Слова його губилися в гаморі й гуркоті готового до відплиття корабля, але жести були досить-таки промовисті. Ото й був Бланше, головний механік, на якого його підлеглі казали "Моко". Як. тільки гуркіт поклажі, що її вантажили у відкритий трюм, став затихати, до їхніх вух донеслося:
– Швидше піднімайтеся, шахраї прокляті – кричав головний механік із жахливим акцентом південця. – Я вже вирішив, що ви мене оступачили.
– Це я винен, старий, – обізвався Рудик. – Хотілось провести хлопчика, а я вчора не міг.
– От чортяка! Добре його вигнало, твого хлопчика! Доведеться нам складати його учетверо, щоб укласти в каюті для кочегарів... Нумо, зух! Ходімо швидше вниз, я сам йому все покажу.
Спочатку вони спускалися мідними крученими сходами з вузьким поруччям, потім – крутими, як драбина, сходами без поруччя, потім – ще одними, потім – ще...
Джек, ніколи не бачивши океанських пароплавів, був приголомшений розмірами і глибиною "Кідна". Вони спускалися у якусь прірву, і їхні очі після яскравого денного світла не розрізняли ні людей, ні речей. Навколо стояла темрява, така темрява, як у шахті, де через задуху й дедалі більшу спеку тільки ледь-ледь блимали причеплені до стін ліхтарі. Останні сходи, якими вони спускалися вже навпомацки, привели їх у машинне відділення – справжню лазню з гарячим вогким повітрям, насиченим таким густим запахом мастила, аж забивало дух; навколо плавала пара, і тільки у височині, на висоті трьох-чотирьох поверхів над головою, у квадратному душнику виднілася плямка синього неба.
Тут кипіла робота. Механіки, помічники, учні снували туди й сюди, перевіряючи всі вузли машини, придивляючись, чи всі деталі в належному стані, добре підігнані й не заїдають. Щойно завантажені вугіллям топки люто гули й бурчали. Залізо, мідь і чавун, змащені киплячим мастилом, вилискували і блищали, і через надзвичайну їх чистоту вся машина здавалася ще грізнішою, ніби всі оті рукоятки, дотик до яких обпікав навіть обмотані клоччям руки, всі оті розпечені поршні, цапфи, які перемикалися за допомогою залізних гаків, вилискували вогняним полиском. Джек зацікавлено роздивлявся величезного залізного звіра. В Ендре він бачив немало машин, але, можливо, від усвідомлення того, що до цієї машини йому доведеться щохвилини близько підходити, день і ніч підкидати їй їдло, вона здавалася йому найстрашнішою. Потужні лампи з відбивачами освітлювали безліч термометрів, манометрів, компас і шкалу машинного телеграфу, по якому зверху надходили команди.
У кінці машинного відділення виднівся вузький і темний тунель.
– Тут вугільна яма...– крикнув Бланше, показуючи на зяючий у стіні отвір.
Поруч з ним – ще один отвір; там ліхтар вихоплював із темряви кілька злиденних койок та почеплені на стінах лахи. Тут спали кочегари.
Побачивши той барліг, Джек здригнувся. Моронвалів "до'туа", Рудикова мансарда – усі ті тимчасові помешкання, де йому снились дитячі сни, могли б здатися палацом порівняно з цією конурою.
– А тут кочегарня, – додав Моко, штовхнувши низенькі дверцята.
Уявіть собі довгий розпечений погріб, довжелезний ряд катакомб, освітлений червонястими відблисками вогню, запаленого в дюжині топок. Напівголі люди, підтримуючи вогонь, підкидають у топки вугілля, вигрібають із піддувал золу, метаються перед полум'ям, що обпалює їхні обличчя, по яких котиться піт. У машинному відділенні задихаються, тут – печуться.
– Ось вам обіцяний чоловік...– крикнув Бланше кочегару, вказуючи йому на Джека.
– Саме враз, – відповів той, майже не обертаючись. – Я не мав кому доручити виносити вугільний шлак.
– Тримайся, хлопчику! – сказав дядько Рудик і міцно потиснув руку своєму учневі.
І Джек одразу ж узявся тягати шлак. Усі непрогорілі частки вугілля, які, падаючи в піддувало, засмічують, забивають його, кочегари кидають у кошелі; наповнені кошелі тягнуть нагору і з палуби висипають шлак за борт. Тяжка робота... Кошелі важкі, сходи круті, а коли зі свіжого повітря опускаєшся в задушливу яму – дихати стає неможливо. Під час третьої ходки Джек відчув, що під ним підгинаються ноги. Не маючи сили навіть підняти кошіль, він так і стояв – пригнічений, умитий потом, знеможений, коли один із кочегарів, бачачи його стан, узяв у кутку широку флягу з горілкою і подав йому.
– Ні, дякую, я не п'ю, – ледве промовив Джек. Кочегар зареготав:
– Іще питимеш!..
– Ніколи!.. – видихнув Джек і скоріше зусиллям волі, ніж силою м'язів завдав собі на спину важкого кошеля і мужньо виніс його нагору.
На палубі спостерігалася яскрава й мальовнича картина. До борту їхнього океанського корабля щойно пристав пароплав з пасажирами. Звідти трапами квапливо піднімався барвистий натовп збуджених, заклопотаних різномовних і по-різному вбраних людей, – представники всіх країн світу зійшлися на міжнародній, не обмеженій рамками якоїсь однієї країни, всім доступної території, яку називають палубою корабля. Пасажири метушилися, влаштовувалися. Одні були веселі, інші плакали через наглу розлуку з близькими людьми, але в кожного на чолі був знак стурбованості або надії, бо людина звичайно знімається з місця внаслідок якихось значних змін у житті, якогось повороту долі; як правило, переїзд із одного материка на інший–наслідок останнього поштовху безжального землетрусу в долі людини. Отож на палубах кораблів зустрінеш і траур скорботи, і гарячкове нетерпіння шукачів пригод.
