Їй поклала край місіс Дешвуд, яка примусила себе плекати надію, що місіс Феррар він залишив у доброму здоров'ї. Едвард з деякою квапливістю підтвердив це.
Настала ще одна пауза.
Елінор, зібравши всі свої сили і лякаючись звукові власного голосу, примусила себе сказати:
— Місіс Феррар зараз у Лонгстейплі?
— В Лонгстейплі? — повторив він з розгубленим виглядом. — Ні, моя мати в Лондоні.
— Я хотіла, — сказала Елінор, беручи зі столика чиєсь рукоділля, — довідатися про місіс Едвард Феррар.
Вона не наважилася підняти на нього очі, але її мати і Маріанна обидві подивилися на нього. Він знову почервонів, знітився, повагався і, нарешті, нерішуче вимовив:
— Мабуть, ви маєте на увазі… мого брата… ви маєте на увазі місіс Роберт Феррар?
— Місіс Роберт Феррар? — повторили Маріанна і її мати в абсолютному подиві. Елінор не могла вимовити ані звуку, але тепер і її очі зупинилися на ньому з тим же нетерплячим здивуванням. Він підвівся, відійшов до вікна, мабуть, не знаючи, що робити, узяв ножиці, що там лежали, і взявся нещадно псувати футляр, шматуючи його, а сам досить-таки незв'язно пояснював:
— Мабуть, вам невідомо… не знаю, чи чули ви, що мій брат недавно побрався… з молодшою… з міс Люсі Стіл.
Останні його слова були у невимовному подиві повторені всіма, окрім Елінор, яка тільки нижче опустила голову над рукоділлям, вся у владі такого хвилювання, що майже не розуміла, де вона і що з нею.
— Так, — продовжував він. — Вони одружилися минулого тижня і виїхали в Доліш, де зараз і знаходяться.
Елінор не витримала. Вона майже вибігла з кімнати і, ледве причинивши за собою двері, вибухнула радісними сльозами, які ніяк не могла погамувати. Едвард, який до цієї хвилини дивився на що завгодно, окрім неї, побачив, проте, як вона вискочила із кімнати, і, мабуть, помітив або навіть почув, яке враження справила на неї його новина. В усякому разі, він відразу поринув у глибоку задуму, з якої його не могли вивести ні вигуки, ні питання, ні ласкаві умовляння місіс Дешвуд. Врешті-решт, ні слова не кажучи, він пішов від них і подався до села, залишивши їх у цілковитому подиві робити всілякі припущення про те, яким чином відбулася така раптова і така дивовижна зміна в його становищі.
РОЗДІЛ 49
Хоч би якими незрозумілими видавалися обставини його звільнення від сім'ї, одне було зрозуміло: Едвард здобув свободу, а як він мав нею розпорядитися, всі собі це добре уявляли: насолоджуючись протягом чотирьох років принадами одних необачних заручин, що їх він уклав без згоди своєї матері, тепер, коли вони були розірваними, він, звісно, мав негайно укласти інші.
У Бартон його привела найпростіша причина. Він усього лише хотів просити у Елінор її руки. А пам'ятаючи, що він не був зовсім недосвідченим у подібних справах, може видатися дивним, чому це ним оволоділа така сором'язливість і навіщо йому знадобилося стільки заохочення і свіжого повітря.
Але про те, як швидко він догулявся до потрібної рішучості, як швидко йому трапилася нагода пустити її в хід, як він освідчився і яку відповідь дістав, розказувати особливої потреби немає. Достатньо, що через три години після його приїзду, коли о четвертій усі вони сіли за стіл, він уже домігся згоди своєї обраниці, заручився благословенням її матері і тепер не тільки отримав права щасливого нареченого, але й справді зовсім щиро вважав себе найщасливішим із людей. І, що не кажи, а причин радіти у нього було більше, ніж у багатьох інших, що опинилися в тому ж становищі. Адже не тільки торжество закоханого, який зустрів взаємність, переповнювало його серце захватом і осявало все навколо ясним світлом, — без будь-яких докорів сумління він позбувся давно обридлих уз, що пов'язували його з тією, до кого в нього вже кілька років не залишалося ніякого ніжного почуття, і негайно здобув тверду надію на шлюб з іншою, про яку він у відчаї, звичайно, заборонив собі і мріяти, вбачаючи в цьому вінець усіх своїх бажань. Він не просто позбувся сумнівів, страху перед відмовою, але був піднесений з прірви жалю до вершини щастя. І говорив він про це з такою щирою вдячністю долі, з такою радістю, яких його друзі раніше в ньому не спостерігали.
Серце його тепер було відкритим для Елінор після зізнання у всіх помилках і слабкостях, а про першу хлоп'ячу закоханість в Люсі він говорив зі всією філософською мудрістю двадцяти чотирьох років.
