н.е.
Тим часом Східна імперія, яку зараз належним чином називають Візантійською, зберігала свою цілісність і зростала в силі. Але ностальгія за минулим світом залишалася, і за Юстиніана, який став імператором у 527 р., була зроблена рішуча спроба повернути контроль над заходом. Через 30 років ця надзвичайно коштовна мрія частково здійснилася: більшу частину середземноморських земель було відвойовано, але справа обернулася фінансовою катастрофою. Коли Юстиніан помер у 565 р., його наступник, Юстин II, "застав скарбницю обтяженою численними боргами й доведеною до повного виснаження".
Повернення західних земель виявилось недовговічним. Станом на 572 р. була втрачена значна частина північної Італії, за нею послідували інші втрати. Візантія просто не мала належних ресурсів, щоб утримувати захід, водночас захищаючи свій фронтир на Дунаї від аварів і слов'ян та ведучи низку кампаній на східному кордоні проти сасанідів. Проте станом на 630 р. авари на Балканах були розбиті, а суперечності із сасанідами були врегульовані на сприятливих умовах. Візантія тепер мала можливість розпочати тривалий процес відновлення своєї розхитаної інфраструктури, але саме в цей момент на Аравійському півострові швидко зростала нова загроза.
Взаємодія: Рим і Сасанідська імперія
Аравійські та сирійські пустелі утворювали зручну буферну зону між двома імперіями, але від верхів'їв Євфрату до Чорного моря жодної природної межі не існувало. Натомість там лежала ділянка спірної території 200–300 км завширшки із центром у Вірменському царстві. Ближче до північної точки пустельного розподілу розташовувалися два міста: Пальміра на західній окраїні римської провінції Сирія та Дура-Европос за 200 км на схід, яке охороняло переправу через Євфрат. Римляни захопили Дура у 165 р. н.е., і це місто виконувало функцію важливої передової військової бази, що протистояла парфянам, а після 224 р. н.е. – сасанідам. Пустельне оазне місто Пальміра, як ми вже бачили, було розташоване в місці, де сходилися караванні шляхи зі сходу, і воно встигло розбагатіти від транзитної торгівлі з римським світом, яку це місто контролювало. Але з фактичним крахом стабільного правління в Римі та посиленням перської держави під владою династії Сасанідів майбутнє міста почало виглядати непевним. Тому мешканці Пальміри почали дбати про власну оборону.
8.8 У середині VI ст. н.е., за часів правління Юстиніана, Візантійська імперія, що значно зменшилася, енергійно намагалася повернути собі середземноморські території, які колись перебували під владою Риму. Успіхи, досягнуті станом на 565 р. н.е., були нетривалими, і ці зусилля завдали Візантійській імперії величезних фінансових збитків.
8.9 Головна вулиця Пальміри, римського міста на краю сирійської пустелі. Місто розбагатіло завдяки караванній торгівлі, що проходила через нього. Тоді, як і зараз, головною в'ючною твариною був верблюд.
У 230 р. н.е. сасаніди розпочали наступ на північні регіони Сирії. Після перших суточок бойові дії на певний час припинилися, але у 253 р. в результаті більш злагодженого наступу перське військо підійшло до воріт Антіохії, а через три рок був захоплений Дура-Европос. Під час однієї з наступних кампаній у 260 р. н.е. римський імператор Валеріан потрапив у полон. Того ж року правитель Сирії Септимій Оденат, представник пальмірської аристократії, який виступив проти сасанідів, переміг сасанідського царя Шапура і, збуджений перемогою, прийняв титул Царя царів. На той момент Риму не залишалося нічого іншого, як ігнорувати його претензії на автономію. Але коли Одената врешті-решт було вбито, а його дружина Зенобія взяла владу у свої руки, проти неї було послано військо. Це військо було слабким і зазнало поразки, що заохотило Зенобію прагнути ще більш амбітних цілей. Спочатку вона захопила столицю Сирії Босру, а у 269 р. н.е. вторглася в Єгипет і підкорила його, чим сколихнула весь римський світ. Окрилена успіхом, вона почала придивлятися до Малої Азії. Ситуацію врешті-решт вдалося виправити, коли у 272 р. н.е. Пальміра капітулювала перед новим римським військом, а Зенобія потрапила в полон.
8.10 Значною мірою зруйнована антична Пальміра лежить на краю оази, де зараз розташована фінікова плантація, за якою на 300 км до річки Євфрат простягається безлюдна пустеля.
Ці події показали, наскільки вразливим був східний фронтир Риму, і вимагали певної демонстрації сили. У наступні десятиліття конфлікт майже не припинявся. Ктезифон, столицю сасанідів, було розграбовано, а Вірменія перейшла під римський контроль. Нові агресивні дії сасанідів у 296 р. н.е. призвели до ще одного великого римського наступу. Ктезифон був захоплений знову, і у 299 р. н.е. сасаніди поступилися Риму великими територіями, але цей мир був ненадійним.
