Королева каже мені сір.
— О, — скрикнула молода жінка, — ви не самі, королю мій.
— Ні, люба Маріє. Я привів до тебе другого короля, щасливішого від мене, бо у нього немає корони, нещаснішого від мене, бо у нього немає Марії Туше. Бог за все дає нагороду.
— Сір, це король Наварський? — спитала Марія.
— Він самий, дитино моя. Підійди, Анріо.
Король Наварський підійшов. Карл узяв його за праву руку.
— Подивись, Маріє, на цю руку, — сказав він, — це рука доброго брата і правдивого друга. Без цієї руки...
— Що, сір?
— Що ж! Без цієї руки, Маріє, наше дитя сьогодні не мало б батька.
Марія скрикнула, упала на коліна, вхопила руку Генріха і поцілувала її.
— Добре, Маріє, добре, — сказав Карл.
— Що ж ви зробили, щоб заплатити йому, сір?
— Я заплатив йому тим самим.
Генріх здивовано подивився на Карла.
— Колись ти довідаєшся, що я хочу сказати, Анріо. А поки що подивись.
І він підійшов до постельки, де спала дитина.
— Ех, — сказав він, — коли б цей хлопчина спав у Луврі, а не в цьому маленькому будиночку на вулиці Барр, багато що змінилося б від того в теперішньому, а може й у майбутньому[90].
— Сір, — сказала Марія, — не гнівайтесь, ваша величність, але я волію, щоб він спав тут, йому тут краще спати.
— Не турбуймо ж його сон, — сказав король, — добре спати, коли снів немає!
— Прошу, сір! — сказала Марія, показуючи рукою на двері, що вели до другої кімнати.
— Так, ти маєш рацію, Маріє, — сказав Карл IX, — будемо вечеряти.
— Любий мій Карл, — сказала Марія, — ви скажете королю, брату вашому, щоб пробачив мені, — правда?
— Що?
— Що я відпустила наших слуг. Сір, — сказала Марія, звертаючись до короля Наварського. — Карл не хоче, щоб йому прислужував хтось інший, крім мене.
— Чорт візьми! — сказав Генріх. — Я думаю!
Чоловіки пройшли до їдальні, а мати дбайливо закутала в тепле укривало маленького Карла, що спав міцним сном, якому заздрив його батько, і не прокинувся.
Марія теж вийшла до чоловіків.
— Тільки два куверти! — сказав король.
— Дозвольте мені служити вашим величностям, — сказала Марія.
— Ну, от, — сказав Карл, — ти приносиш; мені нещастя, Анріо.
— Чим, сір?
— Хіба не чуєш?
— Прости, Карл, прости.
— Прощаю, але сядь тут, коло мене, між нами.
— Слухаюсь, — сказала Марія.
Вона принесла ще накриття, сіла між двома королями і почала пригощати їх.
— Правда, Анріо, — сказав Карл, — добре мати таке місце в світі, де можна пити й їсти, не дбаючи, щоб попереду тебе хтось інший покуштував вино і страву?
— Сір, — сказав Генріх, усміхаючись і відповідаючи цією усмішкою на повсякчасні побоювання своєї душі, — повірте, що я ціню ваше щастя більше, ніж хто інший.
— Отже, скажи їй, Анріо, що коли вона хоче, щоб ми жили і далі так само щасливо, хай не втручається в політику, надто ж не знайомиться з моєю матір'ю.
— Королева Катерина, справді, любить вашу величність з такою пристрастю, що може приревнувати вас до всякого, — відповів Генріх, удаючись до хитрощів, щоб уникнути небезпечної королівської довіри.
— Маріє, — сказав король, — перед тобою один із найтонших і найрозумніших людей, яких я знаю. При дворі, — а це не мала річ, — він обхитрував усіх. Один тільки я, може, ясно бачу — не кажу його серце, але його розум.
— Сір, — сказав Генріх, — мені прикро, що ви, перебільшуючи одно, маєте сумнів до другого.
