аж сльози на очах виступили.
Кат розгубився, не знає, що робити.
— Ти що — з глузду з'їхав? — питає раджа. — Чого ти смієшся?
— Та я подумав про те, як після моєї смерті сусідній володар запряже тебе в плуг і оратиме тобою землю. Бо ти ж не знаєш, що тільки я можу зупинити вороже військо. Виходить, ти сам бажаєш собі лиха. От я й сміюся.
— Гаразд, — каже раджа. — Скарати я тебе встигну. Але знай: якщо не спиниш ворожого війська, тебе чекає ще страшніша смерть!
Тоді бідняк попросив, щоб йому дали коня. Він, мовляв, виїде назустріч ворожому війську.
Раджа наказав привести коня.
Сів бідняк верхи й помчав назустріч воякам сусіднього володаря.
На кордоні побачив він вороже військо. Попереду їхав сам володар. Прискакав бідняк до нього та й каже:
— Поки я живий, жоден твій вояк не топтатиме наші землі. Спочатку тобі доведеться вбити мене. Але дорого ти заплатиш за мою смерть!
Володар подумав: "Якщо я вб'ю його, збудуться слова того віщуна, і на мої землі впадуть чума, голод і засуха!.."
— Ні, — мовив уголос володар, — хай тебе вбиває твій раджа! А я собі не ворог!
І повернув своє військо назад. Прискакав бідняк до раджі та й каже:
— Я свою обіцянку виконав. Вояки-чужинці не топтатимуть наш край.
Задоволений раджа наказав виплатити біднякові з казни тисячу рупій. Бідняк узяв гроші, а тоді підійшов до багатія:
— Ти програв, плати мені й ти!
Мусив і багатій відрахувати тисячу рупій.
Узяв бідняк на плечі мішок із грішми та й мовить на прощання багатієві:
— Тепер бачиш: дурневі й гроші не поможуть, а розумний і без грошей зарадить собі в біді!
ДОБРОДУМ І ЗЛОДУМ
Люди здавна кажуть: хто бажає лиха комусь, того самого спіткає лихо.
Жили в селі два сусіди. Першого звали Джармабудхі — тобто Той, у кого добро на думці, а другого Папабудхі — тобто Той, у кого зло на думці. Одне слово, Добродум і Злодум.
Якось прийшов Злодум до сусіда та й каже:
— Вичитав я в книжках, нібито людина марно проживе життя, якщо не побуває в чужих краях, не взнає чужих звичаїв і мов.
— Я теж десь про таке чув, — відповідає Добродум. Зрадів Злодум і каже:
— Коли так, нумо мандрувати по білому світу! А все, що заробимо на чужині, поділимо порівну.
Добродум згодився. Вранці вони попрощалися з односельцями та й подалися в чужі краї.
Довго блукали Добродум та Злодум по світу. І скрізь Добродум знаходив собі роботу, а вдячні люди годували його, вдягали й платили гроші. А Злодум повсякчас прикидався недужим і байдикував.
Добродум заробив цілу торбу грошей. Ось тоді Злодум і сказав:
— Любий друже! Довго тужив я за рідним краєм, але більше не можу. Повернімося в наше село, в рідний дім.
— Я залюбки повернуся додому! — відповів Добродум. — Бо краще у злиднях, та вдома, ніж у достатку, але на чужині.
Побалакали так і вирушили на батьківщину.
Як підійшли до рідного села, Злодум озвався:
— Любий друже! Є в мене до тебе прохання. Та соромно казати — боюся, що образишся.
— Якщо ти мені товариш, — мовив Добродум, — то немає чого соромитись. Хіба ж ти замишляєш проти когось щось лихе?
— Та ні! — вигукнув Злодум. — Ось про що я хотів тебе попросити. Соромно мені, що я вертаюся додому з порожніми кишенями, а в тебе ціла торба грошей. Сховай їх де-небудь, аби ніхто про них не знав.
— Гаразд, — каже Добродум. — Візьмімо з торби по сто рупій кожен, а решту закопаємо отут під дубом. Щомісяця братимемо з торби по десять рупій, і нам вистачить грошей на багато років.