Та незвичайна лихоманка відчувалась і в лунких ударах припливу об борти корабля, і в тому, як здригалося судно, знімаючись з якоря, і в метушні пароплавчиків, що снували навколо нього. Вона панувала і внизу, на молі, серед схвильованого і зацікавленого натовпу проводжаючих, що прийшли попрощатися, може, востаннє глянути на рідну або близьку людину, і той натовп на вузькому молі був схожий на темну смугу, що врізалася в голубу далину. Та сама лихоманка підганяла рибальські човни, що, піднявши усі вітрила, виходили в море на цілу ніч ризикованої боротьби із стихією, а на великих кораблях, що заходили в гавань, вона хлипала в ослаблих вітрилах, немов шкодуючи за дивовижними краями, що лишилися вдалині.
Посадка закінчувалася, на носі корабля теленькав дзвін, підганяючи останні тачки з поклажею, і Джек, висипавши за борт шлак, затримався на палубі і, прихилившись спиною до релінга, дивився на пасажирів. Одні з них подорожуватимуть у зручних і дорогих каютах, а інші вже вмостилися просто на палубі на своїх убогих пожитках... Куди вони їдуть?.. За якою женуться химерою?.. Яка жорстока й сувора дійсність чекає на них там, куди вони мають прибути?.. Особливо його зацікавила якась мати з дитиною, що нагадувала йому колишній образ Іди з маленьким Джеком ще тих часів, коли вони так само ходили, узявшись за руки. Молода жінка була в чорному вбранні. поверх якого був накинутий мексиканський вовняний плащ з широкими смугами. Ішла вона з тим незалежним виглядом, який буває у дружин військових та моряків, звиклих жити в довгій розлуці з чоловіком. Хлопчик як дві краплі води нагадував гарненького хрещеника лорда Пімбока.
Минаючи Джека, обоє трохи відсторонилися, а жінка спритно підхопила свою довгу шовкову сукню, щоб не забруднити її об чорні від вугілля рукави і штани кочегара. Той рух був ледь-ледь помітний, але Джек зрозумів його, і йому раптом здалося, що його минуле, дороге незабутнє минуле, про яке він згадував у найтяжчі хвилини життя і яке промайнуло перед його очима в образі цієї матері та її дитини, відринуло його, зреклось його, назавжди утекло від нього.
Марсельська лайка і сильний удар кулаком межи плечі порушили Джекові сумні роздуми:
– Ах ти ж, дохла кочегарська собака, ах ти ж чортова північна жердина, ану марш на своє місце!..
Це на нього накинувся Моко, що обходив корабельні служби. Не кажучи й слова, Джек став спускатися вниз, присоромлений тим, що його принизили у всіх на очах.
Коли він поставив ногу на сходи, що вели до кочегарні, судно здригнулося від потужного поштовху, пара, що шипіла з самого ранку, засвистіла рівніше, запрацював гвинт. Пароплав рушив.
Внизу було справжнє пекло.
Навантажені до самого верху паливом, топки дихали червоним вогнем, пожираючи все нове і нове вугілля, що його безперервно кидали кочегари у їхні пащі. Набряклі від спеки обличчя людей спотворювала судомна гримаса. Гомін океану зливався з гуготінням полум'я, шум хвиль зливався із тріском, – здавалося, що бушує невгасима пожежа, ще дужче розгораючись через марні потуги погасити її.
– Ставай сюди!.. – крикнув старший по кочегарні. Джек став перед однією з вогняних пащ. Через кильову хитавицю у нього пішла обертом голова, і навколо нього множились, витягувались і крутилися розпечені топки. Він повинен був підтримувати цю пожежу, весь час орудуючи довгою кочергою, повинен був підкидати вугілля, вигрібати шлак і золу. У цій роботі найжахливішим було те, що він ще не звик до моря, отож через несподівані ривки гвинта та бортову хитавицю підлога раз у раз вислизала у нього з-під ніг і його кидало в топку. Аби втриматись на ногах, він хапався за будь-який найближчий предмет і відразу відсмикував руку, бо все тут було розпечене.
Та все ж таки, напружуючи волю, він працював далі. Проте через годину цього катування вогнем відчув, що сліпне, глухне, не може дихнути, що в голову йому вдарила кров, що вії попалені, а в очах каламуть. І тоді він зробив так, як робили всі інші – весь мокрий кинувся до "повітряного рукава", довгої парусинової труби, по якій бурхливим потоком струмує з палуби свіже повітря... О, яка благодать! Та за мить йому здалося, що на його плечі накинули крижане укривало. Цей убивчий протяг забив йому дух і, здавалось, відняв життя.
– Флягу!.. – прохрипів він до кочегара, який пропонував йому випити.
– На, товаришу. Я знав, що так буде.
Джек глитнув величезний ковток. Але його пройняв такий холод, що майже нерозведений спирт здався йому прісним, наче вода. Зате випивши, він відчув у всьому тілі приємне тепло – воно заструмувало по всіх судинах, по усіх м'язах, та раптом йому сильно запекло під грудьми. І тоді, аби погасити пекучий біль, він знову приклався до фляги. Пекучий вогонь у нутрощах і навколо тіла, куди не поткнися – пекельне полум'я від вугілля і спирту! Оце й усе, що він матиме відтепер у своєму житті...
Його життя перетворилося на божевільний кошмар безперервного сп'яніння і каторжної роботи; і так тривало цілих три роки...