Та що ж мені робити? Вирішати, але як вирішати все?" І П'єр з жахом відчув, що все значення того, що він думав і бачив уві сні, було зруйновано.
^ Берейтор, кучер і двірник розповідали П'єру, що приїжджав офіцер з вісткою про те, що французи підійшли під Можайськ і що наші відходять.
П'єр встав і, звелівши запрягати й доганяти його, пішов пішки через місто.
Війська виходили і залишали коло десяти тисяч поранених. Поранені ці були на подвір'ях, виглядали з вікон домів і юрмились на вулицях. На вулицях біля підвід, що мали вивозити поранених, чутно було крик, лайку і удари. П'єр віддав коляску, що наздогнала його, знайомому пораненому генералові і разом з ним поїхав до Москви. По дорозі П'єр почув про смерть свого шуряка і про смерть князя Андрія.
X
ЗО числа П'єр повернувся до Москви. Майже коло застави йому зустрівся ад'ютант графа Растопчина.
— А ми вас скрізь шукаємо,— сказав ад'ютант.— Графові вас неодмінно треба бачити. Він просить вас зараз же приїхати до нього у дуже важливій справі.
П'єр, не заїжджаючи додому, взяв візника і поїхав до головнокомандуючого.
Граф Растопчин тільки цього ранку приїхав до міста зі своєї заміської дачі в Сокольниках. У передпокої і в приймальні у графовому домі було повно чиновників, які прибули на вимогу або по накази. Васильчиков і Платов уже бачилися з графом і пояснили йому, що захищати Москву неможливо і що її буде здано. Хоч ці відомості і приховувались від населення, але чиновники, начальники різних управлінь знали, що Москва буде в руках ворога, так само, як знав це і граф Растопчин; і всі вони, щоб скласти з себе відповідальність, прийшли до головнокомандуючого з запитаннями, що їм робити з довіреними їм частинами. .;
У той час, коли П'єр входив до приймальні, кур'єр, що приїхав з армії, виходив від графа.
Кур'єр безнадійно махнув рукою на запитання, з якими звернулись до нього, і пройшов через залу.
Чекаючи у приймальні, П'єр втомленими очима розглядав різних, старих і молодих, військових і цивільних, важних і не
важних чиновників, що були в кімнаті. Всі здавалися незадово-леними і стурбованими. П'єр підійшов до однієї групи чиновників, в якій один був його знайомий. Привітавшись з П'єром, вони продовжували свою розмову.
— Як вислати та знову повернути, біди не буде; а в такому стані ні за що не можна відповідати.
— Так ось же, він пише,— казав інший, показуючи на друкований папір, якого тримав у руці.
— Це інша річ. Для народу так треба,— сказав перший.
— Що це? — спитав П'єр.
— А ось нова афіша.
П'єр узяв її в руки і став читати:
"Ясновельможний князь, щоб швидше з'єднатися з військами, які йдуть до нього, перейшов Можайськ і став на тривкому місці, де ворог не зразу на нього піде. До нього відправлено звідси сорок вісім гармат зі снарядами, і ясновельможний каже, що Москву до останньої краплини крові захищати буде і ладен хоч на вулицях битися. Ви, братці, не дивіться на те, що присутст-вені місця зачинили: справи прибрати треба, а ми своїм судом з лиходієм розберемося! Коли до чого дійде, мені треба бравих хлопців і міських і сільських. Днів за два я кину заклик, а тепер не треба, то я мовчу. Добре з сокирою, непогано з рогатиною, а найкраще — вила-тройчаки: француз не важчий за сніп житній. Завтра, по обіді, я піднімаю Іверську в Катерининський шпиталь, до поранених. Там воду освятимо: вони швидше видужають; і я тепер здоровий: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома".
— А мені казали військові люди,— промовив П'єр,— що в місті ніяк не можна вести бій і що позиція...
— Авжеж, про те ж от ми й говоримо,— сказав перший чиновник.
— А що це означає: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома? — спитав П'єр.
— У графа був ячмінь,— сказав ад'ютант, усміхаючись,— і він дуже турбувався, коли я йому сказав, що приходили люди питати, що з ним. А що, графе? — сказав раптом ад'ютант, з усмішкою звертаючись до П'єра,— ми чули, що у вас родинні неприємності? Начебто графиня, дружина ваша...
— Я нітого не чув,— байдуже сказав П'єр.— А що ви чули?
— Ні, знаєте, часто ж вигадують. Я кажу, що чув.
— Що ж ви чули?
— Та ось кажуть,— знову так само усміхаючись, сказав ад'ютант,— що графиня, дружина ваша, збирається за кордон. Мабуть, дурниці...
— Можливо,— сказав П'єр, неуважно оглядаючись навколо себе.—А це хто? —спитав він, показуючи на невисокого старого чоловіка в чистому синьому каптані, з білою як сніг великою бородою, з такими ж бровами і з рум'яним обличчям.
— Це? Це купець один, тобто він трактирник, Верещагін. Ви чули, може, цю історію з прокламацією?
— А, то це Верещагін! — сказав П'єр, вдивляючись у тверде і спокійне обличчя старого купця і шукаючи в ньому виразу зрадництва.
— Це не він сам. Це батько того, який написав прокламацію,— сказав ад'ютант.— Той, молодий, сидить в ямі, і йому, здається, погано буде.
Один старенький з зіркою і другий чиновник-німець з хрестом на шиї підійшли до них.