І вони закопали Добродумову торбу в лісі під дубом.
Але тієї ж ночі Злодум подався в ліс і вкрав торбу з грішми.
По якімсь часі Добродум вирішив узяти трохи грошей. Пішов він до лісу, почав шукати торбу. Копає тут, копає там — немає грошей. Збагнувши, хто вкрав його торбу, Добродум побіг до сусіда.
— Як же тобі не соромно! — мовив він. — Я мав тебе за товариша, та, видно, помилявся. Ти просто злодюжка!
— Я злодюжка?! — обурено вигукнув Злодум. — Це ти вкрав мої гроші, ти! Зараз же поверни мені півторби!
Довго вони сперечалися, лаялися та сварилися. Нарешті пішли до судді й попросили, щоб той розсудив їх.
А суддя й каже:
— Ніхто нічого не знає. Тільки всемогутній бог Брахма знає, на чиєму боці правда. Доведеться випробувати вас вогнем. Я покладу кожному на долоню розпечене залізо: хто перший, не стерпівши болю, скрикне — той і злодій.
Злодум злякався такого випробування.
— Я маю свідка, що гроші вкрав сусід, — сказав він. — У тому дубі, під яким ми закопали гроші, живе божество; воно бачило, як уночі приходив злодій.
— Гаразд, — відповідає суддя. — Приходьте завтра вранці в ліс, там я вас і розсуджу.
Другого дня вранці суддя й інші люди прийшли в ліс. І Добродум прийшов. Тільки Злодума нема й нема. Суддя й каже:
— Спробуємо і без нього взнати правду.
Потім підійшов до дуба й питає:
— О божество! Скажи, хто вкрав гроші — Добродум чи Злодум?
І з дерева почувся голос:
— Добродум! Добродум!
Люди як почули, що дерево розмовляє, то так і поніміли з подиву й переляку. Навіть про Добродума забули. А той тим часом зібрав жмут сухої трави, підпалив її й кинув з другого боку дерева в дупло.
Зненацька в дуплі пролунав страшний крик, і з нього вискочив… Злодум!
Тут усі зрозуміли, що то він сховався заздалегідь у дуплі й видав себе за лісове божество.
Суддя розгнівався і спочатку хотів був кинути Злодума в охоплене димом дупло, та потім передумав і сказав:
— Зараз же йди додому і поверни сусідові вкрадені гроші. І знай: якщо завтра вранці я ще застану тебе в селі, то накажу повісити на цьому дубі.
Злодій повернув Добродумові всі гроші, тоді зібрав свої пожитки й до заходу сонця вирушив із села. Хтозна, що з ним було далі. Кажуть, він знов помандрував у чужі краї. Але шлях туди лежав через джунглі, де повно злих звірів; жодній людині ще не вдавалося вийти звідти цілою.
Так чи так, а злодій дістав по заслузі.
ЯК НАЙМИТ ПОМІЩИКА ПРОВЧИВ
Поміщики всі скупі, але такого скупого, як цей, ще й світ не бачив. Коли він, приміром, наймав когось, то казав:
— Плата в мене добра — десять рупій на місяць. Але всі гроші одержиш у кінці року. А як покинеш роботу раніше, то нічого не дам. Зате якщо я сам схочу вигнати тебе до кінця року, то відріжеш мені вухо.
Своїх наймитів поміщик примушував чорно працювати від раннього ранку до пізнього вечора. Вони робили і в полі, й на городі, пасли худобу, варили обід, прибирали в будинку… А на обід їм давали сухого коржика з рисових висівок і мисочку води, в якій варився рис для поміщика та його дружини.
Жоден наймит не витримував до кінця року. Та й хто б то стерпів таке тяжке й голодне життя! Через два-три місяці він кидав роботу і, звичайно, не одержував жодної рупії.
А скупому поміщикові цього тільки й треба було.
— Бач, як добре я придумав! — хвалився він жінці. — За рік на мене працює кілька наймитів, і жодному я нічого не плачу.