— Нічого я не перебільшую, Анріо, — сказав король, — до того ж, колись тебе зрозуміють.
Потім, звертаючись до молодої жінки, сказав:
— Особливо влучно складає він анаграми. Попроси його скласти анаграму з твого ім'я, і ручусь, що він складе її тобі.
— О, що можна знайти в імені такої простої дівчини, як я? Яку дотепну думку може викликати в умі сполучення літер, що ними випадок написав ім'я Марії Туше?
— О, скласти анаграму з цього ім'я надто легко, сір, — сказав Генріх, — і я не бачу в цьому великої заслуги.
— А, то це вже готово! — сказав Карл. — От бачиш, Маріє.
Генріх витяг з кишені свого камзола записну книжечку, вирвав сторінку і під іменням:
Marie Touchet.
написав:
Je charme tout[91].
І подав аркушик молодій жінці.
— А правда, — скрикнула вона, — це неможливо!
— Що він видумав? — спитав Карл.
— Сір, я не смію вимовити.
— Сір, — сказав Генріх, — ім'я Marie Touchet має в собі, літера в літеру, перемінивши i на j, як це робиться звичайно: Je charme tout.
— Справді, — скрикнув Карл, — літера в літеру. Я хочу, щоб це було твоїм девізом, чуєш, Маріє? Ніколи не було більш заслуженого девізу. Дякую, Анріо. Маріє, я подарую тобі його написаним алмазами.
Вечеря скінчилась: на соборі богоматері пробило дві години.
— Тепер, — сказав Карл, — на подяку за його люб'язність, Маріє, ти даси йому фотель, в якому він міг би проспати до ранку, — тільки подалі від нас, бо він хропе жахливо. Потім, якщо ти прокинешся раніш мене, розбуди мене, бо нам треба бути о шостій годині ранку коло Бастилії. На добраніч, Анріо. Влаштовуйся, як хочеш. Тільки, — додав він, підходячи до короля Наварського і кладучи йому руку на плече, — ради життя свого, — чуєш, Генріх? — ради життя свого не виходь звідси без мене, надто ж не вертайся до Лувра.
Генріх підозрював в цьому, чого не розумів, надто багато, щоб знехтувати таким попередженням.
Карл IX пішов до своєї кімнати, а Генріх — загартований горець — умостився в фотелі і незабаром виправдав обачність свого брата, що поклав його спати далі від себе.
Другого дня, удосвіта, Карл розбудив його. Спав він не роздягаючись, отже збиратися довелося недовго. Король був щасливий і веселий, яким його ніколи не бачили в Луврі. Години, які він проводив у цьому маленькому будиночку на вулиці Барр, були його сонячними годинами.
Вони перейшли через опочивальню. Молода жінка спала в своєму ліжку, дитина спала в своїй колисці. Обоє усміхались уві сні.
Карл з хвилину дивився на них з безмірною ніжністю.
Потім звернувся до короля Наварського:
— Анріо, якщо тобі доведеться довідатись, яку послугу зробив я тобі цієї ночі, а мені трапиться нещастя, згадай цю дитину, що спить у колисці.
Потім, поцілувавши обох у чоло і не давши Генріху часу ні про що спитати, сказав:
— До побачення, ангели мої.
І вийшов.
Генріх пішов за ним замислений.
Коло Бастилії їх чекало двоє коней; їх держали за вуздечки дворяни, яким Карл IX призначив там зустрітись. Карл зробив Генріху знак сісти на коня, скочив у сідло, виїхав садом Арбалет і поїхав зовнішніми бульварами.
— Куди ми їдемо? — спитав Генріх.
— Ми їдемо, — відповів Карл, — подивитись, чи для самої тільки пані де Конде вернувся герцог д'Анжу і чи в серці його честолюбства не менше, ніж кохання, в чому я дуже сумніваюсь.
