Хай би небо скарало всіх мандрованих лицарів, якщо всі вони такі невдячні! Ідіть собі, пане Дон Кіхоте, бо поки ваша милость тут буде, бідолашна дівчина не прийде до тями.
На теє Дон Кіхот одмовив:
— Подбайте про те, ваша милость, щоб принесено мені в кімнату на [544] ніч лютню, а я вже постараюсь скільки мога потішити сю невтішну панянку: швидка розрада може бути добрим помічним ліком на кохання, котре щойно спалахнуло.
По сій мові одійшов, щоб хто не звернув, буває, уваги на ту затримку. Ще не дуже й віддалився, як Альтісідора, забувши зразу про свої млості, сказала товаришці:
— А треба таки добути для нього лютні: Дон Кіхот хоче, без сумніву, пошанувати нас музикою — а вона ж буде добра, власного його компонування!
Тут же пішли й розповіли дукині про всі ті події і про Дон Кіхотове прохання; пані розвеселилась непомалу і врадила з дуком та панянками своїми утнути з рицарем нову штуку, яка більше сміху принесла б, ніж шкоди. Усі задоволено чекали ночі, яка настала так само швидко, як перед тим день, що його панство провело у смаковитих розмовах із Дон Кіхотом. Того ж таки дня дукиня явно і славно вирядила пажа — того самого, що в лісі приставляв зачаровану Дульсінею,— до Терези Пан-сихи з листом її чоловіка Санча Панси та клунком з одежею, що той для неї налаштував, і веліла докладно доповісти про все, як воно там буде. Та ось настала й ніч, одинадцята година; Дон Кіхот знайшов у кімнаті в себе квинтарню, наладив її, одчинив гратоване вікно (а в саду вже, чув, люди ходили), перебіг пальцями по струнах, пробуючи звуку, і, кашлянувши раз і вдруге — горло б то прочистити, хрипкуватим, але доладним голосом завів романса, що сам же того дня й склав:
Дуже часто міць любові
З завіс душу нам зриває,
За підойму може править
їй безділля, ще й тривале.
Тим-то всяке рукоділля,
Чи шиття, чи гаптування —
То найкращі в світі ліки
Проти яду закохання.
Коли хоче заміж вийти
Соромляжа, скромна панна,
їй найліпшим віном буде
Сама цнота й добра слава.
Бо і рицарі мандрівні,
І услужні куртизани
З легковажними жартують,
А честивих беруть заміж.
Ах, яке вже там кохання
В разового постояльця?
Сонце зійде — любімося,
Сонце зайде — нум прощаться.
Те лицяння перебіжне,
Лиш віднині та до завтра,
В серці сліду не полишить,
Не вкарбується назавше.
То не діло — по малюнку
Та ще зверху малювання...
Де одна царює врода,
Друга вже не поривайся.
Дульсінея із Тобоса
В моїм серці на скрижалях
Змалювалася навічно,
Повновладна і державна.
Понад вірність у коханців
Блага вищого немає:
Нею Амур дива творить,
Нас до себе підіймає!
Коли Дон Кіхот доспівався до сього куплету (а співу його слухали дук із дукинею, Альтісідора і майже всі замчани), з кружганку, що був якраз над Дон Кіхотовим вікном, спущено раптом шнура зі стома чи, може, й більше дзвінками і майже одночасно висипано чималий міх котів, що їм до хвостів було почеплено маленькі дзвіночки. Дзелень-котіння тих дзвінків і котяче нявкотіння було таке несвітське, що навіть дук із дукинею, які той жарт самі вигадали, перелякались, а Дон Кіхотові з перестраху аж заціпило; як на те лихо, двоє чи троє котів упало через вікно в кімнату і зачали ганяти з кутка в куток, ніби ціла тічка чортів там товклася — погасили свічки, що на столику горіли, шукали все, кудою б їм вискочити. А дзеленчання не вгавало — шнура то підсмикували вгору, то знов опускали; більшість людей із замку, що не були в ту гру втаємничені, не знали вже, що й гадати. Дон Кіхот ісхо-пився на рівні, і, добувши меча, став штирхати в вікно, гукаючи щодуху:
— Геть ізвідси, лукаві чародії! Геть, відьомське кодло! Я — Дон Кіхот із Ламанчі: проти мене нічого не зможуть і не вдіють ваші підступні химороди!
