Жодних зведень з фронту, хай там як. Це було лише коротеньке оголошення від Міністерства Достатку. У попередньому кварталі, мовилося у ньому, норма Десятого Трирічного Плану на шнурівку для черевиків була перевиконана на 98 відсотків.
Він дослідив те своє шахове завдання і відповідно розставив фігури. Це була підступна та майстерна розв'язка із залученням пари коней. "Білі починають гру і ставлять мат у два ходи". Вінстон підвів очі і поглянув на портрет Старшого Брата. Білі завжди ставлять мат, подумав він з певного роду похмурим містицизмом. Завжди, без жодних винятків, так це облаштовано. Від самого початку існування світу не було жодного такого шахового завдання де б чорні перемагали хоч коли-небудь. Хіба це не символізує той нескінчено вічний, незмінний переможний тріумф Добра над Злом? Те велетенське обличчя пильно поглянуло на нього у відповідь, сповнене незворушної сили. Білі завжди ставлять мат.
Той голос з телезахисту спинився і додав іншим та більш могильно-похмурим, карбованим тоном: "Вас попереджають бути у повній готовності аби отримати важливе оголошення о п'ятнадцятій тридцять. П'ятнадцята тридцять! Це новини найвищої важливості. Добре потурбуйтеся аби не пропустити їх. П'ятнадцята тридцять!" Та олов'яна музика влупила знову.
Серце Вінстона захололо. Це було саме те зведення з фронту; інстинкт підказував йому що це були погані новини тим, що надійде. Цілісінький день, з трохи раптовими нападами збудження, ця думка про нищівну поразку у Африці то з'являлася, то зникала майоріючи у його розумі. Він здавалося насправді баче як ця Євразійська армія роєм сочиться крізь той ніколи не зламний кордон і вщент заливає цей край Африки наче колона мурах. Чому це не було можливим перехитрити та обійти їх якимось чином? Обрис морського узбережжя Західної Африки кричуще яскраво і чітко проступив у його розумі. Він узяв білого коня і пересунув його по дошці. ТУТ була саме та справді належна місцина. Навіть тоді коли він бачив цю чорну орду, що гнала наввипередки у південному напрямі, він бачив й іншу силу, покликану та зібрану таємничим, містичним чином, зненацька висаджену у їх тил, перерізаючи їх сполучення по суходолу та морю. Він відчув що лише за допомогою напруження волі і бажання цього він привів цю іншу силу у буття. Але було вкрай необхідно діяти швидко. Якщо вони зможуть отримати контроль над геть усією Африкою, якщо вони мають аеродроми та бази для підводних човнів на Мисі Доброї Надії, то це може розрізати Океанію навпіл. Це може означати будь-що: поразку, розпад, перерозподіл світу, знищення Партії! Він зробив глибокий вдих. Надзвичайна, строката мішанина з почуттів – але це була не мішанина, якщо казати точно; радше це були послідовні шари почуттів, про які він не міг сказати який з шарів є нижчим – сутужно боролася всередині нього.
Ця судома минула. Він поставив цього білого коня назад на його місце, але на якусь мить він не міг вгамуватися задля серйозного вивчення свого шахового завдання. Його думки знову блукали. Майже несвідомо він вивів своїм пальцем по пилюці на столі:
2+2=5
"Вони не можуть дістатися всередину тебе", – свого часу казала вона. Але вони зможуть дістатися всередину тебе. "Усе що станеться з тобою тут є ДОВІЧНИМ", – свого часу казав О'Брайєн. Це було слово істини. Там були речі, твої власні дії, від яких ти ніколи не зможеш врятуватися та відновитися. Щось було вбито у твоїх грудях, у твоїй совісті, у твоїй душі: випалено вщент, витаврувано вщент.
Він бачив її; він навіть промовляв до неї. У цьому не було жодної небезпеки. Він знав немов би інстинктивно, що тепер вони не виявляють майже жодного інтересу до його вчинків. Він міг домовитися з нею про наступну зустріч якщо б хтось із них двох забажав цього. Насправді це була лише випадковість, що вони зустрілися. Це сталося у Парку, мерзенно пронизуючого, колючого Березневого дня, коли Земля була наче залізо і уся ця трава здавалася мертвою, і там ніде не було жодної брунечки окрім як на декількох диких шафранах які пхали себе догори аби бути розчленованими вітром. Він самотньо квапився вперед із замерзлими долоням і очами що сльозилися коли він побачив її не далі ніж у десяти метрах від нього. Його відразу ж вразило те, що вона дуже змінилася якимось хворобливо-тьмяним чином. Вони майже пройшли повз один одного без жодного упізнавання, потім він розвернувся і послідкував за нею, не дуже жваво. Він знав що у цьому немає жодної небезпеки, ніхто не виявить жодного інтересу до нього. Вона нічого не сказала. Вона похило ніби потай чкурнула крізь траву так наче намагалася позбутися нього, потім здавалося передумала і примирилася з тим що він буде йти біля неї. За мить вони були посеред невеличкої ділянки порослої розкуйовдженим безлистим чагарником, доволі безпорадним щодо переховування або як захист від вітру. Вони спинилися. Було мерзенно холодно. Цей вітер свистів крізь гілки і хвилююче турбував час від часу ці ріденькі, брудного вигляду дикі шафрани. Він поклав свою руку навколо її талії.
