А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:
(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)
— Так, — сказав Картер.
— Це куди певніше, ніж будь-хто думає... ніж ви самі думаєте... але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.
Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.
— Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на... — Але то вже було у мертвій зоні. — Здається... та школа носить ім'я якогось звільненого раба...
— Ану, хлопче, йдіть собі звідси, — озвався агент-охоронець.
Картер поглянув на нього, і агент замовк.
— Радий був з вами познайомитись, — сказав Картер. — Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.
І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.
— На все вам добре, — знічено мовив він.
— Дякую. І вам.
Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.
Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпширі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.
2
Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров'я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?
У двері легенько постукали.
— Заходь! — гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.
Але то був не Чак. То був Чаків батько.
— Привіт, Джонні, — мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. — Можна зайти?
— Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.
— Шеллі подзвонила мені по телефону. — Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. — До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.
Джонні поставив склянку.
— Попереду ще роботи й роботи, — сказав він.
— Чак приїхав зустріти мене в аеропорт. Уже й не пригадаю, коли я востаннє бачив його таким радісним... Років у десять? Чи в одинадцять? Тоді я подарував йому малокаліберний пістолет, про який він мріяв п'ять років... Він там-таки прочитав мені вголос якусь замітку з газети. І зрушення... просто-таки неймовірне. Я прийшов подякувати вам.
— Дякувати треба Чакові, — сказав Джонні. — Він сприйнятливий хлопчина. Велику роль у тому, що з ним тепер відбувається, відіграє самоствердження. Він переконав себе, що це йому до сили, і тепер розвиває успіх.
Четсворт сів.
— Він каже, що ви навчаєте його переключати думку.
Джонні всміхнувся:
— Атож, схоже на те.
— Він зможе витримати тести?
— Не знаю. Буде страшенно прикро, якщо він поставить усе на карту й програє. Ті тести — досить важка стресова ситуація. Якщо його раптом заклинить, то буде неабиякий удар по психіці, і все може піти нанівець. А ви не думали про якісь добрі підготовчі курси? Як, приміром, у Пітсфілді.
— Виникала така думка, але, щиро кажучи, я вважав, що цим ми тільки відстрочимо неминуче.
— Оце якраз один із чинників, що породжують у Чака невпевненість. Він відчуває, що питання стоїть так: або — або.
— Я ніколи не тиснув на Чака.
— Свідомо — ні, я знаю. І він це знає. Але, з другого боку, ви людина,що досягла багатства й великого успіху, свого часу ви закінчили з відзнакою коледж. Отож, здається мені, хлопець почуває себе так, ніби йому треба вступати в гру одразу ж після Генка Арона .
— Тут я нічого не можу вдіяти, Джонні.
— Я гадаю, що за рік на підготовчих курсах, живучи поза домом, він зміг би ясніше уявити собі своє майбутнє, А наступного літа він хотів би попрацювати на одній з ваших фабрик. Якби це був мій син і мої фабрики, я б йому дозволив.
— Чак хоче попрацювати на фабриці? Чого ж він ніколи не казав про це мені?
— Щоб ви не подумали, ніби він до вас підлещується,
— Він сам вам таке казав?
— Так. Він хоче набути трохи практичного досвіду, бо вважає, що згодом це йому придасться. Хлопчина ж мріє піти вашими слідами, містере Четсворт. Тільки йому за вами гнатися й гнатися. Звідси й оті його комплекси, й труднощі з читанням. Він страшенно боїться невдачі.
Джонні трохи кривив душею. Щоправда, деякі натяки в Чака прохоплювались, про деякі речі хлопець навіть побіжно згадував, але він ніколи не звірявся так, як подавав це Джонні Роджерові Четсворту. Принаймні в розмовах. Та Джонні часом доторкався до Чака, і тоді йому дещо відкривалось. Він бачив фотографії, що їх хлопець носив при собі, і знав, як той ставиться до батька. Та були речі, про які Джонні ніколи б не розказав цьому приємному, але чужому чоловікові, що сидів проти нього. Чак просто таки ладен був цілувати землю під батьковими ногами. І за його позірною невимушеністю й упевненістю (цим він зовні дуже скидався на Роджера) ховалися страх і дошкульна таємна гризота, що йому ніколи не зрівнятися з батьком. Роджер Четсворт, почавши з десятипроцентного паю в старій, занедбаній вовнопрядильній фабричці, розвинув її в справжню текстильну імперію Нової Англії. Отож Чак вважав, що батькова любов до нього ґрунтується на вірі в те, що й він звершить подібне. Стане класним спортсменом. Учитиметься в престижному коледжі. Добре читатиме.
— Ви цілком певні, що все це саме так? — запитав Четсворт.
— Цілком певен. Але я дуже просив би вас, щоб Чак не дізнався про цю нашу розмову. Я ж відкрив вам не свої, а його таємниці. — І ви навіть не уявляєте собі, яка це щира правда.
— Гаразд. Про підготовчі курси ми з Чаком та його матір'ю поміркуємо. А тим часом візьміть. — Він витяг із задньої кишені штанів простий білий конверт і подав його Джонні.