Тоді обернувся до котів, що гасали по кімнаті, і давай їх мечем хрестити: вони добрались до вікна і втекли, один тільки, якого Дон Кіхот за малим Богом не рубонув, скочив рицареві на обличчя і вп'явся пазурами й зубами йому в носа; з того болю Дон Кіхот аж заверещав непутнім голосом. Почувши теє, дук із дукинею здогадались, що там трапилось, швиденько подались туди і, відімкнувши своїм ключем двері, побачили, як бідолашний рицар щосили намагався відірвати од себе кота. Прибігли й люди з свічками подивитись на ту нерівну борню; дук підскочив розбороняти, але Дон Кіхот закричав:
— Не руште його ніхто! Нехай я поборюся з ним сам на сам, із сим чаклуном, із сим чародієм! Я йому покажу, хто такий єсть Дон Кіхот із Ламанчі!
Та кіт не зважав на ті погрози, гирскав і пирскав та ще дужче впивався кігтями; нарешті дук одірвав його й кинув через вікно.
Дон Кіхот, увесь подряпаний, з понівеченим носом, не переставав гніватися, що не дозволено йому довести до переможного кінця того бою з нахабним чародієм. Тут принесли цілющої оливки, і сама Альтісідора своїми біленькими ручками поперев'язувала йому всі рани, а перев'язуючи, тихенько промовляла:
— Всі оці нещастя, рицарю з камінною душею, спали на тебе за гріхи великі, за черствість твою та за впертість; а ще дай Боже, щоб джура [546] твій Санчо забув про самобичування, щоб твоя укохана Дульсінея довіку, до суду не одчарувалась, щоб ти нею не втішався, щоб не ліг із нею на шлюбне ложе, поки я живу, я, що тебе так кохаю!
На ту мову нічого не одказав Дон Кіхот, зітхнув тільки зглибока і не гаючись уклався в ліжко, подякувавши дукові за ласку,— не тому, що він злякався був того чортячого котячого та дзвенячого наброду, а тому, що цінує готовість, з якою друзі прийшли йому на допомогу. Дук із дукинею дали йому спокій і пішли до себе, засмучені тим, що жарт їхній так зле закінчився: не гадали вони, що та пригода буде так дорого коштувати Дон Кіхотові, який іще п'ять днів не вставатиме з ліжка і не виходитиме з кімнати; щоправда, він матиме за цей час ще одну пригоду, не таку смутну, як попередня, але історик поки що не говоритиме про неї, а повернеться до Санча Панси, що пильно та втішно справляв далі своє урядування.
