Вони виставили на лінію вогню заступника міністра внутрішніх справ Олексія Анічина, який заявив, що розслідування питання законності джерел статків працівника МВС Кузнєцова та його сім'ї — "не наша компетенція".
Хоч реакція офіційних осіб і була відсутня, стало очевидно, що матеріал зачепив їх за живе. 11 липня 2010 року майор МВС Павло Карпов подав заяву до Генпрокуратури РФ, у якій звинувачував мене, Джеймісона Фаєрстоуна й навіть Сергія Магнітського, який вже загинув, у наклепі та "дискредитації". Крім того, у заяві Карпов вказував таке: "Єдиною зацікавленою особою в розкраданні часток власних компаній, відшкодуванні податків та смерті С. Магнітського є В. Браудер". Саме так: Карпов тепер заявляв, що в смерті Сергія винен я.
Можливо, Карпов вважав, що це змусить мене відступити, але своїми нападками досягнув протилежного ефекту: наступного дня після того, як його заява надійшла в пресу, ми опублікували відео з Карповим у "головній ролі". Кінематографічно це відео було навіть краще за попереднє. Ми додали до нього кадри, на яких була зображена власність і машини, зареєстровані на нього та його матір, а також фотографії, що Карпов зробив власноруч — з нічних клубів, ресторанів та дискотек по всій Москві.
Життя "звичайного" емведівця, показане без цензури, шокувало будь-якого чесного росіянина.
Крім того, Джеймісон також подав заяву з проханням провести перевірку щодо майора Карпова.
Цього разу працівники Департаменту особистої безпеки МВС навіть допитали Кузнєцова та Карпова. Але, як і слід було очікувати, "не виявили" правопорушень, зіславшись на те, що служба не має повноважень запитувати і перевіряти джерела доходів родичів Кузнєцова і Карпова.
Може, для правоохоронних органів країни підполковник Кузнєцов з майором Карповим і були недоторканними, але не для громадської думки. Протягом трьох місяців опубліковані відеоматеріали переглянуло понад чотириста тисяч осіб. Скільки б неправди не виходило від російських держорганів, завжди хтось допитливий запитував: "Вибачте, але якщо Кузнєцов і Карпов не корумповані, то звідки в них такі статки? Поясніть, як вони так розбагатіли?"
35. Рахунки у швейцарському банку
У серпні на вихідні ми разом із сином Девідом вирушили в похід на півострів Корнуолл. Ми підіймалися досить крутою стежкою, що тяглася вздовж скель, коли телефон зробив сюрприз — телефонував Джеймі Фаєрстоун. Він був такий схвильований, що ледь міг чітко говорити.
— Привіт, Білле! Можу тебе порадувати!
— До хороших новин я готовий, — відповів я, зупинившись перевести дух, поки Девід у тіні дерев пив воду. — Що в тебе?
— Я щойно отримав повідомлення від однієї людини... Вона стверджує, що має докази, як працівниця московської податкової інспекції № 28 заробила на тому шахрайстві мільйони!
— А від кого повідомлення?
— Такий собі Алехандро Санчес.
— На російське ім'я не схоже. Ти певен, що це не розіграш?
— Не знаю... він додав до листа виписки з рахунків у швейцарському банку та документи якоїсь офшорної компанії.
— І що в них?
— Там є платежі за рахунками, які, судячи з усього, належать чоловікові Ольги Степанової — тієї самої начальниці з податкової, яка схвалила повернення податків.
— Оце так! Думаєш, вони справжні?
— Не знаю, але Санчес каже, що готовий зустрітися, якщо нас це зацікавить.
— А для тебе це небезпечно?
— Не хвилюйся, Білле, — відмахнувся Джеймі. Навіть після того, що сталося з нами, він не втратив звичного оптимізму. — Тут турбуватися нічому.
Закінчивши розмову, я зробив кілька ковтків води, і ми із сином продовжили підійматися стежкою, але тепер ледве звертав увагу на прекрасний краєвид узбережжя, що відкривався звідси. Голова йшла обертом. Нашій кампанії потрібен був такий прорив, але я хвилювався за Джеймі й не хотів наражати його на небезпеку.
Нині не було безпечно ніде, особливо в Лондоні, де осіло безліч росіян. 2006 року агенти ФСБ отруїли свого колишнього працівника та відомого критика Путіна — Олександра Литвиненка, і сталося це через дорогу від американського посольства, у лондонському готелі "Міленіум".
Обмінявшись ще кількома повідомленнями, Джеймі та Санчес домовилися зустрітися 27 серпня 2010 року. Було вирішено, що спочатку на зустріч прийде Джеймі, і якщо вирішить, що Санчес заслуговує на довіру, то зателефонує Вадимові, і вони разом ознайомляться з документами.
Санчес запропонував зустрітися в барі готелю "Вестбері", "Поло", що в Мейфері, центральному районі Лондона, — небезпечно близько від того місця, де отруїли Литвиненка. Дуже стурбований тим, що може статися щось погане, я зв'язався з нашим експертом із безпеки Стівеном Беком, щоб той розробив план дій.
Стівен оглянув місце зустрічі й вирішив, що за Джеймі та Вадимом наглядатимуть чотири людини: двоє колишніх спецназівців та ще двоє колишніх працівників британської розвідки.
27 серпня о пів на третю колеги Стівена один за одним з'явилися в барі "Поло". Органічно розчинившись серед відвідувачів, вони зайняли стратегічні позиції: двоє — біля виходів, один — біля столика, де мала відбутися зустріч, і ще один — у кінці барної стійки. Один мав із собою пристрій, здатний виявити й заглушити будь-які технічні засоби спостереження, подібні до глушилки, яку, на нашу думку, використовував Сагірян під час зустрічі в готелі "Дорчестер". Інший непомітно пройшовся залою з лічильником Гейгера, щоб перевірити, чи тут немає радіації, оскільки Литвиненка отруїли високотоксичним радіоактивним ізотопом полонію.
