Отож годинникаря прив'язали й уже збиралися перекинути цю дошку, над якою височіла його голова, коли сюди прийшов нинішній комендант Сухий Кокос, який неодмінно мав бути присутній під час страти. Він приніс великий гасовий ліхтар і, освітивши цю сцену, помітив, що ці нікчемні наглядачі-кати помилилися: вони наготувалися відрубати голову годинникареві, якого цього дня ще не мали страчувати.
– Зупиніться! Зупиніться! – вигукнув Барро.
Комендант був такий приголомшений, що, здавалося, не міг говорити. Він випустив долі ліхтар, відштовхнув наглядачів і катів і сам відв'язав савойця. Нарешті зміг наказати:
– Поверніть його до камери й викличте фельдшера. Догляньте його, не відходьте від нього, дайте йому рому. А ви, телепні, ведіть мерщій сюди Ранкассе, надійшов наказ сьогодні стратити саме його, а не годинникаря.
За добу савоєць зовсім посивів, став таким, яким ти бачив його сьогодні. Його адвокат, наглядач Кальві, написав нове клопотання про помилування міністрові юстиції, детально описавши його пригоду з тією кралею. Годинникареві замінили смертну кару довічною каторгою. Відтоді він тільки те й робить, що лагодить наглядачам годинники. Це його захоплення. Він довго перевіряє їх, ось чому вони висять на контрольному щиті. Тепер розумієш, що він має право бути трохи звихнутим, друже, правда ж?
– Звісно, Тіті, після такого удару він має повне право бути не дуже говірким. Я щиро співчуваю йому.
З кожним днем я. дедалі глибше пізнаю тутешнє життя. Корпус А – це справді пристановище небезпечних тинів – як своїм минулим, так і манерою реагувати на буденні події. Я й досі не працюю: чекаю місця асенізатора, який, відпрацювавши три-чотири години, має на острові цілковиту свободу, навіть може ловити рибу.
Сьогодні вранці на перекличці, називаючи імена тих, хто має йти саджати кокосові пальми, називають прізвище й Жана Кастеллі. Він виходить із строю й запитує:
– Що це таке? Мене посилають на роботу?
– Еге ж, вас, – каже наглядач. – Беріть заступ.
– Скажи-бо, овернцю, – холодно дивиться на нього Кастеллі, – як ти гадаєш, чи не треба було б народитися в твоєму краю, аби вміти послуговуватися цим дивни-м інструментом? Я ж народився на Корсіці, виріс у Марселі. На Корсіці жбурляють якомога далі від себе знаряддя праці, а в Марселі взагалі не знають, що воно існує. Прибережи для себе цей заступ і дай мені спокій.
Молодий наглядач, ще не дуже досвідчений, я дізнався про це згодом, підносить заступ над головою Кастеллі. І всі сто двадцять каторжан горлають в один голос:
– Падло, не чіпай його, а То ніг не винесеш звідси!
– Розійдись! – кричить Гранде і, не звертаючи уваги на те, що наглядачі наготувалися стріляти в нас, усі ми заходимо до барака.
Барак Б марширує на роботу. Барак В теж. Біля нашого барака збирається з десяток наглядачів і, рідкісний випадок, замикають гратчасті двері. За годину біля наших дверей уже чотири десятки наглядачів з автоматами в руках. Сюди сходяться всі – заступник коменданта, начальник охорони, старший наглядач, наглядачі, нема тільки самого коменданта, який о шостій годині, ще до сутички, поїхав на інспекцію острова Дьябль.
Заступник коменданта каже:
– Дарселлі, називайте одне по одному прізвища каторжан.
– Гранде!
– Є.
– Виходьте.
Гранде виходить з барака й опиняється посередині між наглядачами. Дарселлі каже йому:
– Ідіть на роботу.
– Я не можу.
– Ви відмовляєтеся?
– Ні, я не відмовляюсь, я хворий.
– Відколи? Ви не заявили про те, що ви хворі, на першій перекличці.
– Вранці я ще не був хворий, а зараз уже занедужав.
Шістдесят перших викликаних один за одним відповідають так само. Лише один відмовився підкоритися. Безперечно, він переслідував мету, щоб його повезли до Сен-Лорана на військовий трибунал.
– Тож ви відмовляєтесь? – питають його.
– Так, відмовляюсь, відмовляюсь навідріз.
– Навідріз? Чому?
– Бо мені начхати на вас. Я категорично відмовляюсь працювати на таких телепнів, як ви.
Напруження зросло до краю. Наглядачі, особливо молоді, не терплять, коли каторжани їх так ображають. Вони сподівалися єдиного: погрози, яка дозволила б їм запустити в дію карабіни, поки що спрямовані в землю.
– Всім, чиї імена було названо, роздягтися догола. І до камер!
Поки каторжани роздягаються, чути, як подекуди бряжчить ніж, упавши на макадам подвір'я. Саме цієї миті надходить лікар.
– Гаразд, зупиніться. Ось і лікар. Чи не могли б ви, лікарю, оглянути цих людей? Ті, кого ви не визнаєте хворими, підуть до карцерів. Решта лишаться в бараці.
– Що, аж шістдесят чоловік занедужали?
– Так, лікарю, за винятком одного, який відмовився працювати.
– Гранде, що там у вас? – питає лікар.
– Наша недуга називається розлад нервів у наглядача, лікарю. Ми тут усі засуджені на довгі строки, більшість взагалі на довічну каторгу. І нема ніякої надії втекти з островів. Тож ми зможемо витерпіти це життя, коли буде бодай трохи гнучкості й розуміння в режимі. Та де там, сьогодні вранці один наглядач дозволив собі на очах у всього барака замахнутися заступом на нашого всіма шанованого товариша. Це не був вчинок самозахисту, бо цей чоловік нікому не погрожував. Він тільки сказав, що не хоче послуговуватися заступом. Ось така справжня причина нашої гуртової пошесті. А ви судіть самі.
