Другий рік, як він пристає до мене, щоб я взяв у нього цю тисячу, а йому б по шість процентів платив. Я його хитрість бачу: йому просто хочеться допомогти мені; але торік мені не треба було, а цього року я тільки й чекав, коли приїде, і надумав узяти. Далі ви дасте другу тисячу, з ваших трьох, і от і досить на перший випадок, от ми й об'єднаємось. Що ми будемо робити?
Тут Разуміхін заходився розвивати свій проект і багато говорив про те, як майже всі наші книгопродавці і видавці мало тямлять у своєму товарі, а тому вони звичайно й погані видавці, тимчасом як порядні видання взагалі окупаються і дають процент, іноді значний. Саме про видавничу діяльність і мріяв Разуміхін, який уже два роки працював на інших і непогано знав три європейські мови, хоч днів шість тому і сказав Раскольникову, що в німецькій "швах", аби умовити його взяти на себе половину перекладацької роботи і три карбованці завдатку; він тоді сказав неправду, І Раскольников знав, що він каже неправду.
— Ну, чого, чого ж нам своє втрачати, коли в нас один із найголовніших засобів опинився — власні гроші? — гарячився Разуміхін. — Звичайно, треба докласти праці, та ми й будемо працювати, ви, Євдокіє Романівно, я, Родіон... деякі видання дають тепер чималий процент! А головна основа нашого починання в тому, що знатимемо, щб саме треба перекладати. Будемо і перекладати, і видавати, і вчитись, усе разом. Тепер я можу бути корисним, бо маю досвід. От уже мало не два роки по видавцях швендяю і всю їх підноготну знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І чого, чого мимо рота шматок проносити! Та я сам знаю і в таємниці держу творів два-три таких, що за саму тільки думку перекласти і видати їх можна карбованців по сто взяти за кожну книжку, а за одну з них я й п'ятсот карбованців за саму думку не візьму. І що ви гадаєте, скажи я кому, ще й не повірить, чого доброго, такі твердолобі! А вже щодо клопоту різного, друкарень там, паперу, продажу, це ви мені доручіть! Усі закапелки знаю! Помаленьку почнемо, до більшого дійдемо, принаймні на харч заробимо, і вже, в усякому разі, своє повернемо.
У Дуні очі блищали.
— Те, що ви кажете, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу, — сказала вона.
— Я в таких справах, звичайно, нічого не розумію, — озвалася Пульхерія Олександрівна, — може, воно й добре, та знову ж і Бог знає, як воно вийде. Що не кажіть, справа нова. Звичайно, нам лишитись тут необхідно хоч на якийсь час...
Вона подивилася на Родю.
— Як ти гадаєш, брате? — спитала Дуня.
— Я гадаю, що в нього дуже слушна думка, — відповів він. — Про фірму, звичайно, мріяти наперед не слід, але п'ять-шість книжок справді можна видати з вигодою. Я й сам знаю один твір, який неодмінно піде. А щодо того, що він зуміє повести справу, то в цьому немає й сумніву: він на цьому розуміється... А втім, у вас ще буде час домовитись...
— Ура! — закричав Разуміхін, — тепер стривайте, тут є одна квартира, в цьому ж будинку, тих же хазяїв. Вона окрема, з цими номерами не сполучається і мебльована, ціна помірна, три кімнатки. От на перший випадок і займіть. Годинник ваш я завтра віддам у заставу і принесу гроші, а далі все уладнається. А головне, можете всі троє разом жити, і Родя з вами... Та куди ж ти, Родю?
— Як, Родю, ти вже йдеш! — навіть злякалася Пульхерія Олександрівна.
— І в такий момент! — крикнув Разуміхін.
Дуня дивилась на брата з недовірливим подивом. У руках його був кашкет; він збирався йти.
— Що це ви наче ховаєте мене або навіки прощаєтесь, — якось дивно промовив він.
Він наче усміхнувся, але мовби це була й не усмішка.
— А втім, хто ж знає, може, востаннє бачимось, — вихопилося в нього.
Він подумав це про себе, але якось само вимовилося вголос.
— Та що з тобою! — скрикнула мати.
— Куди йдеш ти, Родю? — з якимсь дивним виразом спитала Дуня.
— Та мені дуже потрібно, — відповів він невиразно, мовби вагаючись, чи варт говорити те, що він хотів сказати. Але в блідому обличчі його була якась тверда рішимість.
— Я хотів сказати... йдучи сюди... я хотів сказати вам, мамо... і тобі, Дуню, що нам краще б на якийсь час розійтись. Я себе почуваю недобре, я неспокійний... я згодом прийду, сам прийду, коли... можна буде. Я вас пам'ятаю і люблю... Лишіть мене! Лишіть мене самого! Я так вирішив, ще раніше... Я це твердо вирішив... Що б зі мною не було, загину я чи ні, я хочу бути один. Забудьте мене зовсім. Так краще... Не розпитуйте про мене. Коли треба буде, я сам прийду або... вас покличу. Може, все воскресне!.. А тепер, якщо любите мене, відмовтесь від мене!.. Інакше я вас зненавиджу, я це відчуваю... Прощайте!
— Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
І мати і сестра були страшенно перелякані; Разуміхін теж.
— Родю, Родю! Помирись із нами, будьмо як досі! — вигукнула сердешна мати.
Він повільно повернувся до дверей і повільно пішов з кімнати. Дуня догнала його.
— Брате! Що ти з матір'ю робиш? — прошептала вона, і в палаючому погляді її було обурення.
Він сумно подивився на неї.
— Нічого, я прийду, я приходитиму! — пробурмотів він тихо, наче не зовсім усвідомлюючи, що саме хоче сказати, і вийшов з кімнати.
