Настала темна, але дуже зоряна ніч, що провіщала на завтра так само погожий день.
Пенкроф з обачності прибрав топсель, аби не підставляти верхній парус під несподіваний порив вітру. Можливо, його обачність була й надмірною для такої тихої ночі, але Пенкроф виявився розважливим моряком, і ніхто не мав права кинути йому за це докір.
Уночі журналіст спав, а Пенкроф і Герберт ще дві години несли вахту за стерном. Моряк довіряв Гербертові, як собі самому, і розум та витримка кмітливого хлопця виправдували морякову довіру. Пенкроф визначав йому курс, як капітан стерновому, і Герберт не давав їхньому "Бонадвентуру" ні на йоту відхилитися вбік.
Ніч минула спокійно, без пригоди минув і день 12 жовтня. Протягом цілого дня екіпаж суворо дотримувався попереднього курсу на південний захід, і,якщо "Бонадвентура" не відносило якоюсь невідомою течією, він мав вийти просто на острів Табор.
На морі, по якому йшов їхній бот, не траплялося жодного корабля. Лише зрідка який-небудь великий птах — альбатрос або фрегат — пролітав на відстані рушничного пострілу, і Гедеон Спілет подумки запитував себе, чи не одному із тих пернатих він довірив свою останню замітку для "Нью-Йорк Геральда". Здавалося, ті птахи — єдині створіння, що з'являлися у безмежжі Тихого океану між островом Табор і островом Лінкольна.
— А проте, — зауважив Герберт, — саме цієї пори року китобої, як правило, вирушають у південну частину Тихого океану. Правду кажучи, я гадаю, в жодному морі немає такого безлюддя!
— Не таке вже воно й безлюдне! — заперечив Пенкроф.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав журналіст.
— А ми що, не люди? Чи ви маєте наше судно за уламок колоди, а нас самих за дельфінів?
І Пенкроф засміявся з власного жарту.
Увечері мандрівники прикинули, що за тридцять годин "Бонадвентур" відплив від острова Лінкольна миль на сто двадцять, бо йшов із швидкістю приблизно три і три десятих милі. Вітер ледве віяв і, здавалося, о-ось стихне зовсім. Та все ж можна було сподіватися, що коли вони не помилилися у розрахунках і бот не знесло з курсу, завтра на світанку вони побачать острів Табор. Отож ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф не могли заснути цілу ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чокали ранку й не могли здолати [291] хвилювання й тривоги. У їхній експедиції все було таке непевне! Чи підійшли вони до острова Табор? Чи жива іще людина, котра зазнала корабельної катастрофи і до котрої вони пливуть, щоб її врятувати? Хто вона? Чи не внесе вона розладу в їхню дружну сім'ю? Чи погодиться замінити своє теперішнє ув'язнення на якесь інше? Усі ці питання, які, очевидно, мали розв'язатися наступного дня, не давали їм заснути до самого ранку, і як тільки почало розвиднюватись, усі вони стали вдивлятися в західну лінію обрію.
— Земля! — раптом закричав Пенкроф близько шостої ранку.
А оскільки Пенкроф не міг помилитися, то там справді мала бути земля.
Можете уявити, яка радість пройняла екіпаж "Бонад-вентура"! За кілька годин вони будуть на узбережжі острова! Пологий острівець ледь бовванів не далі ніж за п'ятнадцять миль. Курс "Бонадвентура", якого трохи знесло на південь, відразу було виправлено; що вище підбивалося сонце, то ближче підходив до острова їхній бот, і щораз ясніше вимальовувалися на острові невисокі пагорби.
— Цей острівець далеко менший за острів Лінкольна, і він, очевидно, також має вулканічне походження, — зауважив Герберт.
Об одинадцятій ранку до острова лишалося не більш як дві милі, й Пенкроф, вибираючи фарватер, вів судно у невідомих водах повільно й обережно.
Тепер перед ними постав увесь острівець, на якому зеленіли камедні та інші великі дерева, схожі на ті, котрі росли на острові Лінкольна. Та дивувало одне: ніде не здіймався жоден димок, котрий свідчив би, що на острові живуть люди, не виднілося ніде й ніякого знаку біди!
А проте записка свідчила: на острові перебуває людина, котра зазнала корабельної аварії і чекає на допомогу! Тим часом "Бонадвентур" відважно плив поміж рифів звивистими проходами, і Пенкроф напружено, пильно вдивлявся у кожен найменший поворот. Він поставив Герберта до стерна, а сам, ставши на носі бота і тримаючи фал, вдивлявся у воду, ладен будь-якої хвилини опустити вітрило. Гедеон Спілет, приклавши до очей далекоглядну трубу, вдивлявся у берег острова, але нічого не помічав. Нарешті відразу пополудні "Бонадвентур" уперся форштевнем у піщаний берег. Мандрівники кинули якір, спустили паруси, і екіпаж бота висадився на сушу.
Не було сумніву, що то був саме острів Табор, бо, [292] судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією і узбережжям Америки в Тихому океані не існувало. Бот міцно пришвартували, щоб його не віднесло у море відпливом; потім Пенкроф з обома друзями, добре озброївшись, вирушили берегом до пагорба конічної форми, що здіймався на двісті п'ятдесят — триста метрів над рівнем моря за півмилі від того місця, де вони щойно пристали.
— З вершини пагорба, — зауважив Гедеон Спілет, — подивимося, що являє собою цей острівець, і нам тоді легше буде вести пошуки далі.
— Так само перш за все зробив Сайрес Сміт на острові Лінкольна, піднявшись на гору Франкліна, — сказав Герберт.