т— Бачите,— розповідав ад'ютант,— це заплутана історія. З'явилася тоді, місяців зо два тому, ця прокламація. Графові донесли. Він наказав розслідувати. Ось Гаврило Іванович розшукував, прокламація ця перебувала рівно в шістдесяти трьох руках. Приїде до одного: ви від кого маєте? — Від того-то. Він їде до того: ви від кого? і так далі. Добрались до Верещагіна... недоучений купчик, знаєте, купчик-голубчик,— усміхаючись, сказав ад'ютант.— Питають його: ти від кого маєш? І головне, ми знаємо, від кого він має. Йому більш нема від кого взяти, як од пошт-директора. Але, видно, вже там вони зговорилися. Каже: ні від кого, я сам склав. І загрожували і просили, став на цьому: сам склав. Так і доповіли графові. Граф звелів прикликати його. "Від кого в тебе прокламація?" — "Сам склав". Ну, ви знаєте графа! — гордо і весело усміхаючись, сказав ад'ютант.— Він страшенно скипів; та й подумайте: таке нахабство, брехня і впертість!...
— А! Графові треба було, щоб він показав на Ключарова, розумію! — сказав П'єр.
— Зовсім не треба,— злякано сказав ад'ютант.— За Ключа-ровим і без цього були грішки, за те його й заслано. А річ у тому, що граф дуже обурився. "Як же ти міг скласти? — каже граф. Узяв зі столу гамбурзьку газету.— Ось вона. Ти не склав, а переклав і переклав погано, бо ти й по-французькому, дурню, не знаєш". Що ж ви думаєте? "Ні,— каже,— я ніяких газет не читав., я склав".— "А коли так, то ти зрадник, і я тебе віддам до суду, і тебе повісять. Кажи, від кого одержав?" — "Я ніяких газет не бачив, а склав". Так і залишилось. Граф і батька викликав: стоїть на своєму. І віддали до суду, і присудили, здається, до каторжної роботи. Тепер батько прийшов просити за ньото. Але паскудний хлопчисько! Знаєте, такий купецький синочок, франтик, спокусник, слухав десь лекції і вже думає, що йому чорт не брат. Ось який це молодчик! В батька його трактир тут біля Кам'яного мосту, то в трактирі, знаєте, великий образ бога вседержителя і зображений в одній руці скіпетр, у другій — держава; так він узяв цього образа додому на кілька днів і що ж зробив! Знайшов мерзотника-живописця...
Посеред цього нового оповідання П'єра покликали до головнокомандуючого.
П'єр увійшов до кабінету графа Растопчина. Саме в ту хвилину Растопчин, скривившись, потирав лоба й очі рукою. Невисокий чоловік щось говорив і, тільки-но увійшов П'єр, замовк і вийшов.
— А! здрастуйте, воїне великий,— сказав Растопчин, як тільки вийшов той чоловік.— Чули про ваші prouesses!1 Але не в тому річ. Mon cher, entre nous2, ви масон? — промовив граф Растопчин суворим тоном, наче було щось погане в цьому, але таке, що він мав* намір простити. П'єр мовчав.— Mon cher, je suis bien informé 3, та я знаю, що є масони і масони, і сподіваюсь, що ви не належите до тих, які, нібито рятуючи рід людський, хочуть погубити Росію.
—■ Так, я масон,— відповів П'єр.
— Так от бачите, мій дорогий. Вам, я думаю, відомо, що панів Сперанського і Магніцького відправлено куди слід; те саме зроблено з паном Ключаровим, те саме і з іншими, які, нібито споруджуючи храм Соломонів, намагались знищити храм своєї батьківщини. Ви розумієте, що на це є причини і що я не міг би заслати тутешнього пошт-директора, коли б він не був шкідливою людиною. Тепер мені відомо, що ви надіслали йому свій екіпаж для виїзду з міста і навіть що ви прийняли від нього папери на зберігання. Я вас люблю і не бажаю вам зла, і як ви вдвічі молодші за мене, то я, як батько, раджу вам припинити усякі стосунки з такими людьми і самому виїжджати звідси якнайскоріше.
— Але в чому ж, графе, вина Ключарова? —спитав П'єр.
— Це моє діло знати і не ваше мене питати,— крикнув Растопчин.
— Коли його обвинувачують у тому, що він розповсюджував прокламації Наполеона, то це ж не доведено,— сказав П'єр (не дивлячись на Растопчина),— і Верещагіна...
— Nous у voilà4,— раптом насупившись, перебиваючи П'єра, ще голосніше крикнув Растопчин.— Верещагін зрадник і запроданець, який дістане заслужену кару,— сказав Растопчин з тим запалом злості, з яким говорять люди, згадуючи образу.— Але я кликав вас не для того, щоб обговорювати мої справи, а для того, щоб дати вам пораду чи наказ, коли ви цього хочете. Прошу вас припинити стосунки з такими іїанами, як Ключаров, і їхати звідси. А я дурощі виб'ю, хоч у кому б вони були.— І очевидно схаменувшись, що він наче кричить на Безухова, який
1 преславні подвиги!
2 Між нами, дорогий мій,
3 Мені, шановний, усе добре відомо,
4 — Так і є,
ще ні в чому не винен, він додав, по-дружньому взявши за руку П'єра: — Nous sommes à la veille d'un désastre publique, et je n'ai pas le temps de dire des gentillesses à tous ceux qui ont affaire à moi. Голова іноді йде обертом! — Eh bien, mon cher, qu'est ce que vous faites, vous personnellement?1
— Mais rien2, —відповів П'єр, все ще не зводячи очей і Het змінюючи виразу задуми на обличчі.
Граф насупився.
— Un conseil d'ami, mon cher. Décampez et au plutôt, c'est tout ce que je vous dis. A bon entendeur salut!3 Прощайте, дорогий мій. Між іншим, — прокричав він П'єру з дверей, — чи правда, що графиня потрапила до лапок des saints pères de la Société de Jésus? 4
П'єр нічого не відповів і, насуплений і сердитий, яким його ніколи не бачили, вийшов від Растопчина.
Коли він приїхав додому, вже смеркало.