Проте в цю мить хтось із кімнати покликав Любена, і на tepaci лишився сам Планше, який озиравсь навсібіч, намагаючись Вгадати, куди подівся його хазяїн.
Служниця підійшла до Планше і, вирішивши, що то Любен, подала записку.
— Вашому панові, — сказала вона.
— Моєму панові? — здивовано повторив Планше.
— Так, і дуже спішно. Беріть швидше.
Потім вона хутко підбігла до карети, яка вже повернула назад, скочила на підніжку, і за мить карета зникла з очей.
Планше покрутив записку в руках, потім, вірний своїй звичці підкорятися будь-якому наказові, зіскочив з тераси, побіг у завулок і кроків через двадцять зустрівся з Д'Артаньяном, який усе бачив і поїхав йому назустріч.
— Вам, пане, — сказав Планше, подаючи записку.
— Мені? — спитав Д'Артаньян. — Ти певен у цьому?
— Тисяча чортів! Чи певен я? Служниця сказала: "Твоєму панові". В мене немає іншого пана, крім вас, отже… Ну й запашна ж дівчина ця служниця!
Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:
"Особа, що цікавиться вами більше, ніж може про це сказати, хотіла б знати, коли обставини дозволять вам супроводити її на прогулянку за місто. Завтра в готелі "Золоте Поле" слуга в чорно-червоній лівреї чекатиме на вашу відповідь''.
"Отакої! — подумав Д'Артаньян. — Дивний збіг обставин. Схоже, що і я, і міледі цікавимося здоров'ям однієї й тієї ж особи".
— Гей, Планше, як ся має шановний пан де Вард? Судячи з усього, він не вмер?
— Навпаки, пане, він почувається так дбре, як тільки можливо при чотирьох ранах, бо ж ви, нівроку, пригостили цього пестунчика саме чотирма ударами шпаги; він ще дуже Слабий, оскільки втратив багато крові. Як я вже казав панові, Любен мене не впізнав і розповів нашу пригоду від початку до кінця.
— Чудово, Планше, ти найкращий серед слуг! А тепер сідай на коня — і мерщій за каретою.
Це тривало недовго. За п'ять хвилин вони побачили карету, що зупинилася на узбіччі; розкішно вбраний вершник гарцював на коні біля дверцят.
Міледі й вершник були так захоплені розмовою, що коли Д'Артаньян зупинився з другого боку карети, ніхто, крім гарненької служниці, його не помітив.
Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не знав. Але з тону юнак зрозумів: чарівна англійка дуже розгнівана. Її жест, яким вона супроводила останню фразу, не залишав жодного сумніву щодо характеру розмови. Міледі так нервово стиснула своє віяло, що воно розлетілося на друзки.
Вершник голосно зареготав, і це, мабуть, ще дужче розлютило міледі.
Д'Артаньян вирішив — настав час втрутитися. Він під'їхав до других дверцят і шанобливо зняв капелюха.
— Добродійко, — сказав він, — чи дозволите ви запропонувати вам свої послуги? Мені здалося, що цей кавалер розсердив вас. Одне лише слово, добродійко, і я покараю його за недостатню поштивість.
Міледі здивовано обернулась до Д'Артаньяна.
— Добродію, — відповіла вона чудовою французькою мовою, — я б охоче віддала себе під ваш захист, якби пан, який сперечається зі мною, не був моїм братом.
— О, в такому разі пробачте мені, — мовив Д'Артаньян. — Ви розумієте, добродійко, що я цього не знав.
— Чого цей дурисвіт втручається не в свої справи? — вигукнув, нахиляючись до дверцят, вершник, якого міледі назвала своїм братом. — І чому він не їде своєю дорогою?
— Самі ви дурисвіт, — відповів Д'Артаньян, і собі нахилившись до шиї коня і глянувши на вершника крізь дверцята, біля яких він стояв. — Я не їду своєю дорогою тому, що мені хочеться зупинитися тут.
Вершник сказав сестрі кілька слів по-англійськи.
— Я розмовляю з вами по-французьки, — мовив Д'Артаньян, — тож будьте ласкаві відповідати мені тією самою мовою. Ви брат цієї дами — чудово! Але ви, на щастя, не мій брат.
Можна було сподіватися, що міледі, з властивою жінкам боязкістю, втрутиться в сварку, щоб не дати їй зайти надто далеко. Та вона, навпаки, відхилилася в глиб карети й спокійно наказала кучерові:
— Додому!
Гарненька служниця стурбовано глянула на Д'Артаньяна, зовнішність якого, мабуть, справила на неї враження.
Карета поїхала; вершники залишилися один проти одного. Тепер уже ніяка перешкода не розділяла їх.
Англієць хотів поскакати за каретою; але Д'Артаньян, який враз ще дужче розлютився, бо впізнав у незнайомцеві того самого англійця, що виграв у нього в Ам'єні коня і мало не виграв діамант в Атоса, рвонув за повід і зупинив його.
— Стривайте, пане, — сказав він, — ви, либонь, ще більший дурисвіт, ніж я, бо, здається мені, забули про невелику суперечку, яка сталася між нами.
— А-а, це ви, шановний, — відповів англієць. — Ви, певно, завжди граєте — то в ту, то в ту гру?
— Саме так. І ви нагадали мені, що я ще маю відігратися. Побачимо, шановний пане, чи ви так само вправно орудуєте шпагою, як ріжечком з костями.
— Ви ж бачите — при мені немає шпаги, — сказав англієць. — Чи, може, ви хочете похизуватися своєю хоробрістю перед неозброєною людиною?
