А вночі знову з'явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Побачивши їх, Аладдін зрадів і наказав джинові:
– Віднеси-бо візирового сина у льох!
І джин тієї ж миті одніс візирового сина до льоху й замкнув його там на ніч, ще й дмухнув на нього так, що той ураз висох. Повернувшись до Аладдіна, раб лампи спитав:
– О володарю, чи не треба тобі ще чогось?
– Прийдеш сюди на світанку й перенесеш молодих назад у палац! – звелів Аладдін.
І джин відповів:
– Слухаю та корюся! – і тієї самої миті зник.
Аладдін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним, мовив:
– О кохана, я наказав принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!
А царівна Бадр аль-Будур стояла перелякана і вся тремтіла.
Аладдін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до ранку, а візирів син провів у брудному льоху найчорнішу в своєму житті ніч. А коли настав світанок, з'явився джин, не чекаючи, поки Аладдін потре лампу, і полетів разом з царівною та візировим сином у палац і поклав їх в опочивальні так, що ніхто цього не бачив, а ті нетямились зі страху, відчуваючи, що їх переносять з місця на місце.
Не встиг цей раб із роду джинів покласти молодих в опочивальні, як сам цар з'явився провідати дочку Бадр аль-Будур. І коли візирів син почув його кроки, він схопився на ноги, хоч йому дуже хотілося зігрітися й відпочити – адже він просидів усю ніч у холодному вогкому льоху.
Цар підійшов до своєї дочки, поцілував її поміж очей і побажав їй доброго ранку, але царівна не відповіла йому, і він побачив, що обличчя в неї сумне та сердите. Цар знову заговорив до неї, але знову не діждався відповіді. І тоді він вийшов, подався до своєї дружини-цариці й поскаржився на дочку.
– О царю часу, молодята після весілля завжди ніяковіють! Не гнівайся на дочку. А я піду до опочивальні й побалакаю з нею.
Цариця вбралась і пішла до дочки, поцілувала її й побажала доброго ранку, та царівна не мовила жодного слова у відповідь. І цариця подумала, що з її дочкою, мабуть, трапилось щось лихе.
– Донечко, – мовила вона, – що це з тобою? Я прийшла, щоб глянути на тебе і побажати доброго ранку, а ти не відповіла мені й так само мовчала, коли до тебе завітав батько.
Тут царівна Бадр аль-Будур підвела голову і сказала:
– О матінко, не гнівайся! Я справді повинна була зустріти тебе з шаною й повагою, але, певно, ти мені вибачиш, як почуєш, чому я промовчала на батькове і на твоє привітання. Тільки-но спустилася ніч, якийсь страхітливий велетень підняв мене та мого нареченого й переніс у темне і брудне місце...
І царівна Бадр аль-Будур розповіла матері про все, що трапилось уночі.
– О донечко, – відповіла мати, вислухавши її, – не кажи цього нікому, бо подумають, що ти згубила розум. Слава аллахові, що ти приховала це од батька!
– Ні, мамо, – мовила царівна. – Я не згубила розуму! Якщо ти не віриш мені, спитай у мого нареченого.
– Уставай і викинь з голови дурощі, – сказала цариця. – Вберися гарненько й поглянь, як радіє все місто твоєму весіллю. Послухай, як грають сурми й сопілки і б'ють барабани!
Вона покликала служницю, і та вбрала царівну, а мати пішла до царя й сказала, що дочці приснився сьогодні лихий сон. Потім вона послала по візирового сина й спитала, чи правду каже її дочка, – але син візира, боячись, що в нього заберуть дружину, все заперечив.
– Я нічогісінько не знаю! – водно торочив він.
Отож цариця й вирішила, що дочці примарилось уві сні те, що вона розповіла.
А люди в місті гуляли до самісінького вечора, а коли настав час лягати спати, Аладдін знову потер лампу і, тільки-но джин з'явився перед ним, звелів зробити все так, як і минулої ночі. Раб лампи зник і за мить повернувся, несучи царівну та візирового сина. Як і першого разу, візирового сина Аладдін кинув у льох, поклав між собою та царівною меч і спокійно заснув поряд з нею. А на світанку раб із роду джинів повернувся і відніс царівну й візирового сина назад у палац.
Цар уранці встав, одягнувся і пішов до дочки. І коли син візира почув його кроки, він швиденько вислизнув з опочивальні, трусячись від холоду та страху.
Цар побажав дочці доброго ранку і спитав, як вона себе почуває, але царівна мовчала так само, як і вчора. Цар нарешті розгнівався. Вихопивши меча з піхов, він закричав:
– Або ти розповіси, що з тобою коїться, або я тебе вб'ю!
Царівна Будур злякалась батькового гніву й мовила:
– Будь ласкавий до мене, батечку! Коли я скажу, що зі мною трапилось, ти мені пробачиш!
І вона про все розповіла.
– Якщо не віриш, спитай у мого нареченого, – докинула вона. – Щоправда, я не знаю, куди його виносив той велетень.
– Чому ж ти не сказала цього вчора, дочко? – спитав цар. – Я б примусив тебе викинути з голови страх, а з серця смуток. Уставай, веселись і розважайся, а ввечері я пришлю в опочивальні сторожу – вона охоронятиме тебе.
Після цього цар повернувся до своїх покоїв і, пославши по візира, спитав його:
– Чи розказував тобі що-небудь твій син? І візир відповів:
– О царю часу, я не бачив свого сина ні вчора, ні сьогодні. А що трапилося?
І цар переказав візирові все, що розповіла царівна, а тоді мовив:
– Я хочу, щоб ти розпитав свого сина про цю дивовижну пригоду. Можливо, моїй дочці це приснилося.