Так збігав рік за роком. Поміщик наживав багатство.
Якось до нього прийшов найматися Радж, дванадцятирічний син селянина з цього самого села. Поміщик і йому сказав, що в кінці року заплатить сто двадцять рупій. А наостанку, як завжди, додав:
— Якщо ж я вижену тебе раніше, то відріжеш мені вухо.
— Гаразд, — відповів хлопець.
— Коли так, запрягай буйвола і їдь орати поле.
Весь день Радж гнув спину в полі. А як настав вечір, прийшов у двір і попросив їсти.
Поміщикова жінка винесла йому сухого коржика і мисочку води. З'їв це Радж та й каже:
— Дякую вам, добра пані, ви дуже щедрі! А може, у вас іще щось є?
Поміщикова жінка розгнівалась та як крикне:
— Іще щось? Ненажера! Нічого я тобі не дам!
Так хлопець і ліг спати голодний. Але вночі, коли господарі вже полягали, він пробрався до комори з харчами й добре наївся.
Вранці поміщикова жінка зайшла до комори й аж похолола: долі лежала купа кісток і кришки від пшеничного хліба. Вона — в крик:
— Обікрали! Ой лишенько! Об'їли нас! Ой горе нам, горе! Прибіг чоловік.
— Ти бачиш? — репетує жінка. — Той ненажера підмів уночі всі наші харчі. Хіба можна тримати такого наймита?!
Поміщик наказав привести Раджа.
— Геть з мого дому! — закричав вій. — Щоб ноги твоєї тут не було!
— То ви мене женете? — спокійно питає наймит. — Гаразд, я піду. Тільки спершу дозвольте, як ми й домовлялися, відрізати вам вухо.
Почувши ці слова, поміщик ураз пригадав свою умову й тяжко зітхнув.
— Я тебе не жену, — сердито буркнув він. — Тільки щоб до комори більш не лазив! Бачиш, тепер нам із господинею нема чого снідати. Зараз же засмаж найжирнішого фазана!
— Воля ваша, пане, — мовив наймит і пішов до пташника.
А в пташнику гуляло аж два десятки гарних фазанів. Не довго думаючи, Радж порізав їх усіх, потім вибрав найжирнішого й поніс на кухню. А поміщикова жінка вже як уродилася.
— Оцей фазан найжирніший! — каже Радж. — Господар звелів засмажити найжирнішого, то я, щоб не помилитися, про всяк випадок порізав усіх, а тоді вибрав найважчого.
— О горе нам, горе! — заголосила господиня. — Цього наймита треба негайно прогнати!
Та поміщик уже сам згадав свою умову й сказав:
— Нехай завтра вижене в ліс усіх наших кіз і пасе їх там цілий тиждень.
Погнав Радж до лісу кіз. Сидить собі в курені, попиває козяче молоко та слухає пташок. А в той ліс бідні селяни ходили по хмиз. І коли котрийсь із них проминав хлопця, той дарував йому з поміщикової череди козу. До кінця тижня в Раджа залишилося тільки одне козеня. Наймит і погнав його додому.
Поміщик як побачив те козеня, трохи не сказився.
— Де мої кози, негіднику? — кричить. — Я мав таку гарну череду! Де вона?
— Усіх кіз поїв тигр, — відповідає Радж. — Я сам ледве врятувався, вилізши на дерево, та оце козеня прихопив з собою. Так що скажіть-мені спасибі.
Довго бідкалися поміщик із жінкою, та що вдієш! Кіз не вернеш, і наймита не можна виганяти.
Через кілька днів поміщик звелів Раджеві:
— Завтра зранку збереш у саду половину бананів, половину апельсинів і половину персиків.
Другого дня на світанку, коли господарі ще спали, Радж узяв драбину, гострого ножа й пішов у сад. Від кожного банана він одрізав половинку й кидав на землю. Покінчивши з бананами, Радж побіг до апельсинових дерев і повідрізав од кожного апельсина по половинці. Потім зробив те саме з персиками.
Коли скупий поміщик виспався й вийшов у сад, він побачив, що всі його фрукти зіпсовані.