І хто ж це робив, ким був той кухар у приватному житті? Доглядав худобу в якогось поміщика.
Старший фельдкурат замовк, а за хвилину перевів розмову на кулінарне питання в Старому і Новому завіті, Саме в ті часи дуже дбали про готування смачної їжі після відправ та інших церковних урочистостей. Потім звернувся до всіх, аби щось заспівали, і Швейк, як завжди, зовсім недоречно почав:
Іде Марина з Годоніна,
А за нею пан священик
Із барилечком вина.
Але старший фельдкурат не розсердився.
— Коли б тут було хоч трохи рому, то не треба й вина, — сказав він, приязно всміхаючись, — а без цієї Марини обійдемось, бо нечистий не спить, людей на гріх наводить.
Капрал обережно сягнув до шинелі й витяг звідтіля плескату фляжку з ромом.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-фельдкурате, — промовив він так тихо, що вже по голосу було видно, яку кривду він собі заподіював, — якщо ви не образитеся...
— Не ображуся, хлопче, — відповів радісно отець духовний, — вип'ю за нашу щасливу подорож.
— Боже милосердний, — тихенько зойкнув капрал, побачивши, що після доброго ковтка фельдкурата півфляжки як не було.
— Ех, ви! — сказав фельдкурат, усміхаючись і багатозначно підморгуючи до однорічника. — Ви ще й до всього згадуєте всує ім'я боже. За це господь бог повинен вас покарати.
Отець духовний знову хильнув з плескатої фляжки і, подаючи її Швейкові, суворо наказав:
— Кінчай!
— Служба є служба, — промовив добросердо Швейк до капрала, повертаючи йому порожню флягу. Той відповів несамовитим блиском очей, який може з'явитися лише у божевільних.
— А тепер, поки доїдемо до Відня, я ще трошечки відпочину, — сказав старший фельдкурат. — Будь ласка, збудіть мене, тільки-но прибудемо на місце. А ви, — звернувся він до Швейка, — підіть до офіцерської кухні, візьміть прибор і принесіть мені обід. Скажете, для пана старшого фельдкурата Лаціни. Але дивіться, щоб вам дали подвійну порцію. Коли будуть кнедлі, то не беріть зверху, це невигідно. Іще принесіть мені з кухні пляшку вина та не забудьте взяти з собою казанок, хай наллють До нього рому.
Отець Лаціна почав нишпорити по кишенях.
— Слухайте, — сказав він капралові, — я не маю дрібних, позичте мені золотого.
Так, ось вам! Як прізвище? Швейк? Тут маєте, Швейку, золотого за дорогу. Пане капрале, позичте мені ще золотого. Бачите, Швейку, цього другого золотого дістанете, коли все влаштуєте як слід. А потім хай вам дадуть ще сигарети й сигари для мене. І якщо даватимуть шоколад, то добудьте для мене подвійну порцію, а якщо консерви, то простежте, щоб вам дали копчений язик або гусячу печінку. Можливо, видаватимуть швейцарський сир, то подбайте, щоб вам не попався краєчок, а якщо дадуть угорську ковбасу, то теж ні в якому разі не кінчик, а гарну, з середини, щоб була соковита.
Старший фельдкурат простягся на лавці й за хвилину заснув як колода.
— Сподіваюсь, — сказав капралові однорічник, натякаючи на могутнє хропіння отця духовного, — ви вдоволені цілком з нашого знайди. Що не кажіть, такий у світі не загубиться.
— Він уже, як то кажуть, — озвався Швейк, — відлучений від груді, пане капрале, вже смокче з пляшечки.
Капрал хвилину боровся з собою і врешті, відкинувши будь-яку догідливість, сказав твердо:
— М'яко стеле...
— Фельдкурат дуже нагадує мені з тими дрібними, яких не має, — докинув Швейк, — одного муляра з Дейвіц, на прізвище Млічка. Той теж так довго не мав дрібних, аж поки не вліз у багно по саму шию, і його посадили за ошуканство. Великі пропив, а дрібних не мав.
— В сімдесят п'ятому полку, — озвався один конвоїр, — перед війною якийсь капітан пропустив крізь горло цілу полкову касу і мусив навіть розпрощатися з воєнною службою. Та нині він знову капітан. А один фельдфебель, що вкрав понад
двадцять сувоїв казенного сукна на петлиці, тепер уже став штабс-фельдфебелем. А ось недавно одного піхотинця розстріляли в Сербії за те, що з'їв за один раз бляшанку своїх консервів, а не розділив їх на три дні.
— Це сюди не тичеться, — заявив капрал, — але що правда, то правда, — позичати у бідного капрала два золотих на чайові...
— Ось вам ваш золотий, візьміть, — сказав Швейк. — Я не збираюся багатіти за ваш рахунок. А коли він мені дасть іще й того другого золотого, то я вам і його поверну, не плачте! Вас повинно тішити, коли якийсь начальник позичає у вас гроші на видатки. Ви великий себелюб! Тут ідеться тільки про нещасні два золоті, але хотів би я бачити вашу пику, якби вам треба було пожертвувати своїм життям за начальника. Уявіть собі, він лежить десь поранений на ворожій лінії, а ви повинні його врятувати й винести на своїх руках з вогню, а тамті стріляють по вас шрапнеллю й чим попало.