Гарантій не було, але я знав, що якщо ситуація погіршуватиметься, ці хлопці швидко відведуть Джеймі та Вадима.
Джеймі дістався бару трохи раніше за призначений час й увійшов через металево-скляні двері. Пройшовши через салон, витриманий у стилі арт-деко з низькою стелею, він сів біля заброньованого столика в низьке оксамитове крісло спиною до стіни під картиною із зображенням нью-йоркського хмарочоса Емпайр-Стейт-Білдінг. Стівен вважав це місце найвигіднішим та найбезпечнішим. Джеймі спробував виділити з натовпу туристів-охоронців, але нікого не помітив. Тоді він кинув погляд на барну стійку з чорно-зеленого мармуру: бармен, що стояв за нею, збивав мартіні й розливав напій у покриті інеєм коктейльні келихи. Офіціантка принесла невелику тацю з безплатною закускою. Джеймі пильно подивився на копчений мигдаль, але вирішив не торкатися його. Він замовив дієтичну колу з долькою лимона. Але коли офіціантка принесла напій, він залишив склянку на столі, так і не торкнувшись її.
Отруєним могло бути будь-що.
Санчес запізнився на чверть години. То був чоловік років за сорок невеликого, приблизно метр вісімдесят, зросту й з помітним черевцем. Одягнений він був у коричневу спортивну куртку, темні штани та білу сорочку без краватки. Розпатлане каштанове волосся, шкіра молочно-матового відтінку, погляд нервовий і пильний.
Варто було йому заговорити, як стало зрозуміло: ніякий це не Алехандро Санчес.
— Прошу вибачення за псевдонім, пане Фаєрстоун, — сказав він російською мовою, — але мені слід бути обережним.
— Розумію, — відповів Джеймі теж російською, подумавши, що всі інші люди в барі можуть виявитися охороною Санчеса.
— Моє справжнє ім'я — Олександр Перепиличний, — представився співрозмовник, сідаючи на стілець.
Джеймі подав знак офіціантці, й Олександр замовив зелений чай. Обидва деякий час оцінювально дивилися один на одного.
Подали чай.
— Дякую, що погодилися зустрітися, — продовжив Перепиличний.
— Не варто. Нам цікаво вислухати вас.
Перепиличний узяв чашку, обережно відпив і поставив назад. На якийсь час знову запанувала незручна мовчанка. Потім Олександр усе ж заговорив:
— Я зв'язався з вами, бо подивився відеоматеріали про Кузнєцова та Карпова. Смерть Магнітського стала потрясінням. Росіяни звикли до корупції, але тортури й смерть невинної людини — це занадто.
"Нісенітниця, — подумав Джеймі. — У наш час більшість людей у Росії не сповідують таких шляхетних принципів. Там усе зводиться до грошей: як заробити, примножити, а головне, щоб потім не відібрали". Джеймі не знав справжніх намірів Перепиличного, але був упевнений, що його привело сюди не співчуття до Сергія.
— Інформація, яку ви надіслали поштою, неповна, — зауважив Джеймі. — Маєте ще інші документи?
— Так, але не із собою, — відповів співрозмовник.
Джеймі відкинувся назад, помітивши краєм ока, як зрушив шматочок льоду, що танув у склянці з кока-колою.
— Не заперечуєте, якщо до нас приєднається мій колега? Я хотів би, щоб він ознайомився із документами, які ви передали. Вивчивши їх, ми зможемо сказати, яка інформація ще потрібна.
Перепиличний погодився. Діставши з кишені телефон, Джеймі надіслав повідомлення Вадиму, який чекав за рогом, на вулиці Нью-Бонд. Через дві хвилини той увійшов до бару й, наблизившись до столика, представився.
Коли Вадим сів, Джеймі дістав документи Перепиличного. Прогортавши їх, Вадим спитав:
— Не могли б ви пояснити мені зміст цих документів?
— Авжеж. Це виписка за рахунком Владлена Степанова — чоловіка Ольги Степанової — у банку "Кредит Свісс". Ось тут, — вказавши на рядок у центрі сторінки, — переказ на суму 1,5 мільйона євро, зроблений 26 травня. Тут — переказ на 1,7 мільйона від 6 червня. А ось тут ще один, на 1,3 мільйона від 17 червня.
Він показав ще кілька переказів. Усього за травень-червень 2008 року на цей рахунок було переказано 7,1 мільйона євро.
— Звідки вони у вас? — Джеймі кивнув на документи.
Перепиличний засовався на стільці.
— Скажімо так, маю деякі зв'язки.
Така відповідь явно не влаштовувала Джеймі та Вадима, але вони не стали дошкуляти Перепиличному розпитуванням, щоб не злякати.
Вадим ще раз перегорнув папери.
— Ці дані можуть виявитися виключно корисними, але я не бачу в жодній виписці імені Владлена. Який тут з ним зв'язок?
— Пояснення просте. Рахунок належить кіпрській компанії, власником якої є Владлен, — відповів Перепиличний, показавши свідоцтво про реєстрацію власності на ім'я Владлена Степанова, на якому, однак, був відсутній підпис.
Вадим поправив окуляри. Він тринадцять років займався розслідуваннями шахрайства в бізнесі й узяв за правило припускати, що всі дані є хибними, поки не доведено протилежне.
— Дякую, але без доказів, що Степанов справді власник цієї компанії, ми мало що можемо зробити з цього приводу.