Серйозний конфлікт спалахнув з новою силою у 359 р. н.е., коли сасаніди захопили римську прикордонну заставу у верхів'ї Тигру. У відповідь римська армія здійснила вражаючий рейд на Ктезифон, але після низки помилкових рішень і загибелі в бою імператора Юліана, римляни погодилися здати утримувану територію, після чого їхній армії було дозволено відійти. З приходом до влади Юстиніана у 527 р. розпочався новий візантійський наступ, але його було дочасно припинено, коли у 532 р. суперники уклали "довічний мир", за яким візантійці мали сплатити 440 тисяч ауреусів[58] сасанідам. Цей мир виявився недовгим, але у 591 р. н.е. в обмін на політичну підтримку шах пішов на значні територіальні поступки імперії.
8.11 Місто Дура-Европос домінує над місцем переправи через річку Євфрат в Іраку. Воно було засноване Селевкідами у 303 р. до н.е. й залишалося важливим стратегічним об'єктом упродовж парфянського та сасанідського періодів. Римляни захопили місто у 165 р. н.е. й залишили його після облоги сасанідами у 256–7 рр. н.е.
Останній акт цієї драми розпочався у 602 р. н.е., коли сасаніди вирішили повернути території, якими вони поступилися десятьма роками раніше, і, побачивши, що Візантійська імперія перебуває у певному безладі, розпочали тотальний наступ на захід. До 610 р. н.е. вони досягли Євфрату, а наступного року спустошили Сирію і просунулися в Анатолію. У 614 р. н.е. вони взяли Єрусалим, впала Александрія, а ще через два роки захопили весь Єгипет. Тепер шах міг оголосити, що він відновив імперію Ахеменідів. Візантійський контрнаступ розпочався у 622 р. н.е. Втрачені території були швидко повернуті, а через 5 років, у 627 р. н.е., візантійський імператор Іраклій розгромив велику перську армію біля Ніневії, після чого рушив на південь до Ктезифона. Сасанідська система управління на той час перебувала в стані хаосу, і у 630 р. н.е. був остаточно укладений мирний договір, що відновив кордони по лінії, яку було узгоджено за 40 років до того.
Протистояння між римським світом і послідовними перськими династіями тривало майже сім століть. Обидві сторони витратили величезні ресурси. Конфлікт призвів до колосальних людських жертв, але мав дуже незначні наслідки: кордон майже не змінився. Результатом старої гри у перетягування канату було лише виснаження обох суперників. Абсолютно нова інтрига мала розпочатися, коли араби, щойно об'єднані ісламом, увійшли на територію Персії.
Чому Рим і Персія так довго залишалися скованими у цьому смертельному двобої – питання інтригуюче. Конфлікт завжди був змаганням між двома рівними суперниками, і римляни визнавали це – вони намагалися ніколи не називати парфян чи сасанідів варварами – терміном, що використовувався для інших їхніх ворогів. Одне з можливих пояснень полягає в тому, що цей фронтир був зручним місцем для нових лідерів, які демонстрували там свою відвагу. Ще з І ст. до н.е. навколо цього протистояння накопичилося стільки "історії", що східний фронтир став сприйматися як місце для справжніх мачо, як щось магічне: адже саме тут імператора чи шаха можна було побачити в битві. Існувало також питання торгівлі. Через Персію проходили головні сухопутні шляхи зі сходу, і вона також контролювала рух товарів морем через Перську затоку. Хоча торгівля і була вигідною для обох сторін, перси, якби хотіли, могли припинити постачання на захід. Це означало б дестабілізацію римської економіки: такою загрозою не можна було нехтувати. Жодних проблем не виникало, поки римський світ міг вільно торгувати через Червоне море з Індією та іншими країнами, але як тільки перси починали звертати свою увагу на південне морське сполучення, римський добробут опинявся під реальною загрозою.
Червоне море та араби
Ми вже підкреслювали важливе місце, яке займала південна Аравія у римській торгівлі зі сходом. Порти Ємену були не лише зручними пунктами зупинки для моряків, що здійснювали далекі подорожі між єгипетськими портами на північному узбережжі Червоного моря та Індією, але й сам регіон був одним із небагатьох у світі, де вирощували ладан і смирну – дуже бажані товари як на східному, так і на західному ринках. До того ж мореплавці, що користувалися маршрутами Індійського океану й не бажали мати справу з небезпечними кораловими рифами Червоного моря, могли вивантажувати свої товари в портах південної Аравії для продажу місцевим купцям, які потім відправляли їх караванами уздовж східного берега Червоного моря до Петри, а звідти – на ринки Римської імперії.
На момент початку VI ст. комерційне значення південної Аравії міцно увійшло у свідомість як візантійців, так і сасанідів. Це також розуміли в Аксумському царстві, що лежало на захід від Червоного моря в Ефіопії і на той час приймало постійну участь у торгівлі. Коли в арабських містах спалахнули релігійні сутички між християнською та юдейською громадами, аксуміти відправили війська підтримати християн і звернулися по допомогу до візантійців. Юстин ІІ у відповідь надіслав військовий загін і закликав аксумітів та арабів об'єднатися, щоби повністю витіснити персів із торговельної мережі.