РОЗДІЛ XLVII
Про те, як Санчо Панса справляв далі своє урядування
Повідає історія, що з судньої палати поведено Санча Пансу в розкішний палац, де посеред великої зали стояв блискучий, по-королівсь-кому накритий стіл; як тільки Санчо увійшов, заграно в жоломійки, і четверо малих пахолків подали воду до вмивання, яку Санчо прийняв з великою повагою. Музика вмовкла, Санчо сів за стіл на чільному місці — та, правду сказати, одне воно всього там і було. Обік нього став якийсь чоловік (як згодом виявилось, медик), що тримав у руці паличку з китового вуса. Зі столу зняли к-оштовну білу сервету, якою були прикрити овочі-фрукти та безліч полумисків із різними потравами, потому якийсь ніби клірик промовив: "Боже благослови!", а пахолок пов'язав Санчові мережаний нагрудник; ще один чоловік — стольник, мабуть, чи що — поставив перед ним таріль із садовиною для почину; чи покуштував там що губернатор, чи ні, як той прибічник ткнув у таріль паличкою і її миттю забрано Санчові з-перед носа. Стольник підсунув натомість другу страву в полумиску, та не встиг Санчо й торкнутися до неї, як ізнов паличка тиць, і полумисок щез так само швидко, як таріль із садовиною. Санчо немов отетерів, розглянувся по людях туди-сюди, а потім спитав, що воно тут таке — чи обід, чи фіглярські штучки? На те чоловік із паличкою одказав:
— А тут, пане губернаторе, так їсться, як заведено і повелося по всіх інших островах з губернаторами. Я, щоб ви, пане, знали, тут за медика, мене сюди найнято, щоб я служив острівним губернаторам і пильнував здоров'я їхнього, паче свого власного, щоб денно і нічно дбав за комплекцію пана губернатора, вивчав її і досліджував, аби в разі хвороби якої міг дібрати відповідні ліки; отож найголовніше в моїй службі — бути присутнім при панськім обіді та вечері: мушу дозволяти панові їсти все те, що, на мою думку, йому годиться, і не допускати нічого такого, що могло б піти на шкоду чи зіпсувати панський шлунок. [547]
Тим-то я і наказав забрати таріль із фруктами, бо в них занадто багато вологи, а також і друге блюдо, бо воно занадто гаряче та гостре, збуджує спрагу; а хто багато п'є, той, як відомо, нищить і нівечить у собі кардинальну вологу, що тримає людину при житті.
— То, може, оті смажені перепілки, добре, бачиться, зготовані, мені не зашкодять?
На теє медик одказав:
— Пан губернатор їх не їстиме, поки й віку мого.
— А то чому?— спитав Санчо. Медик відповів:
— Бо вчитель наш Гіппократ, світило і стовп медицини, каже в одному з своїх афоризмів: "Omnis saturatio mala, perdices autem pessima". Се єсть перекладом: "Усякий пересит вадить, а найдужче перепілками".
— Коли так,— сказав Санчо,— то гляньте, пане дохторе, по сьому столу і скажіть, яка потрава дасть мені найбільше пожитку і найменше шкоди, та й не паличкуйте її, дайте мені з'їсти, бо присягаю на життя своє губернаторське (дай Боже в ньому довше потривати), що я вмираю з голоду, а ті ваші заборони, що ви там не кажіть, віку мені не продовжать, а хіба збавлять.
— Пане губернаторе,— одказав медик,— правду ваша милость мовить. Проте здається мені, що отих кроликів з підливою їсти вам таки не годиться, бо то створіння волохаті. Ось телятини можна було б і скуштувати, якби не була вона печена ще й тушкована — а так ні, не випадає.
— А в тій оно мисці, що так парує,— сказав Санчо,— напевне пере-млійка різном'яса: там стільки різної всячини, що вже ж дещо знайдеться таке, щоб і до смаку, і до пуття.
— Absit!* — сказав медик.— І не думайте собі того, і в голові не покладайте — нема нічого в світі шкідливішого за оті перемлійки. Нехай ідуть вони до каноників, до ректорів у колегії, на весілля до селян, а не на губернаторський стіл, де мають бути самі витворні та делікатні наїдки; адже скрізь і всюди будь-кому годяться найкраще ліки прості, а не складені, бо в простих ліках ніколи помилки не зробиш, а в складених скільки завгодно, як не дотримаєш міри й ваги різних інгредієнцій. Отож як хоче пан губернатор зберегти або й поліпшити своє здоров'я, нехай споживе собі сотню ріжків та кілька дрібних айвових кришеників, бо вони скріплюють шлунок і сприяють травленню.
* Приберіть! (Латин.)
Почувши таку мову, Санчо відкинувся на спинку крісла, пильно поглянув на медика і спитав поважним голосом, як його звати і де він учився.