— Ви б уже, напевно, наклали повнісінькі підштанки, — захищався капрал. — Люлько ви нещасна!
— В бою не один накладе собі в штани, — обізвався хтось із конвоїрів. — Недавно один поранений розповідав нам у Будейовицях, що, коли вони йшли в атаку, він тричі підряд напустив у штани. Вперше — коли лізли з окопів на відкрите місце перед дротяними загородженнями, потім — коли почали перетинати дроти, а втретє — коли на них поперли росіяни з баґнетами й кричали "ура!". Тоді вони почали знову тікати до окопів, а в їхній роті не було жодного, хто б не напустив у штани. А один убитий лежав зверху на бруствері ногами вниз; під час наступу йому шрапнеллю відірвало півголови — немов ножем зрізало. Так той в останню хвилину так наробив, що з його штанів разом з кров'ю текло через обмотки в окопи, прямісінько на його власну половину черепа з мозком, що лежала якраз під ним.
Людина навіть не знає, де і що з нею може трапитись,
— А іноді, — сказав Швейк, — людині в бою зробиться недобре, щось їй спротивиться. Один хворий з-під Перемишля, що вже видужував, розповідав у Празі на Погожельці в шинку "Краєвид", як там десь біля фортеці дійшло до баґнетів.
Навпроти нього з'явився якийсь росіянин, хлопець — як дуб. Преться на нього з баґнетом, а з носа в нього висить капка. Бідолаха як глянув на оті соплі, йому одразу зробилося так погано, що мусив піти на перев'язочний пункт. Там установили, ніби він хворий на холеру, і відіслали до холерного барака в Пешті, де він таки насправді заразився холерою.
— То був рядовий піхотинець чи капрал? — спитав однорічник.
— Капрал, — відповів Швейк, не зморгнувши.
— Це могло б трапитись і з кожним однорічником, — сказав збовдурілий капрал і з тріумфом глянув на однорічника, немов збирався сказати: "Ну?! Смакувало? Що ж ти тепер на це скажеш?"
Але той мовчки ліг на лавку.
Під'їздили до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні загородження та укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій в усьому поїзді.
Коли доти з вагонів ще лунало ревіння вівчарів з-під Кашперських гір:
Wann ich kumm, wann ich kumm,
Wann ich wieda, wieda kumm! —
то тепер воно затихло під неприємним враженням від колючого дроту, яким був обплутаний Відень.
— Усе гаразд, — сказав Швейк, дивлячись на окопи. — Все так, як і повинно бути.
Одне лише незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут небереженого й чорт не вбереже. Відень — це взагалі важливе місто, — говорив він, — подумати тільки, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці.
Коли я свого часу був у Відні, то дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їде якась персона з цісарського палацу, тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, то його посадили, бо він щосили пхався, хотів поглянути на тих мавп.
— А в палаці ви теж були? — спитав капрал.
— Ох, як там гарно! — відповів Швейк. — Я там не був, але мені розповідав один, він туди часто заглядав. Найкраще — це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить бути двометрового зросту. Вони буцімто після закінчення військової служби дістають трафіку. А принцес там — як сміття.
Проїхали якийсь вокзал. За ними линули, стихаючи, звуки австрійського гімну.
Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд іще не скоро прибув на той вокзал, де вони нарешті зупинились і де їх очікував обід та урочисті привітання.
Але часи змінились. Урочисті зустрічі вже не були такі, як на початку війни, коли солдати на кожному вокзалі об'їдалися, а дівчата в безглуздих білих сукенках з ідіотськими мінами подавали їм на привітання безнадійно дурні букети, а ще дурніші були промови тих дам, чоловіки яких тепер, по війні, вдають із себе великих патріотів і республіканців.
Відень привітав їх в особі трьох дам — членів Товариства Австрійського Червоного Хреста, двох дам з якогось Військового товариства віденських дам і дівчат, одного офіційного представника віденського магістрату і представника армії.
На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутні члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тяглося день у день, і початкове піднесення перетворилося в позіхання. На зміну одним приходили інші, і кожен, кому припадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд з будейовицьким полком.
З телячих вагонів виглядали солдати з виразом чорної безнадії, немовби їх везли на шибеницю.
До вагонів підходили дами й роздавали медяники з цукрованими написами: "Sieg und Rache", "Gott, strafe England", "Der Osterreicher hat ein Vaterland. Er liebt's und hat auch Ursach fur's Vaterland zu kampfen" 1.
1 "Перемога і помста", "Боже, покарай Англію", "Австрієць має батьківщину, любить її і має за що боротися" (нім.).
Кашперські горяни, як можна було бачити, напихалися медяниками з таким самим виразом безнадії.
Потім було дано наказ по ротах вирушати по обід до розташованих за вокзалом польових кухонь.
Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а однорічник чекав, поки його нагодують, бо два конвоїри пішли по їжу для всього арештантського вагона.
Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша.
Той ходив сюди й туди по колії й чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього.
Його становище було дуже неприємне, бо тимчасово він мав з надпоручником Кіршнером одного денщика.