— З мого боку це було бездумним пустопорожнім захопленням, — пояснював він, — наслідком браку знань про життя і відсутності корисних занять. Якби моя мати знайшла який-небудь терен для застосування моїх сил, коли у вісімнадцять років я покинув Лонгстейпл, я вважаю… ні, я абсолютно впевнений, цього не трапилося б. Щоправда, мені тоді здавалося, ніби, покидаючи будинок містера Претта, я взяв з собою в серці і непереможну пристрасть до його племінниці, але коли б знайшовся гідний предмет, гідна мета, щоб зайняти мій час і на кілька місяців утримати мене на відстані від неї, я дуже скоро забув би цю уявну пристрасть, особливо перебуваючи в товаристві, яке було б тоді неминуче. Але мені нічим було займатися, для мене не вибрали професії і не дозволили самому її вибрати, і вдома я був приречений на повне неробство, що тривало цілий рік. У мене не було навіть тих занять, які дав би мені вступ до університету — адже до Оксфорда я отримав дозвіл поступити лише в дев'ятнадцять років. Тому мені нічого не залишалося, як уявляти себе закоханим, а позаяк моя мати не зробила нашу домівку особливо для мене приємною і я не знайшов у своєму братові ні друга, ні товариша, то що могло бути природнішим за часті поїздки до Лонгстейпла, де я завжди відчував себе вдома, завжди міг бути упевнений в ласкавому прийомі? І того року я довго гостював там. Люсі, здавалося, володіла всіма милими і приємними якостями душі, а до того ж була дуже доброю — тобто так я думав тоді, коли мені ні з ким було її порівняти. Недоліки і вади залишалися для мене прихованими. Ось чому наші заручини, хоч би якими безглуздими з усіх поглядів не виявилися вони згодом, тоді аж ніяк не виглядали неприродним, непростимим божевіллям.
Зміна, що за якихось дві-три години відбулася в настрої місіс Дешвуд і її дочок, їхня радість і щастя були такими великими, що обіцяли їм усім блаженство безсонної ночі. Місіс Дешвуд тріумфувала так, що не знаходила собі місця, не знала, як сердечніше приголубити Едварда, як належною мірою похвалити Елінор, як дякувати долі за його порятунок, не ранячи при цьому його чутливості, або як залишити їх розмовляти віч-на-віч, одночасно не позбавляючи себе їхнього товариства і можливості милуватися ними.
Про те, яка щаслива вона, Маріанна могла повідати лише сльозами. Мимоволі виникали порівняння, прокидалися жалі, і хоча її захват був не менш щирим, ніж любов до сестри, він не схиляв ні до веселості, ні до жвавих розмов.
А Елінор? Як описати її почуття? З тієї миті, коли вона почула, що Люсі вийшла за іншого, що Едвард вільний, і до хвилини, коли він виправдав надії, що негайно спалахнули, один настрій у неї змінявся іншим, не приносячи з собою тільки спокою. Але ледве проминула і друга хвилина, ледве всі її сумніви і страхи розвіялися, ледве вона порівняла своє нинішнє становище з тим, яким воно здавалося їй іще вранці, і, знаючи, що колишні його заручини розірвані без жодного збитку для його честі, переконалася, як він поспішав якнайшвидше просити її руки, освідчуючись у коханні такому ж ніжному і незмінному, яким воно завжди їй здавалося, Елінор відчула болісне сум'яття, а власне щастя її лише пригнічувало. І хоча людська натура має корисну властивість швидко звикати до всіх змін у кращий бік, знадобилося кілька годин, перш ніж її дух знайшов якийсь спокій, а серце — тиху безтурботність.
Едвард залишався гостювати в котеджі щонайменше на тиждень, бо, хоч би які інші зобов'язання тяжіли над ним, розлучитися з Елінор раніше, ніж через тиждень, він не міг, тим паче що такого часу ніяк не могло вистачити на те, щоб розповісти все необхідне про минуле, теперішнє і майбутнє; бо, якщо дві-три години, присвячені тяжкій праці безперервної бесіди, й дадуть змогу покінчити з усіма темами, які тільки можуть взаємно цікавити двох розумних істот, у закоханих усе інакше. Вони не здатні вичерпати ні єдиної теми, ні пояснити одне одному що-не-будь, не повторивши цих пояснень разів двадцять або більше.
Одруження Люсі, яке, звісно, не переставало дивувати і цікавити всіх, цілком природно, одним з перших стало предметом обговорення і між закоханими; Елінор, обізнана з усіма обставинами і знаючи їх обох, казала, що нічого більш незрозумілого і загадкового їй чути не доводилося. Як вони могли зустрітися і що спонукало Роберта одружуватися з дівчиною, про чию красу він, як вона сама чула з його власних вуст, відгукувався із зневагою? З дівчиною, вже зарученою з його братом, якого через неї зреклися його родичі? Вона нічого не могла збагнути! Її серце було у захваті від цього шлюбу, її уява сміялася над ним, але для її розуму, її здорового глузду він був непояснимою загадкою.
Едвард знаходив тільки одне можливе пояснення: під час першої і, ймовірно, випадкової зустрічі її вкрадлива улесливість встигла так лягти йому на душу, що все інше трапилося само собою. Тут Елінор пригадала, як Роберт на Харлі-стріт втовкмачував їй, чого, на його думку, він зумів би досягти, якби встиг вчасно втрутитися у справи брата. І вона повторила його слова Едварду.
— У цьому весь Роберт, — відповів він відразу, а після деякого роздуму додав: — У цьому ж, напевно, була його мета, заради якої він вирушив до Люсі. А вона, можливо, спочатку думала тільки про те, як би заручитися його підтримкою для мене. Ну, а потім виникли й інші плани.
Але як довго все це продовжувалося, він знав не більше, ніж Елінор. В Оксфорді, де він вважав за краще жити, покинувши Лондон, усі відомості, які доходили до нього про Люсі, він одержував від неї самої, і листи її аж до останнього були такими ж частими і такими ж ніжними, як завжди. Тому в нього не зародилося ані найменшої підозри, яка могла б підготувати його до того, що відбулося. Коли ж нарешті все разом відкрилося в останньому листі Люсі, він, як йому здалося, дуже довго не міг опам'ятатися від подиву, страху і радості.