— Бездушний, злий егоїст! — скрикнула Дуня.
— Він бо-же-вільний, а не бездушний! Він з розуму звихнувся! Невже ви цього не бачите? Ви бездушна після цього!.. — схвильовано прошепотів Разуміхін коло самого її вуха, міцно стиснувши їй руку.
— Я зараз повернуся! — гукнув він приголомшеній Пульхерії Олександрівні і вибіг з кімнати.
Раскольников чекав його в кінці коридора.
— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Повернись до них і будь із ними... Будь і завтра в них... І завжди. Я... можливо, прийду... коли можна буде. Прощай!
І, не простягаючи руки, він пішов.
— Та куди ти? Чого ти? Та що з тобою? Та хіба можна так!.. — бурмотів украй розгублений Разуміхін.
Раскольников спинився ще раз.
— Раз назавжди: ніколи ні про що мене не питай. Мені нічого тобі відповісти... Не приходь до мене. Може, я й прийду сюди... залиш мене, а їх... не залишай. Розумієш мене?
У коридорі було темно; вони стояли коло лампи. Якусь хвилину вони дивились один на одного мовчки. Разуміхін потім усе життя пам'ятав цю хвилину. Палаючий і пильний погляд Раскольникова начебто ставав гострішим з кожною миттю, проходив у його душу, у свідомість. Раптом Разуміхін здригнувся. Щось дивне наче майнуло між ними... Якась думка прослизнула, мовби натяк; щось жахливе, потворне, і таке, що обидва зрозуміли враз... Разуміхін зблід як мрець.
— Збагнув тепер? — сказав раптом Раскольников з болісно скривленим обличчям... — Повернись, іди до них, — додав він і, швидко обернувшись, пішов до виходу...
Не стану тепер описувати, що було того вечора у Пульхерії Олександрівни, коли повернувся до них Разуміхін, як він їх заспокоював, як палко запевняв, що треба дати відпочити Роді, поки він нездужає, присягався, що Родя прийде неодмінно, ходитиме щодня, що він дуже, дуже розстроєний, що не треба дратувати його; змальовував, як він, Разуміхін, доглядатиме його, знайде йому доброго лікаря, відомого, цілий консиліум... Одним словом, з того вечора Разуміхін став у них сином і братом.
IV
А Раскольников пішов просто до будинку на канаві, де жила Соня. Будинок був триповерховий, старий, зеленого кольору. Він допитався двірника і дістав від нього не досить докладні відомості, де живе Капернаумов кравець. Розшукавши в кутку на подвір'ї вхід на вузькі й темні сходи, він зійшов, нарешті, на другий поверх і звідти на галерею, що виходила на двір, оперізуючи весь будинок. Поки він блукав у темряві, не розуміючи, де б міг бути вхід до Капернаумова, зненацька за три кроки від нього відчинились якісь двері; він вхопився за них машинально.
— Хто тут? — тривожно спитав жіночий голос.
— Це я... до вас, — відповів Раскольников і ввійшов у малюсіньку передню. Тут, на продавленому стільці, в скривленому мідному свічнику, горіла свічка.
— Це ви! Господи! — слабо скрикнула Соня і стала наче вкопана.
— Куди до вас? Сюди?
І Раскольников, силкуючись не дивитись на неї, швидше пішов у кімнату.
За хвилину ввійшла зі свічкою і Соня, поставила свічку і стала сама перед ним, зовсім розгублена, в невимовному хвилюванні і, видно, злякана таким несподіваним його приходом. Її завжди бліде обличчя зашарілося і навіть сльози виступили на очах... їй було і тоскно, і соромно, і солодко... Раскольников швидко одвернувся і сів на стілець коло стола. Мигцем устиг він оглянути кімнату.
Це була велика кімната, але дуже низька, єдина, яку Капернаумови здавали внайми, замкнені двері до них були в стіні ліворуч. З протилежного боку, в стіні праворуч, були ще другі двері, завжди замкнені наглухо. Там уже була інша, сусідня квартира, під іншим номером. Сонина кімната скидалася на сарай, мала вигляд дуже неправильного чотирикутника, і це робило її потворною. Стіна з трьома вікнами, що виходила на канаву, перерізала кімнату якось навскіс, через що один куток, дуже гострий, заглиблювався кудись далеко, так що його, при поганому освітленні, навіть і розглядіти не можна було як слід; другий же куток був уже надто, до потворного тупий. В усій цій великій кімнаті майже не було меблів. У кутку, праворуч, стояло ліжко; біля нього, ближче до дверей, стілець. Уздовж тієї ж стіни, де було ліжко, біля самих дверей у чужу квартиру, стояв простий, збитий з дощок стіл, покритий синенькою скатеркою, і біля стола два плетених стільці. Коло протилежної стіни, поблизу від гострого кутка, стояв невеликий простого дерева комод, немовби загубившись у пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтуваті, подерті й заяложені шпалери почорніли в усіх кутках; певно, тут бувало сиро і чадно взимку. Бідність прозирала тут звідусюди, і навіть на ліжку не було завісок.
Соня мовчки дивилась на свого гостя, що так уважно й безцеремонно оглядав її кімнату, і зрештою навіть почала дрижати зо страху, наче стояла перед суддею і вершителем своєї долі.
— Я пізно... Одинадцята година є? — спитав він, усе ще не підводячи на неї очей.
— Є, — пробурмотіла Соня. — А так, звичайно, є! — заквапилася вона раптом, наче в цьому був для неї весь порятунок, — зараз у хазяїв годинник бив... і я сама чула... Є.
— Я до вас востаннє прийшов, — похмуро говорив далі Раскольников, хоч і оце тільки вперше, — я, може, вас не побачу більше.
— Ви...