— Що це?
— Розкрийте і побачите.
Джонні розкрив конверт. Там був чек на п'ятсот доларів.
— Е ні!.. Я не можу...
— Можете і візьмете. Я обіцяв вам премію, якщо діло піде, а свої обіцянки я виконую. Ще один чек ви одержите, коли будете їхати звідси.
— Та ні, містере Четсворт, я просто...
— Помовчте. І послухайте, що я вам скажу, Джонні...
Четсворт посунувся вперед. На обличчі його блукала невиразна, трохи загадкова усмішка, і Джонні раптом відчув, що може прозирнути крізь приємну зовнішність у самісіньке нутро цього чоловіка, який сам покликав до життя свій добробут — і гарний будинок, і садибу, і плавальний басейн, і фабрики. І, до всього того, страх перед читанням у свого сина, який можна віднести до істеричних неврозів.
— Я, Джонні, з власного досвіду знаю, що дев'яносто п'ять відсотків людей на цьому світі — просто інертна маса. Один відсоток становлять святі і один — непроторенні дурні. Решта три відсотки це люди, які роблять усе, на що вважають себе здатними. Я належу до цих трьох відсотків, і ви також. Ви заробили ці гроші. На моїх підприємствах є люди, які отримують одинадцять тисяч доларів на рік, даючи майже стільки користі, скільки цап молока. Та я не нарікаю. Я людина тямуща і цим хочу сказати тільки те, що я добре розумію рушійні сили нашого світу. Паливна суміш складається з однієї частини високооктанового бензину й дев'яти частин усілякого лайна. Ви — не з цих дев'яти частин. Отож кладіть гроші до кишені й іншим разом цінуйте себе вище.
— Гаразд, — мовив Джонні. — Як по щирості, то вони мені таки придадуться.
— Лікарняні рахунки?
Джонні пильно поглянув на Роджера Четсворта.
— Я все про вас знаю, — сказав той. — Невже ви думали, що я найняв би до свого сина репетитора, не довідавшись про нього?
— То ви знаєте...
— Знаю, що вас вважають екстрасенсом. Що ви допомогли в Мені розкрити вбивство, Принаймні так писали газети. Що ви підписали контракт і з січня мали викладати в школі, та коли ваше ім'я з'явилось у газетах, вас відкинули, мов гарячу картоплину, яку необачно вхопили в руки.
— Ви знали? І давно?
— Ще до того, як ви сюди приїхали.
— І все-таки найняли мене?
— Я ж шукав репетитора, чи не так? А у вас, як мені здалося, діло мало піти. І, по-моєму, я таки не помилився, вдавшись до ваших послуг.
— Ну що ж, дякую, — промовив Джонні, раптом захрипши.
— Кажу ж вам, ви знаєте своє діло.
Поки вони розмовляли, Уолтер Кронкайт закінчив свою розповідь про поточні події і перейшов до розділу курйозів, що їх давали іноді на закінчення випуску новин. Він саме казав:
— ...виборці третього округу на заході Нью-Гемпширу мають цього року і незалежного кандидата...
— Гроші мені, звісно дуже до речі, — мовив Джонні. — Адже...
— Стривайте. Треба це послухати.
Четсворт нахилився вперед, опустивши руки між колінами і вже наперед потішено всміхаючись. Джонні теж повернувся до екрана.
— ...Стілсон, — провадив Кронкайт, — сорокатрирічний власник страхувально-посередницької контори в справах нерухомого майна. Це, поза всяким сумнівом, найексцентричніша постать у нинішній передвиборній кампанії, але два інші кандидати в цьому окрузі — республіканець Гаррісон Фішер і його суперник демократ Девід Боуз — мають усі підстави тривожитись, бо за даними попереднього опиту Грег Стілсон помітно випереджає їх. Слово нашому коментаторові Джорджу Гермену.
— Що то за Стілсон? — спитав Джонні.
Четсворт засміявся:
— О, зараз ви його побачите, Джонні. Очманілий, мов пацюк у пастці. Але здається мені, тверезоголові виборці третього округу таки пошлють його в листопаді до Вашингтона. Якщо він тільки не гепнеться об землю з піною біля рота й не заб'ється в падучій. А я такого зовсім не виключаю.
Тим часом на екрані з'явився якийсь гарний із себе молодик у білій сорочці з відкритим коміром. Він стояв на помості, завішаному державними прапорами, й промовляв до невеликого натовпу, що зібрався на автостоянці біля супермаркету. Молодик палко закликав до чогось натовп, але натовп явно не виявляв ентузіазму. З-за кадру почувся голос Джорджа Гермена:
— Це Девід Боуз, кандидат до палати представників від демократів, жертовне ягня, як вважає дехто. Боуз настроївся на запеклу боротьбу, знаючи, що третій виборчий округ Нью-Гемпширу ніколи не виявляв прихильності до демократів, навіть за часів гучної перемоги Ліндона Бейнса Джонсона в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році.