Пробудження
Коли Франц оговтався, предмети довкола здалися йому продовженням марення. Йому здавалося, наче він у могильному склепі, куди, наче співчутливий погляд, насилу проглядає сонячний промінь; він простягнув руку і намацав голе каміння, звівся трохи, і побачив, що лежить у своїй киреї на оберемку сухого вересу, дуже сухому і запахущому.
Видива зникали, і статуї, наче то були примари, що повиходили з могил, поки він спав, поховалися, коли він прокинувся.
Він ступнув кілька кроків, прямуючи до сонячного променя, і бурхливе марення заступила спокійна дійсність. Він збагнув, що перебуває у печері, підійшов до напівкруглого виходу і побачив блакитне небо і лазурове море. Проміння вранішнього сонця пронизувало хвилі й повітря; на березі сиділи моряки, вони розмовляли й реготали; кроків за десять від берега давно погойдувалася барка на якорі.
Кілька хвилин він тішився прохолодним леготом, що пестив його чоло, слухав тихеньке хлюпання хвиль, що розбивалися об берег і залишали на скелях піняве мереживо, біле, мов срібло; несамохіть, не замислюючись, віддався він божистому чарові ранку, який особливо відчувається після фантастичного марення, аж потроху, дивлячись на життя природи, що поставало перед його очима, таке спокійне, таке чисте і величне, він відчув усю неправдоподібність своїх марень, тож пам'ять повернула його до дійсності.
Йому згадалося прибуття на острів, відвідання ватажка перемитників, підземний палац, повен розкоші, пречудову вечерю і ложку гашишу.
Та у світлі білого дня йому здалося, ніби минув щонайменше рік від тих пригод, таке живе було в його пам'яті те марення й так поглинало воно його думки. Деколи йому здавалося, нібито поміж моряками, то поміж камінням, то у човні на мить спалахують оті примари, що пестили його всеньку ніч. Утім, голова його була свіжа, тіло пречудово відпочило; ані найменшого тягаря, навпаки, почувався він пречудово і з особливою втіхою вдихав свіже повітря й підставляв обличчя під тепле сонячне проміння.
Бадьорою ходою попрямував він до матросів.
Угледівши його, вони попідводилися, а господар барки підійшов до нього.
– Його ясновельможність Синдбад-Мореплавець, – сказав він, – передає низький уклін вашій ясновельможності й просить сказати, що він дуже шкодує, що не зміг попрощатися з вами; він сподівається, що ви йому вибачите, дізнавшись, що він мусив із дуже термінової справи податися до Малаги.
– То це таки правда, друже Ґаетано? – запитав Франц. – Таки існує чоловік, що по-царському вітав мене на цьому острові й поїхав, поки я спав?
– Існує, і он його яхта, що вирушила під усіма вітрилами. І якщо ви глянете у підзорну трубу, то, либонь, знайдете поміж залогою вашого господаря.
І Ґаетано показав на маленьке судно, що прямувало до південної частини Корсики.
Франц узяв підзорну трубу, націлив її й глянув у тому напрямку.
Ґаетано не помилився. На палубі, обернувшись лицем до острова, стояв таємничий незнайомець і так само, як і Франц, тримав у руці підзорну трубу; він був у тому ж таки вбранні, у якому напередодні постав перед своїм гостем, і махав хустиною прощаючись.
Франц дістав хустину і теж помахав йому. За хвилю на яхті з'явилася хмарка диму. Гарно відокремилася від корми і помалу полинула вгору, потім пролунав ледве чутний постріл.
– Чуєте? – запитав Ґаетано. – Це він прощається з вами.
Франц узяв карабін і вистрілив у повітря, не сподіваючись утім, що звук того пострілу міг подолати простори, що відокремлювали його від яхти.
– Що тепер накажете, ваша ясновельможносте? – запитав Ґаетано.
– Спершу запаліть смолоскип.