— Авжеж, — погодився журналіст, — кращого методу для огляду незнайомого острова не придумаєш!
Ділячись враженнями, дослідники йшли краєм лугу, що кінчався біля підніжжя пагорба. Над ними кружляли зграї гірських голубів та морських ластівок, таких самих, як на острові Лінкольна. Ліворуч здіймався ліс, і звідти почувся шелест кущів; оглянувшись, подорожні побачили, як захвилювалася там трава: то, очевидно, почувши їх, розбіглися якісь лякливі прудкі звірята, проте досі ніщо не свідчило, що на острові живуть люди.
Дійшовши до підніжжя пагорба, Герберт, Пенкроф та Гедеон Спілет за кілька хвилин піднялися на його вершину й оглянули з неї весь обрій.
Перед ними лежав острівець, що мав форму видовженого овала, розміри якого не перевищували шести миль у око-лі, а на рівній лінії берега майже не було бухт і заток. Навколо аж до обрію стелилася водяна пустеля. Ніде не видиілося ні іншої землі, ні корабля чи вітрила!
Увесь острівець укривали ліси, і цим він дуже різнився від острова Лінкольна, безводного і дикого в одній частині, проте родючого й багатого на рослинність у інших.
Тут стелився лише рівний килим буйної зелені з кількома невисокими пагорбами. Широким лугом, навскоси перетинаючи острівець, біг, трохи розширюючись у гирлі, струмок, що впадав у море на західному узбережжі.
— Невеличкий цей острівець, — зауважив Герберт.
— Атож, — відповів Пенкроф, — нам було б на ньому тісно!
— До того ж він, здається, безлюдний, — додав журналіст.
— Справді, — погодився Герберт. — Тут ніщо не видає присутності людини. [293]
— Спускаймося, — запропонував Пенкроф. — І ходімо на пошуки.
Дослідники повернулися на берег моря, де лишили "Бонадвентура", і вирішили спочатку обійти все узбережжя, а потім заглибитися у ліс, аби нічого не пропустити.
Іти берегом було легко; на шляху трапилося лише кілька скель, але обійти їх було також неважко. Колоністи пішли на південь, полохаючи численні зграї водоплавних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши їх.
— Ці тварини, — зауважив журналіст, — не вперше бачать людей. Вони нас бояться, отже, людей вони знають.
За годину всі троє дійшли до південного берега, що закінчувався гострим мисом, і, повернувши на північ, пішли західним берегом, також укритим піском і скелями та облямованим густим лісом.
За чотири години обійшли все узбережжя, але не побачили ні навіть решток житла, ні людських слідів.
Диво дивне! Здавалося, на острові Табор ні тепер, а може, й ніколи, не жили люди. Зрештою, можливо, хтось написав записку кілька місяців чи й кілька років тому, і той, хто зазнав корабельної аварії, або повернувся на батьківщину, або помер від злигоднів.
Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, роблячи більш-менш прийнятні припущення, поспіхом пообідали на борту "Бонадвентура", кваплячись вирушити знову в дорогу, щоб дослідити острів до настання ночі.
І ось о п'ятій вечора всі троє пішли на пошуки й заглибились у лісові хащі.
Де тільки вони проходили, скрізь навсібіч розбігалися різні тварини, переважно кози і свині, що вельми скидалися на європейських. Певне, їх завезло на острів якесь китобійне судно і вони тут швидко розплодилися. Герберт вирішив будь-що піймати кілька самців та самок і відвезти їх на острів Лінкольна.
Тож не лишалося ніяких сумнівів: на острові висаджувалися люди. Це стало ще очевиднішим, коли друзі помітили в лісі стежки, поблизу яких лежали зрубані дерева, а також безліч слідів людської діяльності; щоправда, стовбури дерев майже згнили, бо були зрубані багато років тому: зроблені сокирою мітки вкрилися мохом, а стежки позаростали такою високою і густою травою, що їх ледве можна було відшукати. [294]
— Це свідчить, — зауважив Гедеон Спілет, — що люди не лише висаджувалися на цей острівець, а й протягом якогось часу жили тут. Отже, виникають нові питання: хто були ті люди? Скільки їх висаджувалося? Скільки залишилося досі?
— В записці йдеться, — мовив Герберт, — тільки про одну людину.
— Гаразд, якщо він ще на острові, — озвався Пенкроф, — не може бути, щоб ми його не знайшли!
Пошуки тривали далі. Дослідники пішли стежкою, яка в'юнилася навскоси через острівець, і та привела їх до річечки, що впадала в море.
Не лише вивезені з Європи тварини та сліди сокири, а й рослини, що траплялися на острівці, незаперечно свідчили: тут побували люди. Подекуди серед галявин виднілися занедбані рештки грядок, де колись, мабуть, вирощувалися овочі.
І як же зрадів Герберт, побачивши картоплю, моркву, капусту й ріпу! Досить було зібрати їхні бульби й насіння, щоб розвести всі ті овочі на острові Лінкольна!
— От добре! — радо сказав Пенкроф. — Вони стануть у пригоді і Набові, й усім нам! Хай ми навіть не знайдемо нікого, все одно наша подорож не буде марною; Бог нам за все віддячить!
— Воно-то так, — погодився Гедеон Спілет. — Але городи надто запущені... Боюся, тут давно ніхто не живе.
— Справді, — мовив Герберт. — Хто став би нехтувати овочами, живучи на острові!
— Атож, — додав Пенкроф. — Той, хто зазнав корабельної аварії, вже покинув острів.