Візир пішов до себе, покликав сина й спитав його, а той відповів:
– Батьку, царівна Будур каже щиру правду. Ми натерпілися страху за ці дві ночі. Не було для мене в житті гірших ночей, бо довелося спати в темному, холодному й вогкому льоху, і я трусився від холоду, і в мене цокотіли зуби. О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із царем і просив його, щоб він звільнив мене від цього шлюбу! Я не витерплю ще однієї такої ночі!
Від цих слів візирові стало прикро: адже він давно мріяв одружити свого сина з царською дочкою й породичатися в такий спосіб з царем. І от нарешті він досяг мети – влаштував цей шлюб. Та що ж тепер – розірвати його?..
І візир сказав синові:
– Сьогодні вночі ми поставимо до вас сторожу.
Він повернувся до царя, розповів про розмову з сином і додав, що поставить сьогодні в опочивальні сторожу.
– Навіщо? – заперечив цар. – Хай буде як буде. Чому бути, того не минути.
І він звелів оповісникам бігти в місто й кричати, що свято скінчилося. Городяни дуже здивувалися, це почувши, а як побачили, що візир виходить із палацу з сином, то не повірили власним очам.
Шлюб царівни з візировим сином було розірвано.
Невдовзі цар забув про цю справу. А вже минуло три місяці – термін, після якого він обіцяв Аладдіновій матері віддати царівну за її сина.
Аладдін, який лічив не тільки дні, а й години, знову послав матір до царя.
Вдова зібралась, пішла у палац і стала біля дверей зали для нарад.
Коли з'явився цар, він одразу помітив Аладдінову матір, згадав про свою обіцянку й сказав візирові:
– Онде стоїть жінка, яка принесла мені таріль найкоштовніших самоцвітів. Приведи її до мене.
Візир підвів матір до царя, і вона поцілувала перед ним землю й мовила:
– О царю часу, три місяці, після яких ти обіцяв віддати царівну Бадр аль-Будур за мого сина Аладдіна, минули.
Цар, побачивши, що жінка ця проста й бідна, розгубився і не знав, що сказати. Він обернувся до візира й спитав:
– Яка твоя думка, візире? Я, звісно, обіцяв, але бачу, що ця жінка і її син – прості люди.
Тож я питаю в тебе поради – давати мені згоду на шлюб чи ні?
А візира враз охопили заздрощі, до того ж, він згадав, що цар розірвав шлюб його сина. І він відповів:
– О царю часу, невже ти віддаси свою дочку заміж за якогось невідомого хлопця-бідняка?
– Але ж я обіцяв! – мовив цар. – Хіба можна ламати обіцянку?
– О володар, – сказав візир, – це дуже просто! Накажи тому хлопцеві подарувати тобі сорок золотих тарелів із такими самими самоцвітами, як ті, що він перед тим прислав, і хай їх несуть сорок рабів та сорок невільниць.
– Мудро ти радиш! – вигукнув цар і мовив до Аладдінової матері: – Скажи своєму синові, що я не відступаюсь від обіцянки, але хочу викуп за дочку: сорок тарелів з коштовними самоцвітами. І хай ті самоцвіти принесуть сорок рабів та сорок невільниць.
Вийшла Аладдінова мати із палацу й гірко промовила:
– Де ж мій бідолашний син візьме рабів та невільниць? Самоцвіти й тарелі можна взяти в скарбниці, але ж рабів та невільниць там немає...
Повернувшись додому, вона розповіла все Аладдінові, а потім додала:
– Забудь, сину, про царівну Будур! Візир не хоче, щоб ти одружився з нею. Де вже тобі з ним змагатися!
Та Аладдін засміявся:
– Купи, матінко, чогось на обід, а тоді поміркуємо, як виконати цареве бажання! Може, я йому й подарую те, що він загадав... Задля коханої царівни Бадр аль-Будур я ладен і зірку з неба дістати.
Подалася мати на базар, щоб купити харчу. Аладдін пішов до себе в кімнату, потер лампу, і джин умить постав перед ним і мовив:
– Я до твоїх послуг, володарю!
– Я хочу, – сказав Аладдін, – щоб ти приніс мені сорок золотих тарелів з самоцвітами – найкращими з усіх, які є в скарбниці, – і привів сорок рабів та сорок невільниць, найгарніших у світі і вбраних у розкішні шати.
За якусь мить джин приніс усе, чого зажадав Аладдін.
Повернувшись з базару, Аладдінова мати побачила рабів і невільниць, золоті тарелі й коштовні самоцвіти. Вона вклякла на місці й вигукнула:
– Хай небо назавжди залишить нам твою лампу!
– Не скидай покривала, матінко! – мовив їй у відповідь Аладдін. – Піди до царя – віднесеш йому те, що він хотів мати.
Мати пішла до палацу й повела рабів та невільниць, і кожна невільниця несла на голові таріль із самоцвітами.
Мати низько вклонилася цареві й побажала йому величі та довголіття, а невільниці поставили перед ним тарелі. І цар був приголомшений і не міг відвести очей від невільниць – такі були вони гарні. А на самоцвіти не міг дивитися – їхнє сяйво сліпило.
Отямившись, цар послав невільниць із тарелями самоцвітів до своєї дочки, а сам спитав у візира:
– Ну, що ти скажеш про бідного хлопця, який приніс мені дарунок, розкішніший за дарунки царів усього світу? Присягаюсь аллахом, дочка моя навіть не варта такого викупу!
І візир, якому відібрало мову від заздрощів, тільки й міг, що пробелькотіти:
– О володарю, твоя дочка гідна найбільших і найкращих скарбів світу!
Цар одвернувся від візира й мовив до Аладдінової матері:
– Скажи своєму синові, що я прийняв од нього викуп за мою дочку.