Тиша проковтнула його, і відразу ж морок видався ще чорнішим. Ні вітерця, тепло, море таке тихе, що навіть не чути хлюпання хвиль об причал. 8 січня, ніч, він нерухомо лежить тут, у штанях і пуловері, повітря ледь вогке, якась волога млість, але цемент даху ще пашить теплом, якого набрався за день. Пахне йодом, сіллю й безлюдною, мертвою черствістю скель. Напередодні він прожив одну з звичайних ночей свого життя. Якщо він доживе до вісімдесяти років, йому лишилося прожити – зараз підрахуємо – якихось дев'ять тисяч двадцять п'ять днів і стільки ж ночей, досить мало, взагалі навіть за найоптимістичнішим підрахунком. Але тепер уже не варто думати про це; все було вирішено тоді, коли він зрозумів, на який невірогідний ризик зважився Голдстейн, погодившись бути посередником. Тієї миті він вирішив сказати "так" і після появи вертольота групи "В" ступив з буденних днів свого життя у ніч, яка, можливо, буде останньою. "Що ж, головне не в тому, щоб за будь-яку ціну вціліти, а в тому, щоб знати, за віщо вмираєш. Якщо мене вб'ють цієї ночі, то хто скаже, вдалося мені моє життя чи ні? Хто свідок? Який критерій? Слава? Але ж слава увінчує привабливих, хоча безголосих співаків, безталанних акторів, нерозумних політиків, вчених-шахраїв. Звісно, я можу сказати, що я принаймні щось створив. Я людина, що примусила розмовляти тварин. Але, напевне, Прометей також радів, який дав людям вогонь, доки не довідався, для чого вони здатні його застосувати. Калібан у "Бурі" Шекспіра говорить до Просперо: "Мене ви навчили розмовляти вашою мовою. Тепер я знаю, як проклинати, – спасибі й за це". Пам'ятаю, як на мене вплинула ця фраза; коли я вперше прочитав її. Вона наче кинулася на мене з тексту з непереборною силою. Вона охоплює всю долю людську – людина, що все псує, все запаскуджує, перетворює краще на гірше, мед – на жовч, хліб – на попіл. І я також можу сказати: "Господи, я навчив тварин розмовляти, й усе, що з цього взяло людство, – це нова зброя для самознищення". Правою рукою Севілла спирався на приклад кулемета, ствол якого лежав на бортику даху. Якщо він почує підозрілий шерхіт, куди він цілитиметься? В що він стрілятиме? Він може увімкнути прожектор, але тоді він викриє себе, стане мішенню. То було кричуще безглуздя: без світла він ні на що не здатний, увімкнувши світло, він загине. Ніч справді була лиховісно, безпросвітно темна, як і той світ, де зараз сплять сто вісімдесят мільйонів американців, – чорний, порожній, безформний прообраз спустошеної планети, що зазнала атомного бомбардування. Було майже неможливо уявити собі: Земля без людей, без жодної людини, що могла б думати, згадувати про чудові речі, створені людьми, або про релігії, в які вони вірили, або про бойні, що їх вони влаштовували, – без історії, бо на Землі більше не буде історика. Яка страхітлива думка для християнина. Бог, що створив людину, і людина, що сама себе знищує, позбавляючи бога творіння його! Для невіруючого – непоправне марнотратство земних людських сподівань. Індивідуальна смерть, по суті, нічого не значить. У крайньому разі її можна прийняти, як приймає її в'єтнамець, захищаючи свою землю й свою гідність, або навіть як солдат морської піхоти, без будь-яких ідеалів, просто як професійний ризик (засвідчуючи цим, яка жалюгідна думка в нього про своє життя). Але цілковите винищення роду людського, таке, щоб нічого не залишилося, ні праць, ні нащадків, – це нестерпна думка. А втім, саме тут і причаїлася небезпека: ніхто в це не вірить. Навіть ті, хто штовхає нас до війни, не здатні уявити собі свою власну загибель. Смерть для них – це завжди смерть інших. Севілла сховав ліву руку за облавочок і правою рукою на мить засвітив ліхтарик: у сліпучому світлі з'явився циферблат його годинника. Він примружив очі: п'ять годин. Вони вже не прийдуть.