– Ага, – сказав моряк, – вам кортить знайти вхід до чарівного палацу. Що ж, бажаю вам успіху, ваша ясновельможносте, якщо це може послужити вам розвагою; смолоскип я вам зараз принесу. Мені теж не давала спокою ця думка, і разів три чи чотири пробував пошукати, та врешті облишив це діло. Джованні, – докинув він, – запали смолоскип і дай його милості.
Джованні послухався, Франц узяв смолоскипа і пішов до підземелля, за ним подався і Ґаетано.
Він упізнав місце, де прокинувся на оберемку вересу, та марно освітлював стіни печери, тільки з кіптяви на них бачив, що раніше багато хто брався до пошуків.
І все ж таки він оглянув кожен відтинок гранітної стіни, непросяжної, мов майбутнє, заганяв лезо мисливського ножа до кожнісінької шпарини, натискав на кожен виступ, сподіваючись, що той зрушиться, та все було дарма, і він марно згаяв дві години.
А коли він зрештою відмовився від того наміру, Ґаетано тішився.
Коли Франц повернувся на берег, яхта здавалася вже тільки білою цяткою на овиді. Він знову взяв підзорну трубу, та навіть крізь неї нічого не можна було розгледіти.
Ґаетано нагадав йому, що він приплив сюди полювати на диких кіз; Франц геть забув про те. Він узяв рушницю і подався вештатися островом з виглядом людини, що радше виконує обов'язок, аніж бавиться, і за чверть години забив козу і двох козенят. Та ті кози, так само дикі і спритні, мов козулі, так скидалися на наших домашніх кіз, що Франц не вважав їх дичиною.
Крім того, він клопотався зовсім іншими думками. Від учорашнього вечора він став героєм казки з "Тисячі й одної ночі", і його думки весь час поверталися до печери.
Попри невдачу перших пошуків, Франц знову вдався до них, звелівши Ґаетано тим часом спекти козеня. Ті другі пошуки тривали так довго, що як він повернувся, козеня вже спекли і сніданок був готовий.
Франц сів на тому самому місці, де напередодні до нього прийшли із запрошенням повечеряти в таємничого господаря, і знову побачив, ніби чайку на гребені хвилі, маленьку яхту, що прямувала до Корсики.
– Як же це? – глянув він на Ґаетано. – Ви казали мені, що пан Синдбад відбув до Малаги, а він, здається, подався просто до Порто-Веккіо.
– Хіба ви забули, – відказав господар барки, – що поміж його залогою зараз два корсиканські розбійники?
– Справді! То він хоче висадити їх на берег? – запитав Франц.
– Атож. Цей чоловік, кажуть, ні Бога не боїться, ні чорта і ладен накинути гак у п'ятдесят миль, щоб прислужитися неборакам!
– Але ж такі послуги можуть посварити його із владою тієї країни, де він здійснює отаку доброчинність, – зауважив Франц.
– То й що! – регочучи, відтяв Ґаетано. – Яке йому діло до тієї влади? Вона йому анідесь! Нехай спробує наздогнати його! По-перше, його яхта – не корабель, а птах, вона будь-якому фрегатові дасть три вузли з дванадцяти, по-друге, варто йому тільки зійти на берег, як він скрізь знайде друзів.
Із того всього було зрозуміло, що Синдбад, гостинний Франців господар, має стосунки з перемитниками і розбійниками всього узбережжя Середземного моря, що визначало його з дещо дивного боку.
Ніщо вже не тримало Франца на Монте-Крісто, бо він геть утратив надію відкрити таємницю печери, тож поспішив узятися до сніданку, звелівши матросам приготувати барку.
За півгодини він уже був у човні.
Востаннє глянув він на яхту: вона ховалася з очей у затоці Порто-Веккіо.
Він подав знак, що можна вирушати.
Яхта зникла тієї хвилі, коли човен рушив у відкрите море.