— Сподіваюсь, вдома у вас є шпага, — відповів Д'Артаньян. — Принаймні в мене є дві, і коли хочете, я програю вам одну з них.
— Це зайве, — мовив англієць, — у мене вдосталь такого причандалля вдома.
— Чудово, шановний кавалере! — вигукнув Д'Артаньян. — Виберіть найдовшу й покажіть її мені сьогодні ввечері.
— Де вам буде завгодно глянути на неї?
— За Люксембурзьким палацом; це найкраще місце для таких прогулянок.
— Гаразд, я буду там.
— Коли?
— О шостій годині.
— До речі, у вас, мабуть, є один або двоє друзів?
— У мене їх троє, і всі вони вважатимуть за честь скласти мені партію.
— Троє? Дуже добре! Який збіг! — вигукнув Д'Артаньян. — Саме стільки ж і в мене.
— А тепер скажіть: хто ви? — спитав англієць.
— Я — Д'Артаньян, гасконський дворянин, гвардієць роти пана Дезессара. А ви?
— Я — лорд Вінтер, барон Шеффілд.
— Ну, то я — ваш покірний слуга, пане бароне, — сказав Д'Артаньян, — хоч у вас і дуже складне ім'я.
Давши остроги коню, він пустив його чвалом і поскакав назад до Парижа.
Як завжди в таких випадках, Д'Артаньян передусім заїхав до Атоса.
Атос лежав на широкій канапі й, за його власним висловом, чекав, поки до нього прийде спорядження.
Д'Артаньян розповів йому все, не згадавши лише про лист до пана де Варда.
Атос невимовно зрадів, дізнавшись, що має битися з англійцем. Ми вже згадували, що він весь час мріяв про це.
Друзі одразу ж послали слуг по Араміса та Портоса й розповіли їм новину.
Портос вихопив шпагу з піхов і почав фехтувати проти стінки, час од часу відскакуючи й роблячи пліє', немов справдешній танцюрист. Араміс, який ще не дописав своєї поеми, замкнувся в Атосовому кабінеті й попросив не турбувати його, поки не настане час їхати на дуель.
Атос знаком наказав Грімо принести пляшку вина.
А Д'Артаньян тим часом обмірковував невеличкий план, за здійсненням якого ми простежимо далі і який, певно, обіцяв йому вельми приємну пригоду, судячи з усмішки, що час од часу осявала його задумливе обличчя.
ЧАСТИНА ДРУГА
I. Англійці й французи
Призначеної години друзі разом зі своїми слугами прийшли до Люксембурзького палацу, на загороджений лужок, де паслися кози. Атос дав пастухові дрібну монету, і той подався геть. Слуг поставили на сторожі. Невдовзі на лужку з'явився мовчазний гурт людей, які підійшли до мушкетерів. За англійським звичаєм, перед дуеллю супротивники відрекомендувались одне одному.
Англійці були людьми найшляхетнішого походження; химерні імена супротивників не тільки здивували, а й збентежили їх.
— Панове, — зауважив лорд Вінтер, коли троє друзів назвали себе, — навіть почувши ваші імена, ми не знаємо, хто ви. Ми не можемо битися з людьми, які звуться так дивно, наче якісь пастухи.
— Ви, певно, здогадуєтесь, мілорде, що це вигадані імена, — сказав Атос.
— Тим більше ми хочемо знати ваші справжні, — відповів англієць.
— Проте ви ж грали з нами, не знаючи наших імен, — заперечив Атос, — і це навіть не завадило вам виграти коней.
— Тоді ми ризикували тільки своїми грішми, а тепер — своєю кров'ю і навіть життям. Грати можна з будь-ким, битися — тільки з рівним.
— Правда ваша, — мовив Атос.
І, відвівши вбік того з англійців, з яким мав битися, назвав йому пошепки своє ім'я.
Портос з Арамісом зробили те саме.
— Чи задовольнило це вас? — спитав Атос у свого супротивника. — І чи вважаєте ви мене досить вельможним, щоб зробити мені честь схрестити зі мною шпагу?
— Так, добродію, — відповів англієць, вклоняючись.
— Гаразд! Тоді дозвольте сказати вам ще про одне, — холодно мовив Атос.
— Про що саме?
— Було б краще, коли б ви не вимагали від мене, щоб я назвав своє ім'я.
— Чому?
— Мене вважають померлим, і я маю певні підстави бажати, щоб ніхто не знав, що я живий. Отже, я муситиму вас убити, щоб зберегти мою таємницю.
Англієць глянув на Атоса, думаючи, що той жартує; проте Атос не жартував.
— Ви готові, панове? — спитав він, звертаючись водночас і до товаришів, і до ворогів.
— Так, — відповіли англійці й французи разом.
— Тоді почнімо! — вигукнув мушкетер.
Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами.
Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі.
Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно.
Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу.
Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад, але, як і попереджав, удар виявився смертельним — шпага поцілила в серце.
Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети.
Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг.
Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. Потім, побачивши, що супротивник зовсім знесилів, він одним спритним наскоком вибив шпагу йому з рук. Обеззброєний барон відступив на кілька кроків, але посковзнувся й впав навзнак.
Д'Артаньян підскочив до нього й, приставивши шпагу англійцеві до горла, сказав:
— Я міг би убити вас, добродію. Ваше життя у мене в руках, але я вам дарую його з любові до вашої сестри.
Д'Артаньян не тямився від радості: це було початком здійснення того, про що він мріяв, накреслюючи свій план, коли, як ми згадували, його обличчя осявала щаслива усмішка.
Англієць був у справжньому захваті від такої ґречної поведінки французького дворянина.