Либонь, він задрімав на мить, а може, на кілька хвилин. Здригнувся, почув звук, схожий на хлюпання, що його утворює маленька хвиля, наштовхуючись на якусь перепону. Чи то подув вітру, чи просто Дезі й Джім у гавані. В дельфінів досить неспокійний сон. Вони не перестають плавати навіть уві сні. Неугавно рухаються знизу вгору, бо за певні проміжки часу підіймаються на поверхню, щоб подихати.
Севілла вслухався, але в темряві майже неможливо було розпізнати шерхіт. Поряд себе він чув, як дихали його співпрацівники, та цей звук чувся з самого початку й повсякчас не надавав йому значення. А зараз, коли він вслухався, чимдуж напружуючи слух, невиразна й нерозмірена гармонія дихання вдиралася йому в вуха, непрошена, така ж могутня й дратівлива, як радіоперешкоди. Знову почув ледь уловимий плескіт. Але звідки він долинав – з гавані чи з іншого куточка острова, навколо якого хлюпало море: найменша заглибина в скелях і найменший рух води викликали найрізноманітніші звуки Севілла простяг руку вліво, розшукав прожектор і обмацував його доти, доки пальцями не знайшов вимикач. "А що, коли їх у гавані немає, а вони в мене за спиною, за будинком? Один промінь Прожектора, й вони мене викриють. Вони бачитимуть мене, а я їх – ні. І тоді вистачить однієї гранати". Севілла відчував, як його поймало хвилювання, нерви в нього були напружені, долоні спітніли, але водночас він усвідомлював усе. Тримаючи вказівний палець лівої руки на вимикачі, прислуховувався. Йому заважали не дихання співпрацівників, що спали, а якийсь ближчий, могутній і ритмічний звук – биття його власного серця. Від глухих ударів здригалися ребра й шпигало в скронях. Без будь-якого переходу темрява за якусь мить стала не такою чорною, й цього разу без марення він уздрів силует "Карібі", її темно-сіру щоглу на фоні пітьми.
Виразно почув два поспіль сплески. Звідки долинали вони? З-за будинку? З причалу? З-за "Карібі"? Натис на кнопку, але не наважився ввімкнути світло.
І нараз один за одним, освітивши порт, здійнялися вгору два велетенські сліпучі снопи полум'я, яких супроводжували такі могутні вибухи, що Севілла відчув, як будинок під ним затанцював. Його щось сильно вдарило в ліву руку, й все. Він увімкнув прожектор. "Карібі" зникла. Позад себе почув голоси й, не озираючись, закричав:
– Не вставайте! Повзіть до бортика!
І почав стріляти довгими чергами просто над причалом.
– Куди ви стріляєте? – заволав Пітер у нього над вухом. Натискуючи на курок кулемета, Севілла відповів:
– У протоку! Вони можуть утекти тільки тим шляхом!
Між кулеметними чергами почув, як праворуч від нього почали сухо лунати часті тріскучі постріли гвинтівок.
Світанок прийшов невірогідно швидко. Праворуч Севілла вгледів Арлетту, ліворуч – Меггі.
– Меггі, будьте напоготові, щоб вимкнути прожектор.
Цієї миті заторохтів важкий кулемет. Перші трасуючі кулі впали далеченько від входу до вузенької протоки й зиґзаґами стали підкрадатися до нього.
– Адамс вступив у бій. Ми не заважаємо йому нашим прожектором? – запитав Пітер.
Севілла відпустив курок кулемета.