Разом з яхтою щез останній слід минулої ночі – вечеря, Синдбад, гашиш і статуї, усе потонуло для Франца в єдиному маренні.
Човен плив цілий день і всеньку ніч, і наступного ранку, коли зійшло сонце, зник і острів Монте-Крісто.
Ледве ступивши на берег, Франц принаймні на якийсь час забув про свої пригоди і поспішив залагодити останні світські обов'язки у Флоренції, щоб вирушити до Рима, де його чекав Альбер де Морсер.
Потім він вирушив у дорогу і в суботу ввечері прибув поштовим ридваном на Митний майдан.
Кімнати, як ми казали, були для них облаштовані, залишалося тільки дістатися до маестро Пастріні, та це було не так просто, бо на вулицях юрмилися цілі натовпи, і Рим був уже охоплений глухим і тривожним збуренням, провісником великих подій. А в Римі щороку бувають чотири значні події: карнавал, Страсний тиждень, свято Тіла Господнього і празник Святого Петра.
Решту часу місто поринає у сплячку і перебуває у стані, що проміжний поміж життям і смертю, що робить його схожим на відпочинок поміж цим і тим світом, пречудовий спочин, переповнений поезією і самобутністю, Франц відвідував його вже разів із шість і щоразу вважав дедалі чарівнішим і привабливішим.
Урешті він промкнувся крізь юрбу, що дедалі більше росла і хвилювалася, і добився до готелю. На перше його запитання йому відповіли з брутальністю, що притаманна візникам і господарям переповнених готелів: мовляв, у готелі "Лондон" для нього помешкання нема. Тоді він передав візитну картку маестро Пастріні й послався на Альбера де Морсера.
Це подіяло. Маестро Пастріні сам вибіг до нього, перепросив, що змусив його ясновельможність чекати, насварив прислугу, вихопив підсвічника з рук чичероне[26], що вже заволодів гостем, і хотів було вже провадити його до Альбера, коли ж той сам вийшов назустріч.
Замовлені кімнати складалися з двох невеличких спалень і приймальні. Спальні виходили вікнами на вулицю, і маестро Пастріні відзначив цю обставину, як неоціненну перевагу. Решту кімнат на тому поверсі наймав якийсь дука, чи то сицилієць, чи то мальтієць, господар і не знав до ладу.
– Усе це добре, маестро Пастріні, – сказав Франц, – але нам бажано зараз повечеряти, а на завтра і наступними днями нам потрібна коляса.
– Що до вечері, – відказав господар, – то вам її зараз подадуть, а ось із колясою...
– Що? – вигукнув Альбер. – Стривайте-но, маестро Пастріні, це що за жарти? Нам потрібна коляса.
– Ваша ясновельможносте, – сказав господар готелю, – я зроблю все, щоб вам її розшукати. Це все, що можу я обіцяти вам.
– А коли ми матимемо відповідь? – запитав Франц.
– Завтра вранці, – відказав господар.
– Та що тут балакати! – сказав Альбер. – Заплатимо дорожче, та й годі. Звісна річ: у Дрека й Арона беруть двадцять п'ять франків у будні й тридцять чи тридцять п'ять у неділю чи у свято; докиньте п'ять франків зверху, то й буде сорок, і вся балачка.
– Боюся, вони нічим не зарадять вам навіть за подвійну плату.
– То нехай запряжуть коней у мою дорожню колясу. Вона трохи обшарпалася дорогою, та це дрібниця.
– Коней неможливо знайти.
Альбер глянув на Франца, немов чоловік, який не тямить, що йому кажуть.
– Як воно вам подобається, Франце? Нема коней, – сказав він, – та хіба не можна роздобути бодай поштових?
– Їх уже порозбирали тижнів зо два тому, і тепер лишилися ті, що необхідні для пошти.
– Що ви на це скажете? – запитав Франц.
– Ось що: коли щось виявляється понад моє розуміння, я не зупиняюся на ньому, а беруся до наступного.