Лікар понурює голову, розмірковує цілу хвилину, а по– тім" каже:
– Фельдшере, пишіть: "У зв'язку із загальним харчовим отруєнням наказую фельдшерові-наглядачеві вжити необхідних заходів по прочищенню двадцятьма грамами сульфату соди шлунка кожному засланцеві, хто сказав сьогодні, що він хворий. Що ж до засланця X, то покладіть його в лікарню на обстеження, аби ми пересвідчилися, чи він відмовився працювати при здоровому глузді".
Лікар обертається і йде від нас.
– Усі до барака! – кричить заступник коменданта.
Цього дня всі залишаємося в бараці. Ніхто не зміг вийти з нього, навіть носій хліба. Ополудні замість супу фельдшер– наглядач з двома фельдшерами-каторжанами принесли дерев'яне відро з розчином сульфату соди. Тільки троє каторжан змушені були випити цього проносного. Четвертий упав на відро, симулюючи напад епілепсії, причому дуже вдало, розливши проносне й порозкидавши в різні боки відро та ополоник. Інцидент із посиланням каторжан на роботу скінчився вимочуванням розлитої на цементну долівку рідини.
Після обіду я до вечора пробалакав з Жаном Кастеллі. Він приходив до нас обідати. Жан в одному "казані" з тулонцем Луї Гравоном. Коли я завів з Кастеллі мову про втечу, в нього аж очі заблищали.
– Торік я був мало не втік, – каже він. – Але мені не пощастило. Я здогадувався, що ти не з тих, хто тут сидітиме сидьма. Та говорити на островах про втечу – марна річ. Бачу, ти ще не зрозумів тутешніх каторжан. Дев'яносто відсотків з них почуваються тут досить спокійно. Але хоч би що ти зробив, тебе ніхто не викаже. Коли тут когось убивають, ніколи не буває свідка; коли щось украдуть – те саме. Хоч би що хтось скоїв, усі стають на його захист. Тут каторжани найбільше бояться, щоб ніхто не втік. Бо тоді їхньому досить спокійному життю настане край: почнуться обшуки, заборонять грати в карти, шахи й доміно, потрощать музичні інструменти, відберуть книжки. Вже не можна буде спекулювати. Одне слово, залишаться самі заборони та нескінченні обшуки. Зникнуть цукор, олія, біфштекси, масло. Щоразу, коли хтось звідси тікав, його ловили на Великій Землі, неподалік від Куру. З островів усе ж таки можна вибратись, декому щастило це зробити. Та потім починалися круті заходи проти наглядачів, а ті мстилися всім підряд.
Я уважно слухаю. Не кажу жодного слова. Ніколи я не дивився на втечу з такого боку.
– Одне слово, – веде далі Кастеллі, – якщо тобі спаде на думку втікати, готуйся обережно. Перше ніж з кимось домовлятись, якщо це не твій близький друг, добре поміркуй.
Жан Кастеллі – чоловік неабиякої волі й розуму. Насильство він ненавидить. Його прозвали "Старомодним". Умивається він, скажімо, тільки марсельським милом, а коли я беру в руки пальмолівське, він заявляє: "Слово честі, воно відгонить стервом! Ти користуєшся жіночим милом!" Йому вже п'ятдесят два роки, але він такий енергійний, що на нього любо дивитися.
– Можна подумати, Метелику, – каже він, – що ти мій син. Життя на островах тобі не до вподоби. Ти їси добре, бо хочеш бути при силі, але з життям на островах ти ніколи не змиришся. Хвалю тебе. З усіх каторжан набереться не більше півдесятка таких, які поділяють твої думки. Особливо щодо втечі. Чимало людей дорого заплатили б за те, щоб їх знову відіслали на Велику Землю, звідки можна втекти. А тут про втечу ніхто не думає.
Старий Кастеллі радить мені вивчати англійську мову? щоразу, коли трапиться нагода, розмовляти з іспанцями по-іспанському. Він позичив мені підручник іспанської мови, що скаладається з двадцяти чотирьох уроків. І англо-французький словник. Кастеллі приятелює з мар– сельцем Гардесом, який уже двічі тікав: першого разу – з португальської каторги, другого – з каторги на Великій Землі. Гардес має свою думку про втечу з островів, Жан Кастеллі – свою. Тулонець Гравон теж по-своєму дивиться на втечу. Їхні думки зовсім різні. Я вирішую від– сьогодні покладатися тільки на себе й про втечу більш ні з ким не розмовляти.
Тяжко на серці, але тут так. Каторжани знаходять спільну точку зору тільки на гру в карти, котра цікавить їх як спосіб заробити гроші, вважаючи водночас, що вона таїть у собі велику небезпеку. В будь-яку мить ти можеш бути змушений битися ножем з першим-ліпшим хвальком. Усі ведучі гри дійові чоловіки й ще чудово виглядають попри свій вік: Луї Гравону сорок п'ять років, а Гардесу – близько п'ятдесяти.
Вчора ввечері я мав нагоду показати в нашому бараці свої погляди й спосіб поводитися. Сталося так, що одного низького тулузця викликав на бійку з ножем уродженець міста Нім. Тулузця прозивали "Сардиною", а здорованя з Німа – "Бараном". Баран, до пояса голий, підвівся з ножем у руці й сказав:
– Ти платитимеш мені по двадцять п'ять франків з кожної партії в покер або зовсім не гратимеш.
– Тут ніколи ніхто ще не платив за те, що він грає в покер, – відповів Сардина. – Чому ти прискіпався до мене й не накидаєшся на ведучих гри?
– Не тобі знати чому.