– Ні, не думаю. Та все ж таки зв'яжіться з ним…
Він подав знак Сьюзі, й та перестала стріляти. Однак дівчина стріляла недаремне – важкий кулемет старанно прочісував протоку, вогняні пунктири викреслювали правильні діагоналі зверху вниз і знизу вгору. Але чи справді ця стрілянина була ефективна? На якій глибині кулі втрачають вбивчу силу? Севілла відчув біль у лівій руці, вона спливала кров'ю, розпухла й нила.
– Тебе поранено? – стурбовано запитала Арлетта.
– Та ні, – відповів Севілла, озираючись по боках. Він простяг руку й підняв якийсь уламок. – Дрібниця, – сказав він з іронією, – то лише шматочок нашої бідолашної "Карібі".
– Адамс просить загасити прожектор і піти подивитися, – крикнув Пітер. – Що робити?
– Ідіть, – знесилено наказав Севілла. – В усякому разі небезпеки вже немає.
"Подивитися? Та на що там дивитися?"
Всі мовчали "доти, доки не повернувся Пітер. Оскільки з настанням світанку розсівався й туман, здавалося, що ніч розвалювалася на дрібненькі темні шматки. За кілька хвилин високий Пітерів силует з'явився на бетонованій доріжці.
Він ледве ступав ногами. Діставшись До тераси, підвів голову й знизу подивився на Севіллу. При сірому вранішньому світлі його обличчя здавалося блідим і змарнілим. Пітер промовив тремтячим голосом.
– Бі й Фа… Обоє.
– Що?
– Пошматовані.
Арлетта здригнулася:
– Але ж то не…
Севілла міцно стиснув її руку, й вона замовкла.
– Радируйте Адамсові, – сказав Севілла.
XІV
Адамс стояв на причалі, застромивши руки в кишені, виставивши голову вперед. Він не встиг поголитися, і його підборіддя та щоки, здавалося, були брудні. "Карібі" тепер перетворилася на купу уламків під водою й на воді. Вибух був примхливий: він зовсім зруйнував щоглу, але весь алюмінієвий кухонний блок лежав на глибині трьох метрів, цілісінький, блискучий, наче його тільки-но склали. Двоє водолазів у рукавичках збирали на дні й складали на простеленому на причалі тентові шматки, що лишилися від дельфінів. Хоча сонце лише ледь підбилося на обрії й було ще прохолодно, солодкуватий і нудотний запах, що йшов від цих залишків, викликав огиду. Люди, що виловлювали залишки, намагалися, складаючи їх, підпасувати один до одного, мовби гралися в якусь мозаїку. Коли вони помилялися, Пітер, що також одягнув рукавички, нахилявся, щоб зробити поправку. Біла сорочка й марлева пов'язка, що закривала нижню частину обличчя, надавали йому вигляду хірурга.
– Я бачу лише двох трупів, – сказав перегодя Адамс. – А де Дезі?
– Вчора ввечері, коли вона припливла до гавані, Бі вкусила її і прогнала, – відповів Севілла.
– І вона втекла? Лихо не без добра. І ще: вибух, мабуть, так її налякав, що ви її не швидко побачите.
Севілла мовчки похитав головою, а відтак промовив:
– Я гадаю, що то робота аквалангістів.
– Ходімо, – сказав Адамс. – Немає потреби тут стояти. Вони ступили кілька кроків у напрямку до будинку.
Адамс зупинився й спитав:
– А що кажуть про це Пітер, Сьюзі й Меггі?
– Вони нічого не розуміють і поки що не питають. Меггі їде сьогодні вранці до Денвера.
– Чудово. Краще тримати їх осторонь від усього, – докинув потім Адамс. – Щодо злочинців, ми знайшли їхні трупи. Їх було двоє.
Севілла здригнувся.
– Ви знайшли їхні трупи! Сподіваюся, що то не наші постріли…
Адамс скривився, від чого його непоголене обличчя здавалося ще змарнілішим і суворішим:
– Не хвилюйтеся.