Там не було жодного телезахисту, але там повинні бути приховані мікрофони: окрім того, їх могли побачити. Це не має жодного значення, ніщо не має значення. Вони могли влягтися на землю і зробити ЦЕ якщо б вони лише забажали цього. Його плоть вщент заклякла від жаху від однієї думки про це. Вона ніяк не відреагувала на ці обійми його руки; вона навіть не намагалася вивільнити себе. Тепер він знав що змінилося у ній. Її обличчя було хворобливого жовто-землистого кольору, і на ньому був довгий шрам, частково прихований під волоссям, крізь її чоло та скроню; але це була не саме та зміна. Це було у тому, що її талія стала значно товстішою, і, дивовижним чином, заклякло жорсткішою. Він пригадав як одного разу, опісля вибуху ракетної бомби, він допомагав волочити труп геть з якихось руїн, і він був дуже вражений та здивований не лише тою неймовірною вагою цієї речі, але й його жорстким задубінням і незграбністю для перенесення руками, що робило його здавалося більш схожим на каменюку ніж на плоть. Її тіло відчувалося саме так. Йому спало на думку, що саме це їство її шкіри могло бути досить відмінним від того чим воно колись було.
Він не зробив жодної спроби поцілувати її, вони навіть не розмовляли. Доки вони йшли назад по цій траві, спершу вона поглянула прямісінько на нього. Це був лише миттєвий визирк, сповнений презирства та неприязні. Він гадав чи ця неприязнь з'явилася виключно через те минуле або ж вона була навіяна також і його обрезклим обличчям і тою водою яку цей вітер стало вичавлював з його очей. Вони всілися на два залізні стільці, пліч-о-пліч але не занадто близько один до одного. Він бачив, що вона була майже готова заговорити. Вона рушила своїм грубим та незграбним черевиком на декілька сантиметрів і навмисно розчавила гілочку. Її ноги здавалося стали значно ширшими, зауважив він.
"Я зрадила тебе", – вбого та прямо сказала вона.
"Я зрадив тебе", – відповів він.
Вона обдарувала його ще одним швидким поглядом неприязні.
"Іноді, – казала вона, – вони жахають тебе чимось супроти чого ти не в змозі встояти, не в змозі навіть думати про це. А потім ти кажеш – "Не робіть це зі мною, зробіть це з кимось іншим, зробіть це з тим-то й тим-то". А іноді ти можеш вдавати, опісля цього, що це лише виверт і що ти лише просто сказав це щоб змусити їх припинити і що насправді ти не мав цього на увазі. Але це неправда. Того часу коли це відбувається з тобою ти справді маєш це на увазі. Ти думаєш при цьому що немає жодного іншого шляху аби врятувати себе, і ти вже достатньо готовий аби врятувати себе таким чином. Ти ЩИРО БАЖАЄШ щоб це відбулося з тою іншою особою. Тобі не насрати що вони страждають. Усе що тебе хвилює це лише ти".
"Усе що тебе хвилює це лише ти", – луною озвався він.
"І опісля цього, ти вже більше не відчуваєш того самого до тієї іншої особи".
"Ні, – сказав він, – ти вже не відчуваєш того самого".
Їм не здавалося що було ще щось що можна сказати. Вітер п'яно розпластав їх тоненький спецодяг по їх тілам. Майже відразу ж це стало вкрай обтяжливо сидіти тут у тиші: окрім того, було занадто холодно аби всидіти нерухомо. Вона сказала щось про те, що має зловити свій потяг у Метро і підвелася аби піти.
"Ми повинні зустрітися знову", – сказав він.
"Так, – сказала вона, – ми повинні зустрітися знову".
Він нерішуче слідував на невеликій відстані, на півкроку позаду неї. Вони так і не заговорили знову. Вона насправді не намагалася позбутися його геть, але просто йшла на такій швидкості аби попередити його ходу поруч із нею. Він подумки вирішив, що він може супроводжувати її до самої станції Метро, але зненацька цей процес переслідуючого плентання на холоді здався безглуздим та нестерпним. Він був переповнений бажанням не так сильно як втекти від Джулії, як повернутися до Кафе Каштанове Дерево, яке ніколи не здавалося таким привабливим як цієї миті. Він мав ностальгічний образ свого столика у куточку, з тими газетою та шахівницею і з тим усюдисущим джином. А головним чином, того що там може бути значно тепліше. Наступної миті, не цілком випадково, він дозволив себе відділити від неї невеличкій групі людей. Він зробив мляву спробу наздогнати, потім пригальмував, розвернувся і попрямував у протилежному напрямку. Коли він відійшов на п'ятдесят метрів, то озирнувся. Ця вулиця не була заюрмленою, але він вже не міг розрізнити її. Будь-яка з цих квапливих постатей може бути її. Можливо її потовстіле, жорстко заклякле тіло було вже не можливо упізнати зі спини.
"Того часу коли це відбувається з тобою, – як раніше казала вона, – ти справді маєш це на увазі". Він справді мав це на увазі. Він не лише сказав це, він щиро бажав цього. Він щиро бажав щоб вона, а не він могла бути відданою цим...
Щось змінилося у цій музиці, що цівкотіла з телезахисту. Тріскуче зломлена, презирливо глумлива мелодія, жовта мелодія, залунала з нього. А потім – можливо цього навіть не відбулося, можливо це був лише спогад що набував подобу звуку – голос заспівав.
"Під розлогим каштановим деревом,
Я звів тебе, а ти мене..."
Рясні Сльози заструменіли з його очей.