Генріх не зрозумів нічого в поясненні: він їхав за Карлом, не кажучи нічого.
Коли вони під'їздили до Маре і перед ними відкрилася ізза палісадів уся та частина міста, що звалась тоді передмістям Сен-Лоран, Карл показав Генріху на якихось людей, що їхали верхи в сивому вранішньому тумані перед навантаженим фургоном, закутані в великі плащі, з хутряними шапками на головах. Помалу наближаючись, люди ці ставали видніші, і тоді серед них можна було побачити чоловіка в довгому коричневому плащі й французькому капелюсі, що їхав верхи, як і вони, і розмовляв з ними.
— Ага! — сказав Карл, усміхаючись. — Я так і догадувався!
— Сір, — сказав Генріх, — я не помиляюсь, цей вершник у коричневому плащі герцог д'Анжу.
— Він самий, — сказав Карл IX. — Від'їдь на бік, Анріо, я хочу, щоб він не бачив нас.
— Хто ж ці люди в сірих плащах та хутряних шликах? — спитав Генріх. — І що в цьому возі?
— Люди ці, — сказав Карл, — польські посли, а у возі корона. А тепер, — сказав він далі, пускаючи коня галопом і повертаючи до Тампльської брами, — їдьмо, Анріо, я бачив усе, що хотів.
VI. Поворот до Лувра
Коли Катерина подумала, що в кімнаті у короля Наварського все прибрано, мертвих гвардійців винесено, Морвеля перенесено додому, килими повимивано, вона відпустила своїх дам, бо вже було коло півночі, і спробувала заснути. Але хвилювання було надто жорстоке і розчарування надто тяжке. Цього ненависного Генріха, що завжди врятовувався від пасток, які вона, проста смертна, ставила йому, охороняла, здавалось, непоборна сила; цю силу Катерина вперто називала випадком, хоч у глибині її душі якийсь голос казав, що справжнє ім'я тій силі — доля. Думка, що чутки про нову спробу погубити Генріха, поширившись по Лувру і поза Лувром, додасть йому і гугенотам ще більшої певності в майбутньому, доводила її до розпачу, і коли б випадок, з яким вона так нещасливо боролася, поставив у цю мить перед нею її ворога, вона, певне, спробувала б розв'язати цю фатальність, таку сприятливу для короля Наварського, за допомогою невеличкого флорентійського кинджала, що його носила у себе коло пояса.
Години ночі, такі довгі для того, хто дожидає й не спить, били одна по одній, а Катерина не могла звести очей. Цілий рій нових проектів розгортався в ці нічні години в її стривоженій уяві. Нарешті, на світанку вона встала, вдяглася сама і пішла до апартаментів Карла IX.
Гвардійці звикли, що вона входить до короля в усякий час дня й ночі, і пропустили її. Вона пройшла передпокій і дійшла до збройового кабінету. Але тут побачила мамку Карла, що не спала.
— Мій син? — сказала королева.
— Пані, заборонено входити в опочивальню до восьмої години.
— Заборона не для мене, мамко.
— Вона для всіх, пані.
Катерина усміхнулась.
— Так, я знаю, — відповіла мамка, — знаю добре, що ніхто тут не має права ставити перешкод вашій величності, я тільки благаю послухатись прохання бідної жінки і не йти далі.
— Мені треба поговорити з сином, мамко.
— Пані, я відчиню двері тільки з формального наказу вашої величності.
— Відчиніть, мамко, — сказала Катерина, — я наказую.
При звуках цього голосу, який у Луврі шанували, а надто боялись його більше, ніж голосу самого Карла, мамка подала Катерині ключ, але він був непотрібний. Вона вийняла з кишені свій ключ, відімкнула двері до сина і увійшла.
В кімнаті не було нікого, постіль Карла була неприм'ята, а його леврет Актеон, що лежав на простеленій коло ліжка ведмежій шкурі, встав і почав лизати руки Катерини.
— А! — сказала королева, нахмурюючи брови.